Автомобіль тихо і повільно їхав по ґрунтовій дорозі, яка прокладала свій шлях по осінньому лісі. Вечірнє сонце яскраво переливалося золотавими променями. На блакитному небі не було ні одної хмаринки, тільки де-не-де безтурботно плавали їх маленькі майже прозорі шматочки. Вітер лагідно колихав дерева, зриваючи з кожного два чи три листочки і поволі укладав їх на м’яку землю. Ліс стояв у майже цілковитій тиші, тільки було чутно десь далеко тонкий голос цвіркунів. Сірий автомобіль вже під’їхав до старої дерев’яної хатинки, на порозі якої стояла старенька бабуся, одягнута в червону хустку на голові, білу сорочку і в темну, довгу спідницю. Вона була щаслива, сьогодні приїхали її внуки. Діти з радісними вигуками, вибігли з автомобіля побігли до неї, огортаючи її в свої міцні обійми.
- Марино, Віталію, ви задушите бабусю,- підійшла до них мама.
- Не задушать,- сміючись відповіла бабуся. – Любов до рідних ще нікого на цьому білому світі не вбила.
- Я думаю, скоро буде вже перша жертва,- зауважила мама.
Весь вечір Марина і Віталій слухали захопливі розповіді бабусі, про природу. Вона знала у лісі кожне дерево, кущик й травичку і їх звичайно цілющі властивості. Бабуся розповідала, що кожна рослина це живе створіння, яке не можна знищувати, але якщо тобі потрібна та рослинка, то брати потрібно не більше чим необхідно, бо більше то – гріх.
Місцями її розповіді набували ну зовсім фантастичного змісту.
- А що це правда, що дерева коли ніч розмовляють між собою? – перепитала здивовано Марина.
- Так звісно,- підтвердила бабуся. – Вони розмовляють на своїй мові, яку людям не зрозуміти, але вони знають нашу мову людську.
- То вони можуть з нами розмовляти? – знову перепитала дівчинка.
- Можуть, але дуже рідко це роблять,- відповіла вона.
- А чому?- запитав Віталій.
- Цього ніхто не знає. Можливо просто не хочуть.
- Мамо!- зайшла у кімнату її донька. – Ти знову дітям усілякі казки і нісенітниці розповідаєш?
- На те вони й діти, щоб їм казки розповідати,- посміхнулася бабуся.
- Мамо, а ми завтра підемо в ліс гуляти й гриби збирати?- зненацька запитав Віталій.
- Так, сину, підемо,- відповіла вона. – А зараз уже пізно, пора спати.
- Ні,- почали перечити діти у один голос .- Ще пів годинки.
- Ні. Спати.
Кривлячи обличчя Марина і Віталій пішли спати. Їх веселила і радувала тільки одна думка, завтра вона підуть до лісу, як цілий тиждень їх обіцяла мама. Ранок не забарився й настав дуже швидко.
- Мамо, ми вже готові,- стояли діти вже біля дверей.
- Сьогодні ми нікуди не підемо,- сказала мама. – Бачите які хмари, дощ може бути.
І справді небо було повністю затягнуте хмарами. Йшов дрібний дрібний дощ. Було холодно і сиро, що аж не хотілося виходити на вулицю.
- З такою погодою нам доведеться цілий день в дома сидіти,- сумно промовив Віталій.
- А якщо взяти з собою парасольки,- запропонувала Марина.
- Ніяких парасольок,- заперечила мама. – Сьогодні ми залишаємося в дома. До речі, ви ще не зробили на понеділок.
- Мамо, ми приїхали сюди не уроки вчити,- сказав Віталій. – Чому ми не можемо взяти парасольки і тепло вдягнутися.
- Віталію ми сьогодні нікуди не йдемо і це не обговорюється,- строго сказала мама.
- Гарний відпочинок,- сказала Марина увійшовши у кімнату. – На дворі не така вже погана погода. Подумаєш хмарина небі, це ще не означає, що буде обов’язково дощ.
- І справді,- подивився у вікно Віталій. – Мама просто не хоче нікуди йти.
