Ще одна історія про вампірів

Розділ Перший. Заради тебе я готова на все.

Чому він запізнюється? Раніше вона за ним цього не спостерігала. Він навдивовижу пунктуальний і галантний. У наш час таких залишилось мало. Це й був перший дзвоник тривоги в її душі. Хоча вона не може точно сказати коли і через що почала вважати його тим, ким він є.
Вона побачила його уперше в той день, коли переїхала сюди. Малесеньке, провінціальне містечко. Воно ніколи не зрівняється з її рідним Львовом. Воно більше було схоже на велике село, ніж крихітне місто.
Усі усіх знали, усі про усіх пліткували. Вона не хотіла їхати сюди, але їхні батьки чітко домовились про це, коли розлучались. Протягом навчального року вона живе з матір’ю, а на канікули приїжджає до батька. Вона ненавиділа їх за те, що вони розлучились і змушують її приїздити сюди. Вона уже вдруге «відпочиває» у цьому клятому містечку. Хоча цього разу усе набагато краще. Через нього.
Кажуть, він приїжджий. І загадковий. Усе місто тільки й говорить про таємничого незнайомця, який оселився в старому будинку на окраїні. Але це неважливо. Усі ці плітки вона почула уже пізніше.
Спочатку вони познайомились особисто. У перший же день перебування тут вона пішла на вечерю у найкрутішу місцеву забігайлівку. Батько хотів повечеряти з нею, але вона грубо йому відмовила.
– Ліза, чому ти така жорстока зі мною?
– А ти як думаєш? – сказала вона і пішла геть, гримнувши дверима.
В забігайлівці вона сіла за бар стійку. Дівчина замовила собі «Маргариту». Єлизавета виглядала, як сформована і доросла жінка у свої п’ятнадцять. Незнайомці не давали їй менше вісімнадцяти. Та й що гріх приховувати – бармену потрібна була виручка. Він і восьмилітній дівчинці продасть пляшку горілки заради грошей.
Вони смакувала «Маргариту», коли він сів неподалік. Вона одразу помітила його. Високий, чорнявий, з майже чорними очима й дуже блідою шкірою. І неймовірно привабливий. Без цієї привабливості він був би схожий на зомбі. Він був старший за неї, але коли це зупиняло її?
Він подивився їй в очі. І посміхнувся. Тоді вона й зрозуміла, що закохалась у нього. Ось так просто. З першого погляду. Вона навіть не вірила, що це можливо. Та його посмішка повністю оволоділа її думками. А ще його очі. Такі неймовірно чорні, що й зіниць не видно.
Вона потонула у їхній темряві. Єлизавета уже тоді повинна була запідозрити, що щось не так. Що ці очі не такі, якими мають бути.
Він сам підійшов до неї. Його звали Владислав. Вони розмовляли увесь вечір. Вона уже була готова поїхати до нього і віддатись йому, але він був не таким. За це вона полюбила його ще дужче. Він відвіз її додому. Сказав, що вона подобається йому і він не хоче поспішати.
На прощання вона обійняла його і поцілувала. Його шкіра була дуже холодною на дотик.
– Пообідаємо завтра? – спитала вона у нього.
– Ні. Я не люблю сонячне світло. Краще повечеряємо. Я зателефоную тобі.
І він поїхав. Вона, закохана, повернулась додому. Батько влаштував скандал. Називав її юною алкоголічкою і заборонив взагалі виходити з дому. Але Єлизавета просто сказала йому, що він більше не має права виховувати її і на цьому суперечка була закінчена.
Наступного вечора вона пішла гуляти з Владом. І наступного. І потім ще. Він ніколи не дозволяв собі зайвого. Іноді, коли вони пристрасно цілувались, він відштовхував її від себе, щоб трошки заспокоїтись. Ніби боявся зашкодити їй.
З кожним побаченням її страхи тільки збільшувались. Вона просто не могла не помічати усі ці особливості, які були йому властиві. Холодна шкіра, занадто чорні очі, неабияка швидкість, він майже не їв і не пив на їхніх побаченнях і ще багато чого іншого.
Спочатку вона не могла у це повірити, але усі докази свідчили про те, що Владислав – вампір. Найсправжнісінький. І він любив її. І вона любила його. Вона хоче попросити перетворити і її. Хоче провести з ним вічність.
А ось і він. Трошки запізнився, але це не страшно. Вона кидається йому в обійми і цілує.
– Я люблю тебе, – каже Ліза.
– І я тебе, – відповідає Влад.
А ще його ім’я. Владислав. А що, якщо він той самий Дракула? Хоче ні, це уже було б занадто.
– Куди підемо сьогодні? – питає він.
– Давай просто погуляємо.
Вона бере його за руку і веде кудись. Скоро вони доходять до парку. Тут безлюдно в такий час. Вони сідають на одну з лавиць. Місячне сяйво вкриває усе навколо.
– Влад, я хочу дуже серйозно поговорити з тобою.
– Я слухаю, – каже він, посміхаючись. У неї шалено калатає серце.
– Я знаю хто ти?
– Тобто?
– Я знаю, що ти вампір! – вона випалила це, не давши собі часу подумати.
– Я знав, що ти здогадаєшся. Ти ж така розумничка.
– Я хочу стати такою як ти. Оберни мене на вампіра, – Ліза дивиться на нього очима повними надії.
– Звісно, люба.
Він бере її руку і підносить до вуст. Розкриває рот. Його ікла і різці гостріші ніж у звичайних людей. Очі наливаються кров’ю.
– Можливо, – вагається вона, – я трошки погарячкувала.
– Пізно, – шепоче він, і кусає її за руку. Вона кричить від болю, а він смакує її кров. І не зупиняється. Свідомість покидає її.
– Досить, – каже вона.
Він відривається від її руки. Єлизавета притискає пошкоджену руку до грудей. Їй боляче. Дуже боляче. Він обіймає її.
– Я хочу подякувати, – каже він, – Стефані Майєр. Завдяки її романам мені набагато легше знайти собі когось на вечерю. Дівчата, типу тебе, благають мене з’їсти їх.
– Ні… – ледь видихає Єлизавета.
Це останнє, що вона коли-небудь скаже. Гострі зуби впиваються в її горло.

