Прохасько недописав
Таня…хочеться почати здалеку, щоб все вийшло без похапцю, нефальшиво. Хочеться почати з відтінків, а потім вже перейти до кольорів. Почати з темряви і рухатися до світла. Добре. Все таке минуще, а тому так наснажує тугою і щастям. Щастям туги. Тугою щастя. Коли ми розійшлися, не розходячись. Чи швидше не розійшлися, розходячись. Я нічого сильного не відчув. Найчіткіша ностальгія – в часи припливу щастя, звершень, досягнення мети, мрій, який так давно прагнув. Я пізнав злеліяне через так довго часу, що вже встигла затертися сама суть першопочаткового бажання. Був голодний стільки, що вже потім коли їв – смакувало не так як би мало. Після всіх чекань. Це якесь пристосування. Не знаю, може це якесь життєствердження перед вічністю, але зміцнівши в певних галузях – я хочу взяти реванш. За дитинство і ранню юність. Хочу переглянути наслідки нерівної боротьби з тодішніми обставинами і перемогти їх зараз. Зараз вони мені не рівня. Я тепер граю у вищій лізі, бо така закономірність життя. Я хочу перемогти обставини закономірністю старішання. Час проходить, і цим можна воювати проти незворотності миті. Входити двічі, тричі, та скільки завгодно в одну і ту саму річку. Треба просто трішки часу, щоб набратися певних усвідомлень. Хочеться повернутися до невдалих моментів гри ще на початку кар’єри і зараз захопити глядачів набутою майстерністю. Щоб відновити, а насправді доторкнутися і знову відчувати близькість у просторі, просторувати близькість у відчуттях з тою, яку не зумів тоді відчувати найсильніше за все, а тому відволікся. І все зникло, загубилося, вивітрилося, застоялося, віддалилося, відсторонилося, залишилося десь там, але не відчужилося.
Осінні ранки, коли зникають зорі як і зникають з дерев красиві, теплобарвисті листки, наскрізним холодом заганають зі світу усе тепло в душі. В маленьких людських бастіончиках тоді найбільша концентрація опору проти природи, проти згасання літа, проти неминучості. Відсіч вмиранню тепла як істинності, сутності літа вживається з народженням дощливої осені. Осінь є нічим іншим, як розтіліном і розкладом попередника. Осінь – це смерть літа. Зима – це забуття тих, хто померли. Весна – це лише народження. Є тільки літо і більше нічого. Все інше, то тільки зміни єдиного, облюбованого нами стану. Тай наш стан – це тільки проекція літа. Отож моя ностальгія за нею, це тільки проекція її кохання. Ті почуття, що були в неї, наче світло далеких зірок – зараз долинає до мене і наче вино – виходить через вінця, сп’яняючи мене ранньої юності коханням непройшлим.
Знаєте, як взимку пахнуть яблука. Вони тоді пахнуть найсильніше, чомусь із погіршенням умов, в яких вони зазвичай ростуть і розвиваються вони наче починають мироточити. Сочити неймовірні аромати, яких ніколи б не почув ніхто, якщо б не існувало зими. Мої відчуття дуже схожі на запах яблука, коли вона там, а я – тут, а ми – делеко. Де юре нічого не закінчено, але дефакто – нічого немає. Хоча можливо і є такі стосунки, коли люди живуть порізно, далеко, з іншими, а втім потім вліті, коли приходить пора – за якоюсь мовчазною, видуманою довгими зимовими і осінніми вечорами згодою, разом мандрують у гори, де сповняється все, що думалося, все, що могло би зробити всі ті нелітні вечори такими наповненими, але ніколи певно не зробить. Бо це стається тільки влітку. Я чекаю літа, щоб віддати їй всі насушені білі грибочки, що дбайливо зберігаю в трилітрових бутлях на грубці, всі заготовлені суниці, чорниці, пахучі трави чай-зілля. Бо те все – то любов.
Краще не читати, якщо не читали Прохаська вчора а то й сьогодні. Інакше ефекту не буде.
Подібні роботи
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором