Запацьканий Мось
На берегах величної ріки, що несла свої повноводі перехлюпоти ген аж у ЧоНЕє Море ікрилася широкого розмаху публіка всенькая, тах сказать. Голі срачата дітей плюсотіли туди-туць, сюди по водичці, ніжно попестюючичсь іскристими баранцями, що полизували їм сіднички. Деся як завжди нізвідки кумкали жаби, ригали засмагаючи і продовжували уминати тюльку поспікувані на сонечку візитери піщаного берега Водії. Ех, Водія, ти ще та ріка!! Знаєш стара, як треба текти в цьому житті – швидкості толк маєш і куди прямуєш знаєш.
Їх аж викручувало, видушуючи всі життєві соки поки аж знову не натягнув їх і вже в напів сухих вийшов з кущів і побіг до компанії, яка саме в колі над водою об’їдалася наїдками або вже наїдалася об’їдками. Труси розпачливо прилипаючи до прозорих сідниць, підкреслюючи багатозначно невибагливі контури мовчазно висіли на тулубі. Тулуб, вкритий руками, ногами, носом, волоссям, зморшками, подекуди виразками, сутулістю, остеохондрозом та короткозорістю належав своєму власнику. Все своє життя власнуючи над цим куском матерії, а інакше Мось його не називав, хлопчина все одно продовжував кожного літа привозити в село жуйки і впирдюлювати їм місцевим босоногим олігархам в пишних з-тата-знятих штанях та дідово-дірчастих кашкетах за демпінговими цінами, заводячи таким чином корисні знайомства із сільською богемою, яка зблагородна дозволяла тискати козу Зоську за груди. Охоогохо! Що то були за миті досконалості, зовсімності, граничної ейфорії тріумфіяльного почування теплої, тугуватої жіночности, всередині якої пружно стугоніло життєдайне молочко. Отак бувало тишком прокрадешся на пасовище побіля річки, підкрадешся ззаду і обіруч закриєш очки, а вона, знай, і відразу вгадує хто се, покірно перестаючи жувати і блаженно вслухається у мої несміливі, юнацькі пестощі. Ото придивлюся чи ніхто бува не дивиться і притулюсь так ніжно-ніжно до її теплого вим’я і гладжу і цілую і гаряче нашіптую всенькі ніжні слова. Та я знав, що в селі осудять наші з Зоською любощі. Наше кохання є безмірно глибоким і величним, а тому приречене бути трагічним. Як Монтеккі і Капулетті, наші славетні і не менш древні роди, ще більш вперті і непоступливі. Вони горді, а гординя то є гріх!! Знаю, що вони не дозволять, але це не стримувало мене і не стримує досі – кожну ніч, я пробираюся у затишний дім моєї нареченої, де ми закохані оченьки до оченьок ведемо задушевні бесіди до саменького світанку. О, це найболючіший час, час розставання, коли приходить та мегера Матрона доїти мою любку. Я би її саму вдоїв так, щоб їй аж дух заперло, падлюка така! Змій Горинич в хустині, вовчанку їй в гузило!! О, моя ріднесенька, о найдорожча, кожного ранечку тебе шарпає та зміюка за твої біленькі груди, а іноді ще й штурхає, копняка дає, коли їй щось недогода. Знедолена! О кізонько ночей моїх, козо всіх потаємних мрій, невтілених бажань. Коли ми порізно, то я тілько й те роблю що лину в думках до тебе, о козочко моя небесна і казкова! Я щодень пишу тобі листи починаючи щоразу однаково: ‘Козю, ти єдина кого я ціную і люблю в цьому світі, єдина хто розуміє і підтримує мене у моїх безхмарих життєвих сподіваннях, о музо мого щастя!’. Але ти не відповідаєш. Ти не відповіла ще ні на один мій лист. ДОКОЛЄ? – питаюся тебе. Так, справді. Я забув, що не наважуюся відіслати листів. Боюся, що поштар викриє нашу таємницю і весь світ стане проти нашого кохання, о кізонько моя єдина і жадана!
Та я вирішив. Більше я не збираюся пропускати час, крізь пальці свого життя. Так, нарешті я наважився. І навіть не пробуй мене відмовити – все вже добре обмірковано, продумано до найдібнесеньких детальок, до найменшого шороху. Насмілився, так. Знаю, ти б ніколи не подумала, що мені вистачит мужности, але я зібрався з духом. Завтра я попрошуся у Моті, щоб найнятися поратися по господарству.
Цілую, о мОЯ!
Така моя…
swinomatka
1
0
18
Проза | Версія для читання 04 січ 2013 о 11:39
Подібні роботи