Розділ Другий. Хто ви така?
Сніданок лежить перед ним на землі, свіжевиблюваний. Здається ще щось підіймається до горла, але йому вдається підкорити свої рефлекси.
Він уже бачив подібне на фотографіях. Цілий кабінет у відділку був виділений для розслідування цієї справи. І там було безліч фотографій попередніх жертв. Але тоді його не брали на місця злочинів, бо він був ще «зеленим».
Юрій тільки рік тому почав працювати в міліції. А десь за пів року служби почались ці вбивства.
І ось вперше він бачить жертву своїми очима. Краще б він бачив її на фотографії. Краще б взагалі не йшов у міліцію.
Усі жертви були обезкровлені. Вони уже навіть не людей не були схожі. Просто кістки, обтягнуті шкірою. І все тіло в крихітних укусах. У відділку уже почали говорити про вампірів. До сьогоднішнього дня Юрій не вірив у ці балачки.
Фотокамера дуже викривляє дійсність. Насправді усе виглядає набагато страшніше. Ця дівчина, якій ще навіть шістнадцяти не виповнилось, зараз виглядає як давно згнилий труп.
– Щось я більше не бачу в тобі того запалу, як раніше, – до Юрія підходить слідчий.
– Просто це…
– Жахливо? Так, я знаю.
– Є щось?
– Ні, як завжди. Ніхто нічого не бачив. Ніхто нічого не знає. Нічогісінько. Пора закруглятись, тут ми більше нічого не знайдемо. Їдь додому.
Слідчий йде, а Юрій залишається на місці. Він не може просто так піти. Раніше для нього це було просто цікавим розслідуванням. Тепер стало чимось більшим. У ньому раптово прокинулось бажання помсти. Бажання знайти і убити того, хто зробив це з бідною дівчиною.
Судові експерти якраз кладуть тіло на ноші, коли він помічає жінку, якій тут бути не можна. Тобто вона може собі стояти де завгодно, але тільки не біля трупа, який якраз забирають.
Вона точно не має ніякого відношення до розслідування. Одягнута незнайомка в короткі шорти, високі чоботи і мисливську куртку з безліччю кишень. Під курткою можна помітити контури чогось схожого на ніж.
Юрій підходить до неї.
– Хто ви така і що тут робите? – різко питає він.
– Ніхто, – відповідає вона, – я вже йду.
Вона дійсно обертається і йде, але він хапає її за плече і обертає до себе.
– У вас під курткою ніж, ви стоїте біля тіла на місці злочину і розглядаєте його. Думаєте я повірю, що ви просто «ніхто».
Вона посміхається і рвучко розстібає куртку. Юрій і до пістолета не встигає потягнутись, коли вона тримає в руках кілок. Великий, зроблений з темного дерева кілок!
– Не те, що ви розраховували побачити, офіцере? Так от, це зброя проти вампіра, який убив цю дівчину, а я мисливець на вампірів і збираюсь знайти і убити цю потвору.
Ошелешений Юрій вже й не намагається її зупинити. Він відпускає плече і дає жінці піти.
А найстрашніше те, що він повірив кожному її слову.

Розділ Третій. Привіт, мамо.
Вона знову дивиться на її фотографію. Давно втрачена дочка посміхається їй з того боку скла. Напевно, вона дуже змінилась за усі ці роки. Її Юлечка пішла з дому дванадцять років тому і матері залишається тільки уявляти, якою вона стала.
Жінка досі не знає, чому пішла її донька. Вони були щасливою сім’єю, поки її чоловік не помер. Тоді Юля й почала змінюватись. Стала замкнутою. Весь час проводила у своїй кімнаті читаючи дивні книжки. Коли мати питала, що вона намагається там знайти – дівчинка відповідала, що шукає убивцю батька.
Її чоловіка знайшли недалеко біля дому. Він йшов з роботи, коли на нього напали грабіжники. Вони перерізали йому горло і обікрали. Дочка ніколи не вірила, що це були прості грабіжники. Можливо, вона й мала рацію. В смерті її чоловіка була одна дивна деталь – крові навколо тіла майже не було. Хоча з горла вона мала литись фонтанами.
В двері стукають і Діана йде відчиняти.
На порозі стоїть жінка. Висока, з довгим кудрявим волоссям. Одягнута в короткі шорти, високі чоботи і куртку.
– Привіт, мамо, – вітається з нею дочка.

Через пів години вони вже сидять на кухні і п’ють чай. Розмовляють про своє життя. В основному говорить Діана. Розповідає дочці про те, як жила без неї. Юля постійно вибачається за свою втечу.
– Ти знайшла, те що хотіла? – нарешті питає мама.
– Так. Знайшла. Я вбила його, мамо. Те створіння, яке забрало у нас тата.
Діана знову плаче. Від щастя чи від сумних спогадів – уже й не може розібратись.
– Ось, прочитай це, перед тим, як лягати спати.
Дочка кладе перед нею чорний записник. На нього наклеєна наліпка, яка повідомляє, що він належить доктору Братиславу Буревісту.
Зробивши це, Юля йде у свою стару кімнату. Мама тут нічого не змінила. Те саме ліжко, ті самі старі речі у шафах, плакати на стінах і книги на полицях.
Вона сідає за свій стіл. Тут усе й почалось так багато років тому. У минулому житті. Саме за цим столом вона прочитала той щоденник і повірила в існування вампірів. Тут і почався її шлях.

Розділ Четвертий. Дослідження вампіризму доктора Братислава Буревіста.

18 вересня 1994р.
Нещодавно я вияви нову хворобу крові. Мені до рук потрапив цікавий екземпляр з небаченим досі захворюванням.
Кров хворого дивним чином не відновлювалась. Еритроцити припинили вироблятись. Лейкоцити і тромбоцити присутні в мінімальній кількості.
Що ще дивно – кров хворого… випаровується. Це не біологічний термін, але по іншому не скажеш. Вона просто хвилина за хвилиною зникає з його організму і не відновлюється.
Це не все. Зуби у хворого дивно загострені. Шлунок не сприймає їжу. Якщо, а точніше коли, цей чоловік помре – я зможу зробити розтин і усе уважно роздивитись.

19 вересня 1994р.
Він намагався вкусити мене. Хворий напав на мене і намагався вкусити.
Мій помічник вчасно відтягнув його і ми прив’язали чоловіка до ліжка.
«Кров! – кричав він. – Мені потрібна кров!». І я дав йому крові. Взяв трохи зі своїх донорських запасів. Я хотів перелити її в нього за допомогою катетера, але він запротестував і сказав, що повинен випити її.
Коли він випив два пакети крові, до нього ніби повернулось життя. На щоках з’явився рум’янець, а по жилах знову активно потекли еритроцити. Вони відновились майже у повному обсязі.
«Що ви таке?» – запитав я у пацієнта.
«Я – вампір» – відповів він мені.

22 вересня 1994р.
Нарешті воно померло. Я називаю пацієнта «воно», бо це точно більше не було людина.
Воно померло від втрати крові. Жило доти, доки остання її крапля текла по кровоносним судинам. Ніколи в житті такого не бачив. Я взяв відпустку на роботі і повністю зосередився на цьому випадку. Чесно скажу – мені страшно.

