Одна історія з війни

image
Тепер, коли час для мене застиг, коли життя моє зупинилося, я можу нарешті озирнутися і зрозуміти, що все таки відбувається навколо. Що трапилося зі мною, що трапилося з державою, що трапилося з людьми…

Мені тридцять років, я кухар. Я народився в маленькому містечкові неподалік від Херсона – в Раденську. Людям назва цього містечка не говорить нічого, мало хто знає про нього. Бо таких селищ і містечок дуже багато по всій Україні, й мало хто що може сказати про інші раденськи, чортомлинови, партизанськи абощо. Аби любити таке містечко, в ньому треба народитися. Аби таке містечко ненавидіти, в ньому треба вирости.
Я ненавидів Раденськ, тому покинув його після школи. Далі там робити було нічого – хіба стояти на ринкові при автодорозі до Криму й торгувати кавунами для проїжджих туристів. Мені цього не хотілося – я мав бажання перебратися до Херсона, отримати освіту й здобути професію моряка. Тому одразу після випускного я поїхав у Херсон й подав документи до морехідного училища. Мені було шістнадцять років, я був сповнений надіями та мріями. Але іспити я провалив і мої мрії розбилися, як хвиля об круту скалу на березі Чорного моря.
Додому вертатись я не хотів, й почав шукати хоч якогось підробітку, аби хоча б мати якусь копійчину на винайм житла та на продукти. Мене взяли на одну з автозаправок прибиральником. Ця заправка знаходилась не в самому Херсоні, це був новопобудований комплекс за містом, вже навіть після Цюрупинська, дорогою до Раденська. Десь на півшляхові. Але навіть як для прибиральника, зарплата там була пристойна, і до того ж я мав право на безоплатний проїзд приміським автобусом з Херсона до цього комплексу. Справа у тому, що власник цієї заправки також був власником кількох приміських маршрутів, тому ми – робітники – могли безоплатно тими маршрутами добиратися на роботу та звідти додому.
Тож мене взяли прибиральником. Я пропрацював там нелегально до свого повноліття, після чого мені запропонували підписати трудовий контракт з підвищенням до заправника. Я погодився, звичайно ж, й отримав свій перший запис в трудовій книжці. Для мене це було неабиякою подією, це було свято всесвітнього, міжгалактичного масштабу. У вечір того ж дня я запросив усю зміну відсвяткувати зі мною цю подію в кафе неподалік – «Наїрі». Це кафе знаходиться просто через Дніпро від Херсона, варто лише міст перейти. Хлопці, почувши, що я плачу за все, з ентузіазмом погодились. В мене були деякі заощадження, адже багато витрачатись мені не доводилося – я знімав однокімнатну квартиру в комуналці на ХБК, після роботи завжди їхав додому й лягав спати; їсти було що – батьки доволі часто передавали мені різну городину з водіями маршруток, тож на харчі я також особливо не витрачався. Я збирав гроші на власну квартиру.
А цього дня я вирішив, що трохи витратитись з нагоди підвищення – не гріх, а гроші повернуться доволі швидко. На наступний день після гулянки я відсипався (благо, що був вихідний, - я працюю тепер не щодня, а добу через дві). Коли під вечір я прокинувся, то почав задумуватись над тим, що мені тепер робити з вихідними днями. Можливо, варто спитатись у власника про можливість працювати понаднормово? У дві зміни, чи як це там називається? В мене просто тепер купа вільного часу, який я не знаю, куди витрачати.
Але керівник сказав мені, що не може дати мені додаткових годин, адже це буде порушувати мої робочі права, та до того ж в нього й так вистачає працівників, мене просто нема куди вставити. Натомість він порадив мені зайнятися освітою. Адже тепер я зможу отримати якусь професію, підвищити свою кваліфікацію, принаймні, пішовши на вечірні курси. Він порадив мені, куди можна звернутися, і я поїхав у свій черговий вихідний день в один з таких закладів. На моє розчарування, мені сказали, що вечірніх курсів для моряків не існує, але я міг би вивчитися на кухаря, на водія автобусу або тролейбусу, на двірника. Секретаркою я, звичайно, не стану, тому цих курсів мені не пропонуватимуть. Крім того, мені сказали, що за окрему платню я міг би записатись на курси української мови. Тому я вирішив – я піду вчитися на кухаря, а до того ще запишуся на курси української мови. Російську я й так знаю, розмовляю сам суржиком, а от української якось вчити не доводилось – в школі нам викладали тим самим суржиком всі предмети, включно з Рідною мовою. У нас взагалі багато хто саме суржиком розмовляє, вважаючи, що це українська мова.
