1. Життєвий та творчий шлях Тані Малярчук.

Таня Малярчук (1983) — народилася в Івано-Франківську, закінчила Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, за фахом — український філолог. Довгий час жила в Києві, працювала на телебаченні, зокрема, у програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем». Зараз мешкає у Відні. Автор п’яти збірок короткої прози та одного роману. Друкувалася також у часописах «Березіль», «Четвер», «Критика», «ШО». Оповідання й есе перекладені польською, румунською, німецькою, англійською, російською та білоруською мовами. В австрійському видавництві «Residenz» вийшли дві книжки у перекладі на німецьку («Говорити» 2009 р., «Біографія випадкового чуда» 2013 р.). Відзначена премією «Kristal Vilenica 2013» (Словенія) за оповідання «Жінка і її риба».
Також вона стала одним з авторів збірки "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки". Колись вона визначила жанр своїх текстів як "щось середнє між сюром та реалізмом". Перші вірші вона написала в 6 років. Прозу почала писати в час, коли поїхала за кордон – в Сибір до тітки. Вважає себе анти публічною письменницею.
В 2003 році книжку Тані Малярчук "Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи" класик Павло Загребельний висував на Шевченківську премію.
13 грудня 2013 відбулася церемонія нагородження Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Одну з впливовіших премій у царині літератури цього року отримала Таня Малярчук.
Міжнародне журі, до складу якого увійшли представники польської та української спільнот, цьогоріч відбирало трьох найбільш гідних претендентів із 25, заявлених українцями в довгому списку. Окрім Тані Малярчук, до фіналу премії пройшли Андрій Бондар та Остап Сливинський.
Сама авторка не змогла бути присутньою на нагородженні і дізналася про перемогу телефоном від голови журі — директора Польського Інституту в Києві Ярослава Ґодуна: «Я не можу фізично зараз бути з вами, але всією душею та серцем я з українцями!» — сказала розчулена Таня Малярчук. Окрім нагороди в 3000 євро від Польського Інституту, переможниця отримала можливість піврічного стажування у Польщі в рамках стипендіальної програми міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «GAUDE POLONIA».
«Вибір цьогорічного лауреата став дуже цікавим та важливим для сучасної української жіночої літератури, — підсумував директор Польського Інституту в Києві Ярослав Ґодун. — І такий вибір ще раз підкреслив, що Тетяна Малярчук лишається не суто українською, але європейською письменницею».
Якби проводився кастинг найлаконічніших літературознавчих означень щодо текстів Тані Малярчук, то запропонував би лише два поняття - візії та спостереження. Цей вербальний біном репрезентує основні структурні та семантичні якості її книжок “Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи” (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004), “Згори вниз” (Харків: Фоліо, 2006), “Як я стала святою” (Харків: Фоліо, 2006) і “Говорити" (Харків: Фоліо, 2007). Усі тексти з цих чотирьох збірок Тані Малярчук становлять собою різноманітні комбінації спостережень (самоспостережень, спостережень за спостереженнями, спостережень за рефлексіями й медитаціями) та візій (снів, уявлень, видінь).
Загальна траєкторія її художніх їнтенцій відбувається за такою схемою: “розкрутка” спостережень - кількості й частотності візій - культивування видінь, візій - культ візіонерства. Усе це доволі повнокровно простежується на матеріалі всіх чотирьох книжок, у яких Таня Малярчук від наївно-імпульсивного, молодечо-спонтанного розуміння природи тексту переходить до виявів сформованого, концептуального письма, позначеного обрисами художньо- інтелектуальної самодостатності, зрілості.
Збірка “Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи” своїми структурно- формальними принадами й оповідно-смисловим тонусом цілком репрезентативна для першої книжки і всотала молодий, навіть по-юному експериментальний дух письменниці.
Назва збірки - це контамінація назв текстів, що до неї ввійшли, - “Троянди Адольфо” й “Ендшпілю для Лізи”. Спочатку авторка розуміла художній експеримент переважно у вимірі зовнішніх атрибутів: у “Троянді Адольфо” всі абзаци розпочинаються з малої літери (хоча в ономастичних випадках велика літера зберігається) і повністю анульована, ба навіть декласована кома (хоча інші розділові знаки, імовірно, як менш нав’язливі - тире, двокрапка тощо - не позбавлені своїх прав і, відповідно, права на існування). Текст “Троянда Адольфо” замішаний на спостереженнях та інкрустований ними. Фіксувальне, спостерігальне начало настільки відчутне в ньому, що аж розпирає його. Оповідь нараторки, яка прихильніше ідентифікує себе як Барбару, ніж як Варвару, становить собою нескінченну ікебану із вражень, самоспостережень, рефлексувань, які час від часу переходять у самоуявлювання й дофантазовування.