23 вересня 1994р.
Закінчив ростин цього створіння.
На перший погляд усе так, як має бути. Тільки от шлункового соку у створіння не було взагалі. Та й шлунок більше не виконував свої звичні функції.
На мою думку, травна система цього створіння переробляла кров. Уся кров, яка в неї потрапляла за допомогою внутрішніх хімічних змін змінювала свою групу. А далі вже розповсюджувалась по тілу.
Таким чином створіння й поповнювало свій кров’яний запас.

30 вересня 1994р.
Кілька днів тому я замовив надзвичайно дорогу експертизу ДНК створіння. Один мій друг допоміг прискорити досліди.
Тепер я не впевнений, що можу називати померлого «створінням».
Тест показав деякі корінні зміни в його ДНК. Ніби якась мутація. Не знаю, що її викликало. Те що сталось з бідолахою, скоріш за все, просто хвороба. Дуже цікава, але хвороба.
У мене є деякі здогадки про те, як вона протікає. І я хочу підтвердити їх на практиці.
Припустивши, що хвороба передається через кров, я ввів собі трохи крові померлого, яку брав раніше для аналізів.
До речі, хворобу я назвав – «вампіризм».

1 жовтня 1994р.
Зміни стають помітні одразу. Вони абсолютно безболісні, що неабияк мене дивує, але й радує.
Мій шлунок більше не сприймає їжі. Усе одразу виходить назад. Поки що я не відчуваю голоду або спраги. І рівень моєї крові не зменшується.
Цікаво, що буде завтра.

2 жовтня 1994р.
Сьогодні я відчув голод. Хоча це відчуття не було схожим на голод. Його легше пояснити словом «нестача». Я ніби відчуваю, що по моїм кровоносним судинам тече менше крові.
Мої еритроцити розпадаються, як при анемії. І плазма крові починає зникати. Вона ніби.. випаровується. Не можу сказати краще. Я ніколи не бачив нічого подібного. Кров просто зникає в мені.
Поки що це відбувається повільно і я не відчуваю потреби в поповненні її запасів.
Навіщо взагалі я зважився на цей експеримент? В кого ж я себе перетворив?

5 жовтня 1994р.
Більше не можу стримувати себе. Я відчуваю, що помираю. І не можу противитись поклику крові. Я відчуваю її запах. Усюди. Він проходить крізь стіни.
Я чую, як б’ються серця людей, качаючи по їх артеріях червону і соковиту субстанцію, яка так необхідна мені. Ні про що інше не можу думати.
Думаю, я не зупинюсь навіть перед убивством.
Чорт забирай, це дуже розумна хвороба. Все ж мета кожного вірусу – це розповсюдитись. Інфікувати якомога більше людей. Він передається через природні рідини – кров, слину. Тому від одного укусу людина заражена.
Вірус загострює інстинкт самозбереження. Він змушує тебе шукати жертву. І випити з неї стільки, скільки необхідно. Так він і розповсюджується.
Від жертви до жертви.

6 жовтня 1994р.
Я не витримав і випив усю донорську кров, яка була у мене. О, яка це була насолода. Я відчував, як рідна з мого шлунку розповсюджується по усьому тілу. Як життя повертається до мене і голод, нарешті, зникає.
Я думав, що загостренні відчуття спричинені голодом, але помилявся. Навіть після їжі мої слух, зір і нюх залишаються неабияк гострими.
А ще, я став привабливішим. Помітив це в дзеркалі. Шкіра стала чиста, зморшки розгладились. Обличчя випромінює молодість і свіжість.
Мисливець. Ось хто я тепер. А це моє маскування. Слух, зір і нюх, щоб вистежувати жертву, а врода – щоб приваблювати.

7 жовтня 1994р.
Сьогодні я хотів поповнити запаси крові. Так як вампіризм – це хвороба, я був упевнений, що усі забобони про сонячне світло – просто брехня. Та виявилось, що у кожному міфі є частина правди.
На сонці відчуття «недостачі» посилилось. Кров зникає в два рази швидше. Можливо, через взаємодію з вітаміном D? Має ж бути якесь біологічне пояснення. Ефект проявляється тільки під прямим сонячним промінням.
Мені стало цікаво, які ще легенди вірні. Але ж не буду я перевіряти усе на собі.