З моменту, як я записався на курси, минув рік. Нічого особливого за цей рік не сталося. Я хіба склав іспити й отримав документ, в якому було записано, що я прослухав курси з української мови, й диплом кухаря-кока. Це була єдина пов’язана з морем професія, яку я мав змогу отримати. Так мені мама сказала. Після того, як мені видали ці документи, керівник автозаправки сказав мені, що я міг би спробувати влаштуватися за цим дипломом на роботу в якесь кафе. Там я зможу заробляти більше грошей, аніж на автозаправці працюючи звичайним заправником. Єдине кафе, яке я знав, - це було кафе «Наїрі» по той бік Дніпра від Херсона. Туди я й пішов зі своїм дипломом. Спочатку мені сказали, що кухарів там вистачає і я їм не потрібен, але на наступний день, коли я сказав про цю відмову власникові своєї автозаправки, мені подзвонив хазяїн «Наїрі» й сказав, що мене йому рекомендував мій керівник. Він попросив мене прийти до нього на співбесіду.
Так я став кухарем в кафе «Наїрі». Тут я пропрацював десять років. Люди навколо мене змінювалися, з тих кухарів, які працювали тут, коли я прийшов, лишився тільки шеф. І я, звичайно. Всі офіціанти та кухарі приходили та ішли, всі мінялись. Вони всі перед тим, як піти, казали, що їм тут погано, що їм тут не подобається. Тільки мені все подобалось. А шеф був братом власника, тому йому подобалось тут ще більше від мене. Певний час, десь півроку, ми не працювали взагалі, бо якось трапилася пожежа й кафе згоріло. Але після ремонту мене знову запросили там працювати. Я й не очікував на це, я думав, що ремонт буде занадто тривалим і дорогим, якщо взагалі буде. Але якось так швидко він відбувся – я навіть не встиг витратити всі свої заощадження. Нової роботи я не шукав, адже думав – навіщо? Я купив собі квартиру – однокімнатну квартиру в комуналці на ХБК (ту саму, яку раніше винаймав), і тепер мені збирати гроші не було на що. Тому, коли мені знову запропонували працювати в кафе «Наїрі» через Дніпро від Херсона, я погодився.
Тож так от я відпрацював там десять років, якщо не рахувати півроку ремонту після пожежі. Коли мені було вже двадцять дев’ять років, власник кафе вирішив закрити заклад. В країні була революція, валили пам’ятники, палили барикади, вбивали людей. Він дуже боявся лишатися в бізнесі та й у нашій державі – він був не українець, він був якийсь «чорний», як казали міліціонери, які часто приходили в наш заклад і їли та пили безкоштовно. Бувало, коли якийсь новий офіціант питав у них про оплату вечері, вони кожного разу казали йому: «Передай своєму чорному хазяїнові, що він не до кінця з нами розрахувався за минулий місяць, тому ця вечеря була в рахунок його боргу!» Коли переляканий офіціант викликав адміністратора або безпосередньо сам телефонував хазяїнові, то на нього кричали й казали, аби він більше ніколи не питав про оплату вечері в міліціонерів. Нерідко такі вечері закінчувалися бійками, стріляниною, погромами в залі. Коли хто-небудь з міліціонерів випивав більше алкоголю, аніж міг сприйняти його організм, він починав сваритися з відвідувачами, зі своїми колегами або навіть з персоналом. Тоді зчинялися бійки, ламалися стільці. Один раз навіть вбили двох хлопців, робітників тієї автозаправки, на якій я працював раніше, але нам всім наказали суворо мовчати про це. Міліціонери тоді, як я пізніше дізнався, розкрили цей злочин якось «по-своєму». Як мені по секрету розповів наш шеф, вони заарештували за цю стрілянину якогось місцевого алкоголіка, заявивши, що він п’яний прийшов у наше кафе й почав стріляти по відвідувачах з мисливської рушниці. «Але ж цих хлопців вбив не якийсь алкаш з рушниці, а самі міліціонери!» - сказав тоді я. А шеф подивився так на мене згори донизу й каже: «Ні, запам’ятай, цих хлопців вбив алкаш з рушниці!»