Наголошувати на тому, що це абсолютно жіночий текст або текст по-жіночому, думаю, було б не зовсім влучно. Схиляюсь до того, щоб сказати інакше: це текст по-дівочому, в якому бринять і вимагають свого виходу, своєї легітимації емоції жінки, яка тільки формується і ще далека від того, аби постати завершеною жіночою натурою. Ось цей перехідний статус “Троянди Адольфо” оприявнився в тому, що текст становить собою оригінальну амальгаму молодіжного стьобу і стилізації під етнонаціональні фрески.
“Ендшпіль для Лізи” - уже котра варіація одного з мотивів поп-культури: кохання дівчини/незаміжньої молодої жінки до одруженого чоловіка з дитиною. Героїня Тані Малярчук, що виакцентовується в тексті, неначе певний смисловий знак, - двадцятирічна дівчина, якій, утім, властиві емоції, поривання, екстаз- порухи чотирнадцяти - чи, максимум, шістнадцятирічної дівчинки-підлітка. Репродукується нещасливий трикутник такого ж нещасливого кохання.
У семантико-емоційній партитурі “Ендшпілю для Лізи” найвиразнішою постає психологічна партія. Продовжуючи соло-вокал “Троянди Адольфо”, Таня Малярчук продовжує вербалізовувати почуття і спостереження за почуттями. Вокальну основу “Ендшпілю для Лізи” становить оголений голос дівочого/ жіночого єства. Єства, яке потребує мужчини, фізичного втручання мужчини і яке не може, не бажає без нього і його втручання жити. “Я хочу бути з тобою”, “Я хочу, щоб ми були удвох”, “Я хочу, щоб ти був у мені” - таким виглядає рефрен-підтекст почуттєвих та мисленнєвих інсталяцій Лізи, від імення якої ведеться нарація.
У структурному сенсі “Ендшпіль для Лізи” цілковито гібридна форма, що достеменно корелює з усіма провідними цінностями нинішньої доби. Головний формат нарації - психологічні натюрморти з потоку дівочого життя - оздоблюється щепленням мемуарів свідомості, у яких Ліза як оповідач- натхненник тексту згадує, що з нею було раніше, у дитинстві, дитячому садку. Коли двадцятилітня письменниця разом із рівною їй за віком героїнею вдаються до мемуарних прийомів, це виглядає дещо екзотично.
Друга книжка Тані Малярчук увібрала в себе текст “Згори вниз. Книга страхів” і порцію новел.
Книжку “Як я стала святою” є сенс досліжувати із серединного тексту - "Ми. Колективний архетип”. Серединний іще не означає “той, що складає центр” збірки, а тим паче “провідний” - у цьому якраз навпаки. Цей текст набагато слабший за два інших. Тут чимало вразливих місць - від назви до якості художніх реалій. Назвою - “Ми. Колективний архетип” - майже все сказано, що проблематично назвати достоїнством новітньої літератури. Художні реалії задумані в річищі гротескової поетики, проте їхня гротесковість виглядає інертно й навіть інфантильно, що не могло не позначитися на відсутності гостроти фрази, діалогів, колізії і, врешті, думки. Та й братися за аспект “ми як колективний архетип” - досить авантюрна справа після того, як і скільки цей аспект відрефлексовувався на художньому, публіцистичному, есейному рівнях упродовж вибухового та гіпернасиченого XX століття. Чи не єдиним цікавим нюансом тексту є те, що оповідь у ньому ведеться від імені особи, що ідентифікує себе як “ми” й жодного разу не вдається до форми “я”.
Художні реалії в тексті “Як я стала святою" існують для того, щоб усіляко стиралися межі між ними. У Тані Малярчук умовним стає не лише “той світ”, а й “цей світ”, який, звичайно ж, доволі кревно сполучений із “тим світом”. Її персонажі - такі, як Едда, Еліза, нараторка, - зовсім не зацікавлені в самовиявленні скільки-небудь помітних відмінностей, а радше, натякає письменниця, стають іпостасями одного жіночого єства. Нечисленні події в тексті об'єднані природою власної сюрреальності - сюрподібності та сюрверсійності.
Цю ж сюрорганіку підтримує і зрощення в текстовому соціумі таких реалій, як Дніпро, Рибальський Острів, дон Хосе у статусі батька Едди, гейзер у квартирі, Едда, яку зачиняють у футлярі для віолончелі, Еліза, що ховається в шафі, борода Бога, вулканічні кролики, весільна сукня, одягнена на рибалку, дзвінок “на той світ” із телефону-автомата. Візії Тані Малярчук уже не тільки приміряли - а вдяглися в шати а ля сюр. І вийшли в них на подіум, на якому продемонстрували себе в концептуальній і вельми завершеній композиції. А також виявили поетикальні й естетичні можливості їхньої стилістки, яка не поспішає виставити на кін усі свої дизайн-ідеї.
У “Комплексі Шахразади” в усій своїй красі розгорнуто поетику фантасмагорії. У тексті, як це личить новочасній прозі, немає власне сюжету, але він, що не менш властиво найсучаснішій прозі, має власні події. Реалії течуть із вибуховою плавністю. І саме час від часу течуть, бо, коли річка розливається, Ліза - іще одна Ліза, але це інша Ліза, Таня Малярчук любить Ліз(у) з верхнього поверху будівлі, що іменується “Пансіонатом мадам Воке”, спускається до нижчого на каное. До сніданку. А також групового спілкування, що, втім, теж починається зі сніданку. Та й сам текст - це неначе екскурсія на каное, а ще ліпше - недовгий вояж пірогою по готелю фантасмагорійних візій, у якому, образно висловлюючись, не діють закони земного тяжіння. Себто вони, можливо, й діють, але за зовсім іншою логікою: усе має бути не так, як у монотонно передбаченому, нав’язливо раційному навколишньому повсякденні.
Після книжки “Як я стала святою” наступне дітище Тані Малярчук - сплетіння текстів, об’єднаних назвою “Говорити”, - загалом виглядає (і виступає) дорогою, якою художня думка вже ходила. Знайомство з цією книжкою - все одно що прогулянки місцями, де вже бував або які не мають вигляду зовсім-зовсім не схожених. Я не маю на увазі, що в “Говорити” Таня Малярчук повторює трохи Ірену Карпу, а ще більше Іздрика.
“Говорити”, як й усі попередні книжки, - це збірка. Але збірка короткої прози, що може бути зарахована до жанрів як оповідання, так і новели. Але важливіше те, що Таню Малярчук тягне до структурних об’єднань і вона “зверстала” цю коротку прозу в три цикли - “Голоси", “Замаґурка” і “Батарея Муравйова”.
Цикл “Голоси” міг би стати найвиразнішим у книжці, якби всі його новели/оповідання були витримані на рівні тексту “Родимка”, у якому психологічне поволі обростає сюр-, над- і постреальним. Але письменниці подобається пускати на свою територію мовну колористику Ірени Карпи та манеру Іздрика (імовірно, вона переконана, що від цього її прозовий почерк стає індивідуалізованішим...).
У “Голосах” наявна одна тендерна композиційна родзинка: його оповідання/ новели розташовані так, що у статусі “я”-нараторів (себто “я”-голосів) поперемінно виступають то жінка, то чоловік. “Я”-нарація у структурі циклу має такий вигляд: 1,3,5, 7-й тексти - від жіночого імені, а 2, 4, 6-й - від чоловічого.
І лише 8-й, завершальний текст “Голосів”, порушує таку наративну побудову.
«Звіросл́ов» - п'ята книга Тані Малярчук. Своєрідна постмодерна варіація на тему середньовічних бестіаріїв. Є збіркою оповідань, присвячених темі самотності і її різновидів.
У 2012 році було екранізовано «Метелик» - фінальне оповідання книги. Зйомки відбувалися на кіностудії ім. О. Довженка. За справу взявся молодий режисер Максим Буйницький. Прем’єра 30-хвилинної стрічки відбулася влітку 2012 року. Кінознавці характеризують її, як постмодерну варіацією на тему середньовічних бестіаріїв (збірників зоологічних статей з ілюстраціями, в яких описувалося різноманіття тварин у віршах і прозі). Ідею фільму автори сформулювали у слоган «Про що жінки розмовляють з Богом, якщо не ходять до церкви».
«Біографія випадкового чуда» — роман, що вперше опублікувався у видавництві "Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» 2012 року. Оповіді, описані у книзі є цілком реальними, а на одніз зі сторінок твору є згадка й про саму Тетяну.
«Головна героїня насправді — це я, моє альтер-его. Тут присутній пошук якогось супергероя, який міг би врятувати цих нещасних людей, що їх по суті вже ніщо не може врятувати. Ця книжка могла би бути хорошим коміксом 60-х років...» - твердить авторка. У 2013 році — «Книжка року — 2012» у номінації «Красне письменство», категорія «Сучасна українська проза/есеїстика/драматургія» (номінація).
Як твердить письменниця, на її стиль маль вплив як книжки, так і письменники, яких вона читала. «Кафка навчив мене чорної депресії. Маркес — легкості і сприймати чорну депресію як якусь світлу казочку. Еклезіаст і Блез Паскаль — навчили лінуватися (бо нащо щось робити, якщо все до біса марнота?). Вірджинія Вулф і Інгеборг Бахман навчили кожний раз сприймати писання як самогубство, а Чарльз Буковські навчив мене матюкатися!... Я дуже люблю біографії письменників. Власне, своїми біографіями письменники вплинули на мене найбільше. Мені їх всіх так шкода, що не вистачає часу на жаль до себе”, - каже Таня Малярчук.

Збірка «Згори вниз» у творчому доробку письменниці.

Друга книжка Тані Малярчук увібрала в себе текст “Згори вниз. Книга страхів” і порцію новел. Книжка Тані Малярчук "Згори вниз" вийшла у серії "Графіті". У «Згори вниз. Книзі страхів» оповідь ведеться від імені дівочого/жіночого «я». Це «я» неквапливо, проте невблаганно зрощується із природним довкіллям, проникаючись його містичними знаками й перетвореннями. Усі назви новелок, що увійшли до книжки «Згори вниз», — моноструктурові й однотипні, що підкреслює їхній циклічний або «серійний» характер: «Чоловік і його собака», «Цвєтка і її я», «Георгій і його змій», «Я і моя священна корова», «Село і його відьми», «Леся і її стоматолог», «Жінка і її риба». На початку майже всіх назв заявлено помітну (рушійну, ключову) персонажну постать, яка, зрозуміло, стає концентром або одним із концентрів художніх реалій. Композиція і стилістика новел суголосні з текстом «Згори вниз. Книга страхів»: ті ж лаконічні розділи, та ж переважно чітка і небагатослівна фраза. У плані загальних стильових засад збірка вийшла досить однорідною.
У тексті “Згори вниз. Книга страхів”, яким відкривається збірка, основні художньотворчі величини залишаються ті ж самі: спостереження та візії. Проте змінюється рельєф стильової манери. На відміну від “Троянди Адольфо” й “Ендшпілю для Лізи”, переважають прозорий, як Карпати (дія відбувається саме там, серед Карпатських гір) малюнок, компактна й лаконічна структура фрази, у якій вкарбовані стислість почуттів і сконцентрованість візій. Світ-у-середині героїні-нараторки спочатку лише асонансує, а з часом дедалі більше консонансує зі світом-навколо-неї.
Текстом “Згори вниз. Книга страхів” Таня Малярчук реактуалізує карпатський етнорегіональний колорит, який уже не тільки набув клейнодів традиції, а й відбрунькувався в автономний простір (який умовно назву “карпатською літературною харизмою”), репрезентований ментальністю текстів Галини Пагутяк, Юрія Винничука, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська та ін. У “Згори вниз. Книзі страхів” спочатку домінують етнорегіональні арабески. У тексті з’являється сюжет, хоча й схематичний. Із розвитком реалій посилюються роль і текстове звучання візій. Життєві знаки й імпульси героїні дедалі помітніше переміщуються з навколишнього виміру у внутрішній. Свідомість заповнюється уявленнями, снами та ймовірними картинами.
Зовнішня етнорегіональна колористика, виявлена в річищі мовно-лексичної стилізації, поволі слабшає. Натомість Таня Малярчук намагається відчути й висловити сутнісні стани-якості етнокультурного регіону. Карпати, Карпатський край потрактовуються в тексті як альтернатива іншому, раційно сприйнятому життю, і наділяються рисами енігматичності.