8 жовтня 1994р.
Сьогодні я знову їв. Пити з живої людини куди приємніше, ніж з упаковки. Мені довелось це зробити. Щоб дослідити хворобу.
Я викликав на роботу свого помічника і вкусив його. Я залишив у ньому достатньо крові, щоб він вижив і інфікувався. Скоро, я зможу продовжити свої експерименти.
До-речі, дізнався сьогодні про вплив на нас срібла. Я спеціально взяв до рук срібний ланцюжок. Відчуття було приблизно таке, як під сонячним промінням, але більш локалізовано.
Дивно, чи не так?

10 жовтня 1994р.
Отже, я перевірив декілька міфів.
Зрозуміло, що хворі на вампіризму відображаються в дзеркалах.
Розп’яття на нас ніяк не впливають, як і часник.
Свята вода, може подіяти, як сонячне світло, якщо містить в собі часточки срібла(інколи в церквах в воду кидають срібні предмети).
І найголовніше:
Вампіри смертні. Вони помирають так само, як і люди. Від будь-якої зброї і будь-яким способом.
Це все я дізнався, експериментуючи з моїм помічником. Нажаль, він помер в процесі експериментів. Він і ще кілька піддослідних.

12 жовтня 1994р.
Я дізнався ще дещо – я став сильнішим і швидшим. Збільшились усі мої реакції. Ніби захисний механізм.
Сьогодні до мене завітала міліція. Вони нічого не можуть довести, поки-що. Але два мої помічника зникли, йдучи на роботу. Також помітили зникнення деяких бездомних, які зазвичай знаходились в околицях моєї лабораторії.
Мені потрібно тікати. Боюсь, це мій останній запис.

22 лютого 2004р.
Навіть не віриться, що я знайшов цей щоденник. Цікаво було перечитати, як це усе почалось.
Так як тут викладено дослідження вампіризму, потрібно зробити нову примітку – ми не старіємо.
Ця генна мутація видалила з ДНК спіраль, яка відповідає за старіння клітин. З того дня, як я вколов собі заражену кров я ні на секунду не постарів.
Ця хвороба, найкраще, що було у моєму житті.

Розділ П’ятий. Є й інші світи, окрім цього.
– Цей щоденник нічого не доводить, – каже їй мама наступного ранку.
– Так, але я вбила цього доктора.
Діана не вірить. Недовіра читається у її погляді.
– Мені пора на полювання, – каже Юля і йде у свою кімнату.
Вона проаналізувала поведінку жертв до убивств і вигадала план, який повинен спрацювати. Можливо, на це піде не одна ніч, але рано чи пізно вона знайде цього клятого кровопивцю і знищить його.

Скільки чудових запахів. Вечеря сьогодні має бути просто дивовижною. Хоча він не відчуває сильного голоду. Можна буде погратись з їжею декілька днів. Дати їй здогадатись, хто він і змусити благати про перетворення. А тоді він вип’є її повністю. Висмокче з неї усе до останньої краплі і залишить міліції ще один жахливий труп.
Він посміхається, думаючи про це. Його посмішка приковує погляди присутніх. Він щойно зайшов в один з барів міста. Тут він ще не бував. А він намагався ніколи не полювати в одному й тому самому місці.
Він стоїть біля входу і оглядається навколо. Повільно йде до бар-стійки. Тут він і вловлює її запах. Напевно, найчудовіший серед усіх у цій прокуреній кімнаті. Він ще не бачить її, але уже знає про неї усе. Запах крові розповів все необхідне.
Вона повинна бути високою брюнеткою. Стрункою зі спортивним тілом. Вона доглядає за собою і займається спортом. Намагається правильно харчуватись, але інколи піддається бажанню з’їсти тістечко.
Він дивиться на неї і розуміє, що не помилився. Повільно підходить до неї. Увесь його шарм вкладений в один погляд.
– Як тебе звати? – питає він.
– Юлія, – відповідає вона.