Так от. В країні відбувалась революція. Міліціонери тепер приходили кожного дня й вимагали від хазяїна все більше і більше грошей. Він й так був переляканий всіма подіями, що відбувались в державі, тому вирішив, що краще закриє кафе й втече разом з братом за кордон. Як сказав мені його брат, мій шеф, вони їдуть на історичну Батьківщину. Мене звільнили з роботи і я знову почав просто сидіти вдома і слухати радіо.
Так минуло десь з півроку, а може й менше. Коли сидиш отак вдома й не робиш нічого, то відчуття часу втрачається, дні перетікають в дні, тижні – в тижні. Ти починаєш сприймати все одним змазаним мазком, в який може уміститися як тиждень, так й кілька днів, а то й місяць. Знаю одне лише, що за той час я намалював… Ні, правильно – написав! Так от, я написав три картини за цей час. Коли мені не стало, що робити, я вирішив спробувати мал… писати картини. Я давно над цим почав задумуватися, ще коли працював у кафе. Але тоді не було особливо вільного часу, тому я весь час відкладав цю затію. А тепер нарешті я мав вдосталь вільного часу, тому й узявся за цю роботу. Так от, картини. На одній з них я зобразив революцію в країні. Я не бачив, як виглядає той «Майдан», бо ніколи в Києві не був, тому я вигадав його й зобразив таким, як мені здавалося, він мав бути. Це була прямокутна велика площа з пам’ятником Лєніну, як у Херсоні біля Білого дому. З однієї сторони цього прямокутника стоїть готель «Україна», а з іншого – Будинок профспілок. А по боках – будинки, під якими стоять намети. Пам’ятник Лєніну, як я чув, уже повалили, тому я намалював його під п’єдесталом, а Будинок профспілок я намалював чорним і без вікон, адже він уже згорів. І намети я намалював палаючими, адже їх теж уже спалили. Отаку картину я написав про революцію.
Друга картина – це мій портрет. Адже я читав десь, що кожен відомий художник писав хоча б один автопортрет. Я подумав, що й мені треба написати таку картину про себе. Особливо про неї нічого розповідати – я сидів перед дзеркалом й просто змальовував себе з нього на полотно, от і все.
Щодо третьої картини – то це я перемалював мамину світлину. Вона була маленька. Це така світлина, які роблять на паспорт. Вона завжди була зі мною, в нагрудній кишені. І я вирішив, що я можу колись випадково загубити цю фотокартку, і мені доведеться їхати назад в Раденськ до батьків, аби взяти ще одну таку. А я не хотів їм казати, що в мене нема роботи, аби вони мене не змусили лишитись і продавати на ринкові на трасі кавуни проїжджим туристам. А вони обов’язково б у мене спитали про роботу, а я брехати не вмію. Тому я б сказав, що мене звільнили через революцію і міліціонерів – і батьки мене б змусили, я точно знаю, таки лишитись. Тож я вирішив, що маю перемалювати цю фотографію на полотно, воно завжди стоятиме в мене в кімнаті, бо воно велике й носити його з собою я не зможу, а отже – й не загубиться. От така була моя третя картина.
Коли я думав про четверту картину, я ще не знав, що на ній написати; я гуляв містом у пошуках натхнення. Я часто прогулювався в Шевченківському сквері, він недалеко від моєї однокімнатної квартири в комуналці на ХБК. Я не люблю відходити від дому далеко, тому гуляв саме тут. І одного разу до мене підійшла дівчина з якоюсь запискою. Вона дала мені цю записку і пішла далі. Вона давала такі самі записки іншим людям, але майже всі вони викидали ці записки в смітник, а дехто кидав їх просто на землю. Я подивився, що в тій записці було написано. А там писалось про те, що зараз наша Батьківщина в небезпеці, ворог наступає зі сходу і нашій армії потрібна допомога. Там говорилося, що всі, хто бажає захистити нашу Вітчизну, мають прийти у міський військкомат й записатися добровольцем. Або хоча б зателефонувати за вказаним у записці номером й спитати, яка ще допомога потрібна Вітчизні. Я вирішив зателефонувати.