Оповідь ведеться від імені дівочого/жіночого “я”, що неквапливо, проте невмолимо зрощується із природним довкіллям, проникаючись його містичними знаками й перетвореннями. Почуття-спостереження “я"-нараторки дедалі відчутніше зливаються з енігматичністю гірського життя. А візії “я”-нараторки поступово підступають до основних зон її духовного топосу, перебираючи на себе функції її не лише чуттєвих, а й мисленнєвих рецепторів.
В повісті "Згори вниз" йдеться про те, чи зможе відбутися людина, яка не має сил не тільки для боротьби за щось у житті, а й навіть просто для того, щоб бути собою. Ось ці слова з внутрішнього монологу героїні можуть бути ключовими:
Коран забороняє мусульманам у певні дні тримати яблуко за хвостик, сідати на стілець, говорити. У деяких штатах Америки не можна телефонувати своїм коханим після дев'ятої вечора. Я би хотіла, щоб кожен мій день хтось так регламентував. Ще сильніше. Визначав, про що треба думати.
Тут є перегук з іншим попереднім текстом Тані Малярчук, читацькій публіці відомим менше — з оповіданням "Народження, якого не чекаєш", уривок з якого опубліковано в дванадцятому номері часопису "Критика" за 2003 рік. Головна героїня "Народження..." говорить собі:
Виявилося, що особистість мені не властива(...). Я нікого не можу звинувачувати в своїй неособистості, тільки себе. Та й то не звинувачувати, а ледь-ледь картати, бо в цьому винна навіть не я, а мої лінощі. Мені ліньки бути особистістю.
А причина ліні така:
Просто надто багато від мене залежить і надто багато повисло на моїх худих дівочих плечах.
Від мене залежить більше, ніж хтось міг би подумати. Практично все, що взагалі здатне від когось залежати.
Бути особистістю — це мати свободу, владу і відповідальність. І це все дається людині, тільки в різних кількостях, і пропорційне відношення — як це вже бачить героїня "Народження..." — не на її користь. Свободи і відповідальності багато, влади мало. І вона намагається якомога довше не ставати особистістю, затято боронить своє дещо дитяче уявлення про світ, хоча й розуміє, що довго їй не протриматися. Особливістю ж її, так би мовити, проміжного стану є таке:
Не мати особистости — це також не бути ні в чому впевненою. Я не впевнена ні в чому, навіть у своїй неособистості. Я насправді можу нею бути, але в якійсь імпліцитній, прихованій формі. Може, я — це такий особливий її сорт, трохи здеґрадований, але все-таки? Адже ніхто не знає напевне, якою повинна бути особистість, тим більше в такому пізньому столітті. Може, я ще й не найгірша в цьому розумінні, а тільки своєрідне попередження людству про майбутню загрозу. А що, коли за кілька століть усі будуть такими ж, як я, абсолютно всі, невпевнені, відособлені і ліниві, і не буде нікого для уподібнення чи наслідування, таке собі тотальне безгеройство, що тоді?

Ось можливо, пояснення, для чого героїні "Згори вниз" зовнішні приписи, якими б абсурдними вони не були. Безперечно, вона особистістю вже стала, бо прийняла, так би мовити, "стартовий пакет" із свободи, влади та відповідальності й уже взялася змінювати на свою користь пропорцію між ними. Поселившись самотньо в покинутій хаті в Карпатах, вона в такий спосіб різко збільшила владу й тепер намагається зменшити свободу, щоб і відповідальність була меншою. Як тільки вона поселяється на околиці карпатського села Дземброні, де хати стоять одна від одної за кілька кілометрів, відразу звільняється майже від всієї соціально вмотивованої реальності, власне, отримує таку жадану владу над своїм життям, щоб обирати самій між діяльністю і бездіяльністю: Тут я сама собі готую їсти, сама собі співаю, сама собі пан.
Власне, те, що робить героїня Тані Малярчук, чимось нагадує вчинки монахів-самітників, які втікали з "цивілізованих" міст до глушини, маючи подібну мотивацію до цього. Крім того, у тому, як вона цілком віддається спогляданню краси гір, є щось релігійне, в горах близькість Бога їй була особливо відчутна. Але, на відміну від монахів, її духовний зір не прояснюється, навпаки, чим далі, тим більше примарних видінь, більше страхів. То їй ввижається, що вся її хата увита павутиною, якій хтозна-скільки років, то бачить Варку, сліпу дочку сусідки (щоправда, відстань до її хати — кілометрів вісім, але все одно вона — найближча) вуйни Миці, котра з руки хлібом підгодовує вовка, то уві сні їй примарюється Горопець. Зокрема те, що собою являє Горопець, і пояснює фінал повісті, коли героїня та її коханий Іван перекидається на вовка. А він насправді є анти-іконою: іконою, яка вказує, куди не треба йти, відтак річчю, що належить не Богові, а бісам. Втім, біси, що живуть в Карпатських горах, напевне, належать до тих, які в євангельській притчі просять Спасителя не відправляти їх у безодню, а дозволити заселитися в стадо свиней. Тобто тих, які, на думку деяких богословів, відпавши від Бога, щиро жалкують про це і навіть після Страшного суду мають шанс спастися. Справді, ті незримі сили довкола в уяві викликають більше народну демонологію "Лісової пісні", ніж ворогів людей, призвідців розбрату, страждання, брехні й смерті: вони не кидають головну героїню в прірву, коли вона вже готова стрибнути туди, не дають замерзнути, коли вона заблукала, огортають її сном на всю зиму, навіть фотоліхтар Франя, напівміфічного персонажа, в хаті якого вона живе, ллє не червоне, як належить, а фіолетове світло, не таке пекельне, за словами авторки в інтерв'ю. Найбільший негаразд, що стався через них — травми, що їх отримали хлопці-пастухи, до яких героїня ходила на полонину читати книжки, коли дерлися на скелю по едельвейси, хоча й тут є чому здивуватися:
Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.
Проте й добра, звичайно, біси не приносять, насамперед приносять страх. Хоч і головна героїня намагається боротися із страхом:
Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху. Я знаю, що все може існувати, і якщо воно існує, то так має бути. Страх — єдине, чого бути не повинно. Страх обмежує розуміння.
Щоправда, результат цієї боротьби — напевне, усе ж таки не перемога, і напівжартома кинуті слова "Найстрашніше, що тут є, — це я сама" дедалі більше й більше справджуються.
Тут варто ще раз згадати про те, що художній час у повісті "Згори вниз" — не лінійний, а, так би мовити, "сплетений". З цього погляду, до речі, мав рацію письменник Сергій Жадан, який в інтерв'ю "Газеті по-українськи" визначив стиль Тані Малярчук як "магічний реалізм" — саме такий характер хронотопу притаманний латиноамериканцям, що започаткували цей напрям, зокрема, й улюбленого Танею Габріелеві Гарсії Маркесу. Справді, якось дивно виходить, наприклад, що головна героїня спочатку дізнається, що під час зимівлі її наполегливо шукав Іван, а тільки потім, і то, здається, через немалий проміжок часу, знайомиться із ним. Взагалі можна було б висунути припущення, що насправді головна героїня і Варка (ось, між іншим, ще один привіт "Ендшпілеві Адольфо" — там теж є Варвара, і вона, ймовірно, одна із іпостасей головної героїні) — це насправді одна й та сама людина, тільки в різний час. Головна героїня "Згори вниз" зустрічається із самою собою років так через п'ятнадцять, і навіть із самою собою, оберненою на вовчицю — і ці зустрічі не здаються такими вже аж неможливими через те, що й іншим героям теж притаманна подібна мінливість — насамперед Франеві і бабусі. Про цю мінливість свідчать різноманітні фотокартки, тому-то самій фотографії — як процесові і результатові — в повісті приділено так багато місця.
Вже Тарас Прохасько підмітив, що Таня Малярчук схильна до міфотворення. "Якби можна було робити так, як слід, то назва цієї книжки мала б звучати так, як прізвище автора: Таня Малярчук "Таня Малярчук" — так він пише про особливість твореного нею міфу. В "Згори вниз" міф той самий, змінилися тільки деякі деталі, втім, важливі. Якщо в першій книжці письменниця вибудовує його на основі родинного минулого, то в новій — на основі, так би мовити, топографії. Чорногорський хребет, найвищий в українських Карпатах — чи не найголовніший герой повісті.