Вони сидять і розмовляють уже дуже довго. Він постійно торкається її. Ніби мимохідь, але дуже чутливо. Юля відчуває якусь тягу до нього. Добре, що вона навчилась себе контролювати.
Обоє думають, що знайшли легку здобич.
Ось він каже, що йому вже пора йти. Вона хапає його за руку.
– Не йди. Я не хочу розставатись з тобою ні на мить, – каже вона.
Він бере її за руку і веде за собою. Виводить з бару. Заводить у провулок. І цілує. Довгим, солодким поцілунком сповненим «вампірської магії». Та на неї це не діє.
Її рука за спиною дістає з сумочки дерев’яний кілок. Вампіра можна убити будь-чим, але їй подобаються класичні історії.
Він різко відсторонюється. Його швидкість неймовірна. Вона не встигає навіть зрозуміти, що відбулось. Кілок зник з її руки і опинився в його. Направлений в її горло.
– Уууу… мисливець, не думав, що зустріну тут одного з вас.
– Твоя швидкість, – каже вона, щоб відвернути його увагу. – Я такого ще не бачила.
– Знаєш, Стівен Кінг писав, що є й інші світи окрім цього.
– Ти з іншого світу?
– Досить відволікати мене пустими балачками. Ти хотіла вбити мене, а цього я не пробачу. Я не з’їм тебе. Я зроблю тебе тим, що ти так ненавидиш.
Він проколює палець об власне ікло. Відкидає кілок і силою відкриває їй рот. Кров тече по її горлу.
Тоді він відпускає її. Юля намагається виблювати кров.
– Пізно, дівчинко. Ти ж знаєш – достатньо однієї краплі.
Він сміється і швидко йде геть.

Розділ Шість. Не заходь!
Вона швидко йде додому. Юля не може сказати, чи це психосоматичний симптом чи реальний, але вона почала відчувати щось дивне. Щось жахливе і незбагненне тече по її венам і артеріям.
«Цього не може бути! – думає вона. – Цього не мало статись! Я не можу. Не можу бути однією з них. Потрібно вмерти. Негайно потрібно убити себе».
У їхньому будинку є старий підвал. Юля досі має від нього ключі. Це саме те місце, яке їй зараз потрібно. Жодних вікон. Тільки одні важкі двері, які можна замкнути просто сильно ним грюкнувши.
Вона спускається в підвал і відкриває двері ключем. Одразу викидає ключ і заходить до середини. Тут на диво чисто. Тобто жодних розкиданих, старих речей, як раніше. Напевно мама все викинула, або продала.
Це просто пуста, темна, всіяна пилюкою кімната. Стара лампочка ще тьмяно світить під стелею. Юлія з силою закриває за собою двері. Замок голосно клацає.
Усе. Скоро вона просто помре тут від втрати крові. На одне чудовисько у світі стане менше.

Вона прокидається від дивного шуму. Хтось ніби намагається залізти в її підвал. Вона вже чула подібні звуки чотири дні тому, але вони швидко припинились і жінка навіть не звернула на це уваги. І кому що треба в її підвалі? Вона давно продала, або викинула усе, що там колись було.
І ось звук знову повторюється. Але цього разу він інший. Щось гупає в важкі залізні двері підвалу. Здається, що з того боку. Потрібно піти перевірити.
Діана встає з ліжка і йде шукати ключі. Їй навіть не страшно. Дочка знову зникла, чоловік давно мертвий. Вона так довго була сама, що втратила здатність лякатись і боятись за своє життя.
Жінка йде до підвалу. Як тільки вона наближається – шум стихає.

Юля відчуває її запах. Навіть крізь ці двері вона відчуває, що з того боку стоїть її мама.
«Пити! Випити її!» – думає вона. Дівчина більше не може сперечатись з голодом. Вона відчуває, як уже майже померла. Ні.. неможна, щоб мама зайшла.

– Мамо, не заходь! – чує жінка з-за дверей голос своєї дочки.
Що це значить? Як Юля опинилась там?
Жінка не звертає увагу на слова дочки. Її рухи контролює материнський інстинкт.
Вона рвучко відчиняє важкі металеві двері.

Двері відчиняються. На порозі стоїть життя.

Епілог
Він пам’ятає запах тієї мисливиці, яку інфікував. Він не вірить у всі ці забобони про творця і його дитя. Йому просто цікаво дізнатись, як вона з цим упоралась. І чи впоралась взагалі.
На перший погляд вона здалась йому сильною жінкою. І він сподівається, що зламав її.
Запах приводить його до невеликого рожевого будиночку. За ним він знаходить сходи в підвал. Тут усе ще тьмяно світить стара лампочка.
Її світло відбивається в калюжах крові. По усьому підвалу розкидані шматки плоті. В кутку лежить спотворене тіло якоїсь жінки.
Мисливиця настільки зголодніла, що виривала з неї шматки тіла, щоб скоріше отримати бажану кров.
Сама мисливиця висить над землею. Вона повісилась на якійсь старій хустині. І на всякий випадок перерізала собі артерії на руках і ногах.
Вона зробила усе, щоб померти.
Вона була сильною жінкою. Йому майже вдалось зламати її.