Слухавку підійняла якась дівчина й в ході розмови вона спитала, яка в мене освіта й ким я працюю. Я сказав, що я кухар, але зараз я безробітній. І тоді дівчина ніби зраділа й сказала, що кухарі їм дуже потрібні. Вона спитала, чи не можу я прийти завтра у військкомат об одинадцятій і сказати, що я кухар. Я сказав, що зможу. Так я й зробив. Всі навколо дуже зраділи, коли почули, що я кухар. Мене зразу забрали в якийсь кабінет, там попросили розписати в купі різних паперів. А наступного тижня мене вже відправили кудись в поле з купою інших хлопців. Ми всі були одягнені у військову форму, як справжні солдати. Нам сказали, що там нас вчитимуть захищати Вітчизну. А в мене була окрема, почесна місія – я буду кухарем. Я буду готувати їсти всім тим, хто захищає нашу Вітчизну. Мені це сподобалось. До того ж мені сказали, що це не просто робота, оплачувана робота, а це благородна робота! Я дуже з цього радів.
Через місяць нас забрали з цього поля і відправили поїздами на Схід. Там ми знову розбили табір в полі. Я й далі займався своєю почесною благородною роботою – я весь час куховарив. Зранку я прокидався о п’ятій і починав готувати; коли всі інші солдати їли, мені дозволяли трохи відпочити, навіть поспати. Коли сніданок закінчувався, я знову брався готувати. Звичайно не сам – у мене було кілька помічників. Вони мили посуд, чистили овочі, робили все, що я їм казав. Тепер я був шефом. Коли ми доробляли обід, нам знову дозволяли трохи поспати. Після обіду до самої вечері ми знову готували, а тоді ішли спати. І так кожного дня.
Але в цьому полі було не так спокійно, як в тому, херсонському, попередньому. Там було тихо і спокійно, а тут весь час гримів грім. То він гримів десь далеко – і зрозуміло, чому дощу не було, бо дощ був далеко, там, де грім, - а то дуже близько – але дощу все одно не було. Я дивувався з того, але не питав ні в кого. Бо я вже кілька разів задавав різні питання нашому командиру, а він тільки сміявся з мене й казав, що я дурень. Тому я вирішив більше не задавати ніяких питань. Гримить – то й гримить, не дощить – от і добре!
Але одного дня разом з громом до нас прийшла інша біда – наш табір запалав, земля розліталася в різні сторони. Навколо творилося щось неймовірне, я такого ніколи не бачив. Це було схоже на мою першу картину, але замість «Майдану» це було моє поле. І це була не картина, це було насправді – все палало, люди довкола кричали. Всі були в крові, а дехто просто лежав у крові і навіть не кричав. Я не був закривавленим, і ще кілька моїх побратимів не були. Тому що коли це все почалося, то один з них схопив мене й потягнув без слів у канаву й ми там заховались. А коли грім закінчився, ми вилізли звідти і побачили, що все згоріло, багато людей лежало і не рухалося. Я таке вже бачив – у кафе «Наїрі», коли міліціонери вбили двох хлопців із заправки і сказали, що то їх вбив місцевий алкаш. Я подивився на це все і спитав: «Це місцевий алкаш всіх повбивав?» Мені ніхто нічого не сказав. Ті, хто був зі мною в канаві, почали бігати по всьому нашому табору, збирати зброю, документи. Мені сказали, що сьогодні їсти не треба готувати, ми будемо зараз звідси іти. Але раптом щось засвистіло в повітрі. Хлопці, які збирали документи і зброю, попадали на землю й почали стріляти в ту сторону, звідки свистіло. Мене теж хтось смикнув і вклав на землю. «Повзи в окоп!», скомандував мені той, хто вклав мене на землю. Я так й зробив. Наді мною літали кулі, а я просто накрив голову руками й так лежав…
Я залишився єдиним неушкодженим у всій цій історії. Але мене взяли в полон. Так мені сказав один з тих чоловіків, що прийшли у наш табір в полі. Він говорив чистою російською мовою. Коли він задавав мені питання, я відповідав йому українською, адже я пам’ятаю ще з курсів, що розмовляти треба тільки українською. З того дня, як мені це сказали, я почав завжди і з усіма говорити українською мовою. Спочатку це мені вдавалося складно, але за ці десять років практики я вже досконало володію українською мовою. Мене завжди всі розуміли, хоча не завжди хотіли зі мною розмовляти, а цей чоловік чомусь весь час на мене кричить, перепитує й каже: «Ґаварі па-нармальнаму!» Я йому нормальною українською й відповідаю. А він як вдарить мене автоматом по обличчі. Я не розумію, чого він такий сердитий? Чого він кричить на мене? Невже він не розуміє, що це боляче – автоматом по обличчі? А це справді боляче, дуже!