«В Карпатах я була разів п'ять. Три з них — м'яко кажучи екстремальні. То блудила, то мало не замерзла на вершині Попа Івана. Але я чомусь ніколи не злилась і завжди хотілося йти в Карпати знову. Якась така гірська наркоманія. Просто гори — це завжди випробовування. Звідти повертаєшся іншим, зміненим, а відчувати в собі зміни дуже приємно. Крім того в горах нема злих людей. І звідти близько до Бога. Якби я вибирали — чи йти сповідатися до церкви, чи йти в гори — вибрала б останнє. Гори як релігія. А в літературі мусить бути хоч щось святе. Тому я й написала про гори, бо іншого святого в мене, здається, вже не лишилось.» - зазначає Таня Малярчук в інтерв’ю.
Зауважимо, що і в топографічного міфотворення в українській літературі теж є традиції, зокрема, в іншого харківського письменника двадцятих років, друга Миколи Хвильового Майка Йогансена - його твір "Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію". У Тані Малярчук міф про Карпати має виразний колорит "магічного реалізму".
В рецензіях на книжку "Згори вниз" вже відзначалося вміння Тані Малярчук розповідати, зокрема, Олександр Красюк пише про це в газеті "Без цензури" від 18 травня 2006 року: Таня Малярчук — феноменальна оповідачка, чим і відрізняється від більшості сучасних авторів (...) Так, безперечно, проте не меншим — і не менш важливим для її книжки — є вміння мовчати, приховувати щось у своїх історіях-"нісенітницях", як вона сама їх називає, немов би ненавмисне випускати із свого поля зору.
Поетичне міфотворення й витончене замовчування — дві найхарактерніші складові стилю Тані Малярчук. Можливо, ці риси якнайкраще підходять, щоб розповідати про наш час і про тих, хто живуть у ньому, — про тих, кому ніяк не вистачає одного зусилля, поштовху чи внутрішнього стрижня, щоб стати собою і зберегти свою душу.
Сімку новел, розташовану за текстом “Згори вниз. Книга страхів”, варто було написати хоча б для того, аби випробувати себе у форматі малої прози й епічно продемонструвати, що їй (принаймні поки) більш удаються розлогі форми, себто ті, які тяжіють до жанру повісті чи короткого роману, позаяк письменниця - за своїми іманентними властивостями - потребує значно більшої просторової свободи і їй затісно в межах, виточених природою новели.
Усі назви виконані в стилі моно / одно - моноструктурові й однотипові. Композиція і стилістика новел суголосні тексту “Згори вниз. Книга страхів" - ті ж лаконічні розділи, той самий переважно чіткий і небагатослівний крок фрази, що тяжіє до карбованості. У сенсі загальних стильових засад збірка вийшла досить однорідною.
«Всі оповідання насправді писалися раніше і задумувалися окремим виданням. Їхні назви — частина антуражу. Ще є два оповідання, які, так сказать, не увійшли до книжки — "Дід і його діти" і "Гриціан і його бог". Ці оповідання я приховала заради інтриги» - говорить авторка.
Новела “Чоловік і його собака” могла б кваліфікуватися притчею, якби не її надмірна дидактичність, що проступає ледь не з усіх текстових шпарин. “Цвєтка і її я” - давно розроблена модель стосунків між “паралельними” родичами (у Тані Малярчук - між сестрами), в якій усе ґрунтується на міжособистісних зіткненнях і колізіях. “Георгій і його змій” - компактний кітч, найбільше достоїнство якого - його компактність, бо в порціонному меню збірки є мінітекст, іще невиразніший за нього. “Я і моя священна корова” з усіх новел найоригінальніша, заснована на ритмічному посиленні фантасмагорійних акцентів і деталей оповіді. “Село і його відьми” - етнопсихологічний шкіц із драматичним фіналом нагадує про те, що героїні Тані Малярчук не втрачають найменшого шансу зануритися в сайт власних спогадів, з якого вони користають матеріал для фабул і малюнків, підсвічених ситуативними рефлексіями. "Леся і її стоматолог” може вважатися белетристично упакованим анекдотом, тим паче з урахуванням цілковито анекдотичного фіналу. “Жінка і її риба” - найслабша новела, гіпотетичний інтерес до якої спроможна викликати хіба що міра її маловиразності, а також актуалізація в завершальних абзацах антонімів “згори - знизу”, які в різних своїх семантичних варіаціях стали лейттемою всієї книжки.
