Погорблені і зачумлені

Погорблені і зачумлені

Світ для мене став іншим.
Таким самим лишив мене світ для себе.

Кілька разів рука тягнулася в темряву, наштовхувалась на відмову. Ще раз. Ще рано. Ще раз. Остаточно прокинувся за дві з чвертю години до неї. Подивився на стелю, стеля - на нього. В шпарках розеток ворушилося щось вічне. Пора. Прохолодні зашкарублі ворсинки зачухали ноги. Убрід крізь тривожну павутину неспокою. По підлозі убрід. Крізь густе і штучне волокно мурашка теж пробиралася через килим, проте вона відчувала пустельний і безживний ліс. Їй точно не пахло молодою вдовицею.
Вперто тримає курс!, а я зійшов здистанції..., - двері вагону клацнули, думка осиротіла. Зраджена, забута, на пероні. Сумний сірий погляд втопився у пітьмі разом з останнім вагоном.
Обережно двері зачиняються. Наступна станція ’Шаленство Самотнього Ентузіазму’.

Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди...
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!
(Є. Плужник)

Виразно відчуваю самоту. Стукіт її кроків відлунює задиханими і глухими ударами пульсу, одноманітними думками в скорнях, з дня на день тими самими вчинками. Впродовж студентських днів життя як і час шалено і невблаганно пролітали крізь пальці мов пісок. Тому раз по раз час від часу я мусив усамітнюватися і навіть не читати, щоб хоч трохи сповільнювати плин вічності. Життя проливалося на землю як дощ. Я відчував, що з кожною краплею відпущений мені час танув, хмара маліла передвіщаючи вихід сонця. Сонця смерті.
Очі, що я бачив востаннє в сльозах. Ті, що йдуть на смерть вітають тебе! І заздрили нам серафими з небес. Але коханя наше сильніше було за тих, хто мудріші\старіші, ніж ми. Придушені крики в руїнах. Поглянь, мої очі прозорі і до дна чіткі від утоми. У зашморгу неминучих перехресть – шурхіт ночі Коли повільно, спантеличений від ніжності, йшов сніг. Я – тиша всіх поснулих крил. Тільки втомлене тіло моє пам’ятає тебе дотепер. О, як болять спогади.
В цих спантеличених думках як у обірваному павутинні, виліз в подертих почуттях на потрібній станції і похрамав у ліс.

Осінній холод притулив
біля багаття авторів
вогонь всередині горів
і думку до вогню стелив.

оповідання-розминка