- А може бабусю попросити з нами піти,- запропонувала дівчинка.
- Ее ні, якщо бабуся і погодиться, все рівно мама скаже нам велике «ні».
- Так, це не вихід. А якщо нам…
- Що?
- Піти самими,- тихо сказала Марина.
- І вже не повертатися. За такий вчинок нам буде таке покарання, що й не снилось.
- Якщо нарвемо повний кошик грибів, я думаю покарання не буде таке й суворе.
- Можливо,- невпевнено сказав хлопець .- Але все таки нам добре перепаде.
- За те добре і цікаво проведемо час, а не цілий день уроки вчити. Ти йдеш?
- Я не знаю, мені треба подумати.
- Думай, а я пішла,- попрямувала Марина до дверей.
- Зачекай мене,- побіг Віталій за нею
Діти тихими, швидкими кроками вислизнули з дому. Вибігши на вулицю, вони одразу чкурнули у ліс, який одразу знаходився за будинком. Більше ніж дві години Віталій і Марина бродили лісом. Погода була така як з ранку, холодно і волого, тільки трішки далі пустився вже більший дощ, але через ще густий листяний покрив дерев, він не доходив до землі.
- Марино, знаєш, я вже починаю шкодувати, що ми пішли до лісу,- сказав Віталій.
- Чому?
- Ми тут вже так довго ходимо і не знайшли ні одного гриба, до того стало холодно,- пояснив він. – А в дома нас чекає покарання.
- Так, мама, справді була права,- сумно промовила дівчинка.
Розчарувавшись Марина і Віталій пішли додому, але за пів години активної ходьби, вони не потрапили до будинку.
- Я нічого не розумію, ми вже мали потрапити додому,- розгублено сказав Віталій. – А ми ще тут у лісі, невідомо де.
- Ми мабуть заблукали,- промовила Марина, з нервовими нотками у голосі.
- Ми не могли заблукати,- заперечив хлопець. – Ми йшли по цій стежці, я точно знаю, тобто пам’ятаю.
- То чому ми не вдома?
- Я не знаю, але стежка точно ця.
- Ми через тебе заблукали,- почала плакати Марина. – Я хочу додому.
- Марино, не вини мене у всьому, ти теж до цього причетна,- почав захищатися хлопець. – Думаєш я хотів, що ми заблукали?
- Так,- ледве промовила дівчинка захлинаючись слізьми.
- Ну, не плач, Марино, заспокойся,- почав втішати її Віталій.
- Не можу…
Холодний, сірий день повільно добігав свого кінця. Брат і сестра сиділи на колоді старого дерева, яке мабуть колись упало при якійсь страшній грозі. Вони чекали порятунку, який мав прийти, але нікого не було.
- Марино, дивись,- показав Віталій рукою на землю.
- Що?
- Гриб,- нахилився він до землі, щоб його зірвати.
- Не рви мене,- зненацька запищав, нізвідки тонкий голос.
- Хто тут?- в один голос перелякано промовили діти.
- Це я,- знову запищав голос. – Я в низу.
Марина і Віталій опустили очі й побачили перед собою свого співрозмовника. Це був гриб. Він дивився на них блакитними очима, з-під своєї світло коричневої шапки. Його погляд не був злий, а навпаки добрий і милий, рожеві маленькі губи були складені у ледб помітну посмішку.
- Не бійтеся мене,- сказав він же таким голосом. – Я вам допоможу дістатися додому.
- Ви нам допоможете? – перелякано перепитав Віталій.
- Так, звісно,- відповів він. – Мені стало вас шкода і я вирішив вам допомогти. Ви ж хочете додому?
- Так.
- Ось слухайте, бачите ось цю маленьку стежечку з ліва вона вас приведе додому, головне нікуди не звертайте. Зрозуміли. А тепер йдіть .
І справді слова гриба, виявилися правдою, Марина і Віталій дісталися додому, і після цього випадку поклялися собі, що завжди будуть слухатись дорослих.
Подібні роботи
