Маленька втеча
На пероні стояти спокійно просто неможливо. Думки про омріяну втечу від буденності просто таки проламували голову зсередини словом «Нарешті!». А ззовні сотні вітрів, які принесли з собою чужі поїзди з найрізноманітніших куточків України, гладили і обіймали Аню, розкуйовджували її волосся, заходили глибоко в легені і змушували дівчину дихати волею на повні груди.
Врешті прибув її поїзд. Останній раз вдихнувши міське повітря, Аня ступила на сходи і піднялась в вагон. Через кілька годин вона вже сидітиме в десь в сусідній області на подвір’ї у якихось добрих людей і питиме з ними запашний чай.
Час в дорозі минув швидко. Перших півгодини вона розмовляла зі старшим чоловіком, який сидів навпроти, про його сина.
- А кілько то Вам літ, панє́нко? – запитує він.
- Негоже таке в жінок питати, - усміхнулась Аня.
- Тю, та я ж ніц поганого не спитав, - чоловік жартівливо підморгнув дівчині.
- Двадцять мені, - відповіла вона.
- Люкс! А я маю сина, йому двайці штири. Високий, мо́цний, волосся чорне, як смола! Нежонатий. Не хлоп, а воге́нь! – чоловік почав розмахувати руками, показуючи статуру свого сина. Збоку це виглядало дуже кумедно.
- Ну бачите, як вам файно, маєте такого чудового сина, - Аня не стримувала сміху.
- То є так, але мені би ше і невісточку файну, - знову підморгнув чоловік.
- Рано мені ще невісточкою бути, - мовила дівчина крізь сміх. – Але буду мати на увазі.
Далі вся розмова перейшла в суцільний жарт. Принаймні для Ані. Потім чоловік вийшов на своїй зупинці, а дівчина разом з публікою, яка до того півгодини спостерігала за ними, поїхала далі. Ні з ким більше не говорила, лиш зачаровано дивилась у вікно. Почало вечоріти, все навколо набуло кольору останніх промінців сонця перед настанням ночі.
Нарешті Аня добралася до пункту призначення. Перед дівчиною розкинулося маленьке непримітне село Н. Над ним височіли Карпати. Радості не було меж. Вона взяла свою спортивну сумку і пішла по стежині, яка прокладала дорогу до крайньої хатини.
- Доброго вечора. А як мені знайти пані Дарину? – ввічливо запитала Аня господиню дому, яка саме заганяла курей до стайні.
- Доброго, доброго, дитино. Та вона тут через три хати живе. А ти їй ким будеш? – жінка підняла свої невимовно виразні очі на дівчину.
- Внука її давньої подруги. Вона знає, що я маю приїхати.
- А, то ти Анютка? Вона розказувала про тебе, - голос жінки пом’якшав. Господиня зняла свого фартуха, сяк-так поправила волосся і провела дівчину до пані Дарини.
*****
Ранок наступного дня почався чудово. З-за гір виглянуло сонце, за вікном суміш звуків природи зливалась в одну мелодію. Аня прокинулась, але не спішила вставати з ліжка. Вона просто дивилась у вікно, закинувши руки за голову, і ще досі не могла повірити, що вона далеко від міста, ближче до природи. Дівчина сама до себе усміхалась, потім одним оком глянула на фотоапарат, який стояв біля ліжка, і усмішка її стала ще радіснішою.
Достатньо намилувавшись краєвидами з вікна, Аня пішла снідати. Бабуся Дарина, старенька мила жіночка з добрими очима, вже все зготувала. Вона встає дуже рано, і поки Аня прокинулась, бабуся вже встигла зробити повно справ. Свіже молоко і домашній сир здались дівчині сьогодні просто-таки райським сніданком. Може тому, що в неї був дуже-дуже-дуже гарний настрій, а може тому, що в місті такої свіжини в супермаркеті не знайдеш.