Центральною є повість «Зго¬ри вниз», яку можна трактувати як продовження повісті «Ендшпіль для Лізи». Адже героїня втікає у високогірне карпатське село Дземброню, щоб позбутися своїх страхів і навчитися жити без забороненої любові. Вже анотація за¬свідчує, що ця книжка має реанімувати в українській літе¬ратурі сюрреалізм. Якщо його розуміти як елемент або жанр сновидіння, то повість Т. Малярчук у такому разі має співвідноситися з трьома «Снами» Т. Шевченка, однак жоден із них із повістю Т. Малярчук нічого спільного не мають. Як, до речі, немає нічого спільного між цією повістю й повістю О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» або із «Тінями забутих предків» М. Коцюбинського. Проза Т. Малярчук псевдомагічна, непоетична і непатетична. Вона стилізується під жахи, грайливо пародіюючи їх. Якщо вірити їй, свій пер¬сональний смерч, який відносить стару бабку разом із її хаткою невідомо куди, набагато симпатичніший за смерть і ті обряди, що її супроводжують. Найважливішим із усіх перевтілень, на які здатні не тільки відьми й відьмаки, а й усі люди, є, за авторкою, любов, зазвичай нещаслива, нерозділена чи заборонена. Забуваючи любов, людина впадає у летаргічний сон і виключається з життя у кращому разі на цілу зиму. У неї є всі підстави боятися любові, оскільки вона може змінити людину до невпізнаваності, наприклад, перетворити на вовка чи вовчицю.
Має рацію О. Сливинський, стверджуючи, що повість «Згори вниз» «позначена усвідомленням власної літератур¬ності», її справді «легше впіймати в герменевтичну сіть» по¬рівняно з попередніми. Це засмучує критика і розчаровує його. Та правда і те, що у повісті «Згори вниз» Т. Малярчук сягнула своєї вершини. Її можна рекомендувати для читання дорослим і підліткам. Це якісне письмо, яке виходить за межі дитячо-підліткової альтернативи. Письмо, яке, за виз¬наченням К. Москальця, «закладає норму, зразок, критерій для того, щоб в літературі було й 27-ме століття».

Список використаної літератури

1. Голобородько Я. Знизу вгору, згори вниз?... / Я. Головобородько // Березіль. – 2008, № 5 – 6. – с. 164 – 171.
2. Голобородько Я. Таня Малярчук – місіонерка візій / Я. Головобородько // Слово і час. – 2010, № 2. – с. 83 – 87.
3. Малярчук Таня. Згори вниз // Малярчук Т. Божественна комедія. – Харків, Фоліо. - 2009. – с. 3 – 219.
Електронні ресурси
4. 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки // http://uk.wikipedia.org/wiki/100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки
5. "Біографія випадкового чуда" // http://www.youtube.com/watch?v=z6GhdozykQw
6. Вредна і фатальна Таня Малярчук про німецькі читання, старі кладовища і письменницькі біографії // http://www.umoloda.kiev.ua/regions/0/164/0/37409/
7. Діалог кіна й літератури: Таня Малярчук // http://uaculture.com/uk/people/84
8. Таня Малярчук: Залізна завіса нікуди не падала. Навпаки, вона стає більшою // http://life.pravda.com.ua/person/2013/07/3/132567/
9. Малярчук Тетяна Володимирівна // http://uk.wikipedia.org/wiki/ Малярчук Тетяна Володимирівна
10. «Метелик» із бестіарію імені Карпенка-Карого// http://www.telekritika.ua/cinema/2012-02-14/69390
11. Таня Малярчук. Божественна комедія// http://litakcent.com/2009/12/11/tanja-maljarchuk-bozhestvenna-komedija-%E2%80%94-harkiv-folio-2009/
12. Таня Малярчук видала "Книгу страхів"// http://gazeta.ua/articles/culture-newspaper/_tanya-malyarchuk-vidala-knigu-strahiv/115554
13. Таня Малярчук: «Пізнаю вповні принади іммігрантства» // http://litakcent.com/2011/11/25/tanja-maljarchuk-piznaju-vpovni-prynady-immihrantstva/
14. Таня Малярчук: "Я перетворююся на фанатку лузерів" // http://life.pravda.com.ua/interview/2008/09/8/7802/
15. У Києві обрали найкращого письменника України // http://grim.in.ua/news/2013/12/16/5736