Та то я так - рефлексії А я то думаю - Ксандра-Ксандра....

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%81%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0

Сьогодні вирішила повертатись пішки. Шалено, до трему в руках,
захотілось ковтнути хоч трохи свободи - вітер куйовдив моє волосся,
зазирав у всі куточки тіла, не обмеженого білизною, підстаркуваті
чоловіки зазирали у виріз моєї майки, а жінки глузливо розглядали
трохи недоречні сандалі. Але бажана насолода швидко вивітрилася, ледь
я переступила поріг своєї квартири. По дорозі забігла в магазин,
купила круасанів до кави та ще дечого на кухню. Але й кави
перехотілось. Не врятувала ані цікава книга сучасної письменниці, яка
з захватом описує любощі з одруженим чоловіком, ані холодний душ, ані
вечеря, яку вранці турботлива мама спакувала мені в сумку.
Відчула раптом таку порожнечу, що годі описати. Після важкого дня,
сповненого безглуздими розмовами і поясненнями, так хотілось
притулитись до чиєїсь неголеної щоки, взяти до рук чашку з чаєм,
вилізти на балкон, вмостившись комусь на коліна і трохи помовчати.
Грець із ним, я б навіть мирилась з його терпким запахом поту, нічним
безсонням і подекуди цинічними фразами. Я б навіть вставала о 5
ранку, хоч самій на роботу лише нка 7, аби приготувати сніданок і
кілька хвилин зачудованим поглядом дивитись на його сонне обличчя.
Але я чекаю. Іноді впевнено, іноді не дуже. Чекаю, прокидаючись вночі
від жахіть, чекаю, розглядаючи людей в переповненій маршрутці, чекаю,
коли гуляю під дощем, чекаю навіть тоді, коли розлючена і схвильована
палю на хискому балконі своєї девятиповерхівки. Я ще не бачила його,
але вже при думці про нього по моїй спині повзуть мурахи, дрижать
пальці і в горлі застрягає клубок. Сьогодні минув ще один день. День
без нього. На кухні охолов мій зелений чай, а я кручусь на
двоспальному і напівпорожньому ліжку, розглядаючи дивні плями на
місяці, який стурбовано заглядає до мого вікна...

Сиджу і поволі відчуваю, як моє тіло наповнюється впевненістю. Немає якихось абсурдних ситуацій, немає відчаю, немає втоми. Здається навіть, що навколо узагалі нічого немає. Так, ніби тіло перетворюється на якусь дивну квітку - з моїх рук і ніг проростають стебла, химерні листки, а потім уже ледь рожеві пуп'янки. Таке враження, що ось-ось, ще зовсім трохи, і всі навколо будуть озиратись і принюхуватись в пошуках чогось дивного і... трохи небезпечного.
Жаль, що поряд нікого немає. Можливо, то прокидається моя колишня пам'ять, або ж просто дається взнаки вино зі смородини. Але мені однаково! Я насолоджуюсь цим неймовірним відчуттям, всотую його в себе крапля за краплею. Всередині мене народжується музика. Я чую, як вітер колихає віти дерев, як розмовляють червонобокі яблука і те, як твоє серце вдихає мою любов. дурненький, ти ще цього навіть не усвідомлюєш. Ну нічого, в мене ще є трохи часу.І я аніскільки не шкодую за тим, що прожила стільки часу без твоїх обіймів, твого подиху, змішаного з цигарковим димом і без твоєї майже непомітної посмішки. Непомітної для когось стороннього, але ж мене не обдуриш. А зараз я чекатиму, поки мої пуплюхи облетуть твоє серце, заквітчають твою душу і повернуться до мене, але вже з насиченим ароматом кохання...

Ах, як я могла забути, що це паскудне життя підлаштовує все так, щоб моє особисте життя ніколи не склалось!.. Ну нічого, я тебе зумію перехитрити. В грудні заручусь, в січні відсвяткую день народження своєї молодої сім'ї, а в лютому поберусь. Що, швидко?.. Ох, шановні, а скільки років я маю спостерігати за тим, як ота зрадлива сволота буде влаштовувати своє життя? Я теж хочу трохи любові в цьому нестерпному житті. І це нічого, що поки що мене люблять більше, аніж я когось... Як казала моя мудра матінка - це все-таки краще, бо про тебе хоча б дбатимуть. Так, я штучно посміхаюсь нафарбованими губами. А чого ви хотіли?... Сиджу зараз посеред ночі, сьорбаю вино, так нахабно вкрадене з погребу, і думаю над своїм життям. Ой, ні, навіть і не сподівайтеся, що я буду на щось нарікати чи жалітимусь, що все так "важко-тяжко"(дівчино-поетесо, не ображайтесь на моє сороміцьке цитування, я ж не претендую на таку таємничу цнотливість душі, як ви!). Маю все те, на що заслужила. Зрадив наречений, після чого "залетів" і кожного дня запитує в мене поради? Дурниці!.. Оксанка може все на світі - навіть дати гарну пораду колишньому коханому. Просять допомоги колишні друзі, які колись обливали мене лайном - нічого страшного, Оксанка все пробачає...

Знаєте, а чи не пішли би ви всі під три чорти?! Нещодавно через цього ідіота мене ледь не збила машина, колишній "таємничий" коханий пропав безвісти, очевидно, навіть ім'я своє сказав несправжнє... Бо всі соціальні служби вже кілька місяців стоять на вухах, але його знайти не можуть...

Ну і що, що вийду заміж за чоловіка, якого ще не встигла покохати? Хто зна... Виїду з цієї клятої країни, яку водночас так палко кохаю. Але я тут нікому не потрібна. Можливо, хоч там зможу опублікувати свою наукову роботу. А потім народжу дітей, водитиму їх на Високий Замок і Личаківське кладовище - показувати дядечка Франка...

Ох, Даміане... Не заздрю тобі... Витримати таку кобіту, як я - то ще треба постаратись...