Аня не хотіла відволікати розмовами бабусю від справ. Про все вони поговорили ще вчора після приїзду дівчини. Найбільше її цікавило те, як можна допомагати по господарству (дівчина планувала залишитись тут щонайменше на 2 тижні), а також місця, звідки простягаються красиві краєвиди. Бабуся не обтяжувала Аню роботою, а дівчина весь вільний час проводила на природі.
За час перебування в селі Н. Аня зробила, мабуть, мільйон знімків. Вона була захоплена буквально кожним деревцем, кожним кущиком і травинкою, кожною мурашкою, яка пробігала під ногами. Цю ідилію доповнювала спокійна мрійлива музика, яка завжди була з дівчиною в навушниках. Іноді вона просто сиділа на пеньку або галявині, застеленій квітами, і думала про все на світі. Часом дзвонила до батьків і друзів, за якими скучила. Але ж чим довша розлука, тим очікуваніша потім зустріч.
Дні швидко минали, Аня розуміла, що скоро потрібно їхати додому. Місцеві мешканці вже встигли полюбити дівчину. Останній день був дощовим.
- То наша природа плаче, бо ти вже їдеш, - сказала бабуся Дарина.
- Можливо, - задумано відповіла Аня. Їй теж не хотілось їхати, але відпочинок скінчився і треба повертатись.
Наступного ранку Аня вже стояла на пероні, бабуся і місцева малеча її проводжали. Останній раз дівчина глянула на всю цю красу навколо, зробила ще кілька фото на пам'ять і пообіцяла наступного разу привезти їх всім охочим. Ще кілька хвилин - і вона вже сиділа в поїзді і махала на прощання рукою з віконця вагону.
*****
Місто зустріло нашу мандрівницю гучним шумом автомобілів, високими будинками, які давили на голову, і шаленою метушнею. Але найгіршим було те, що Аня не могла знайти свого фотоапарата. Її жалю не було меж. Але вона заспокоювала себе тим, що, хоча фото і пропали, все найкраще залишилося в її пам'яті. Проте вона все одно написала оголошення про пошук, може ще пощастить знайти фотоапарат.
Кілька наступних днів Аня безперестанку розповідала всім про свій відпочинок. Друзі їй заздрили білою заздрістю, хоча кожен так само кудись їздив відпочивати. Під час одної з цих чисельних зустрічей до Ані подзвонив невідомий номер.
- Алло, доброго дня. Це Анна? - запитав чоловічий голос.
- Доброго дня. Так, це я, - насторожено відповіла дівчина.
- Я турбую вас щодо Вашого оголошення. Коли я можу віддати Вам фотоапарат?
- Що? Невже він знайшовся? Ой, дякую, що подзвонили! Дуже дякую! Я можу зустрітись в будь-який час, - Аню переповнювала невимовна радість.
Дівчина зустрілась зі своїм незнайомим рятівником наступного дня. Всі світлини були на місці, нічого не пропало. Аня була дуже вдячна хлопцю, який представився Юрком. Їй було цікаво, де він знайшов техніку. Хлопець розповів, що коли виходив з вагону (у якому, як виявилось, їхала і Аня), побачив невеличку сумку. Він зразу ж зрозумів, що її просто забули, і вирішив забрати, щоб потім знайти власника.
В Ані в голові проскочила думка, що світ все-таки не без добрих людей. Молоді люди ще довго сиділи і говорили. В ході розмови вияснилось, що це той самий високий мо́цний хлопець, про якого говорив чоловік, з яким Аня їхала по дорозі в Н. Оце було сміху! Вона собі уявляла цього хлопця по-іншому, а він дійсно виявився таким, як описував його батько.
"А може не так вже і рано мені бути невісточкою", - жартувала про себе Аня. В будь-якому випадку, вона була вдячна Юркові за знайдений фотоапарат і за приємну компанію. Хтозна, може це доля.
"Пригорща аліґанських історій"
Подібні роботи