Цей чоловік сказав мені, що я зрадник Вітчизни, що я прийшов сюди вбивати і карати, що я вбивав мирних жителів Донбасу і що мене треба розстріляти. Я сказав, що це неправда, що я кухар, який прийшов сюди варити їсти – це моя почесна благородна робота. Він розсміявся і ще раз вдарив мене автоматом по обличчі. Він ще багато всякої неправди мені про мене ж розказував (він і про інших розказував, але я не знаю, чи то правда, чи ні), бив мене сильно і не тільки автоматом, і не тільки по обличчі. А потім мене закрили в якомусь підвалі. Там були інші люди, всі були закривавлені, дехто був перев’язаний червоними ганчірками, а дехто взагалі ледве дихав. У одного хлопця не було ноги і він, здається, не дихав взагалі. Я не хотів там бути, але вийти я не міг, тому що двері були закриті. А коли я постукав, аби мені відрили, то двері відчинилися і мене сильно побили. Я, напевно, втратив свідомість, бо не пам’ятаю, коли мене перестали бити і як довго я лежав під дверима. Коли я прокинувся, двері були закриті. Я зрозумів, що краще не стукати.
Я просидів у цьому підвалі кілька днів. Я не знаю, як довго, адже коли ти просто сидиш і нічого не робиш, то відчуття часу втрачається, дні перетікають в дні, тижні – в тижні. Все сприймається одним змазаним мазком, як на моїх картинах. Я знаю лише, що мене ще тричі відводили до того самого чоловіка, який мене бив і розказував про мене неправду. Він і далі бив мене і казав ще більше неправди про мене. А одного разу, коли мене знову забрали з підвалу, то мене повели не до нього, а кудись в інше місце, назовні з будівлі. Мені накинули на голову мішок і зв’язали руки за спиною. Потім посадили в машину й кудись повезли, але дорога була нетривалою. Потім мене перевдягнули і помили від крові, але руки так й лишили зв’язаними за спиною. Мене завели в якусь велику залу, де було багато людей. Там була сцена з великим столом, за яким сиділо багато людей. А в центрі столу сидів той самий чоловік, який мене бив і казав про мене неправду. Він встав і сказав: «От той покидьок, який ґвалтував наших жінок! Це він, підступний зрадник, обкрадав магазини і ґвалтував місцевих дівчат!» Він не так, звичайно, казав, він казав інші слова, грубіші, але суть була така. Я сказав, що це неправда й отримав за це удар в живіт. Мене вивели на сцену і всі почали кричати на мене, лунало багато поганих слів – мама мені казала, що такі слова вживають лише погані люди. Я цих слів не хочу повторювати. Потім цей чоловік сказав усім, щоб вони заспокоїлись і проголосували. Він сказав кілька слів, за які вони мали голосувати. І всі проголосували за слово «Разстрєлять». Після цього мене вивели з цієї зали. Я бачив, як туди заводили в цей час інших хлопців, які сиділи зі мною в підвалі. Вони теж були перевдягнені і помиті від крові.
Ввечері того ж дня мене вивели з підвалу на вулицю. Тепер мені не вдягали мішок на голову, але руки все одно були зв’язані за спиною. Мене поставили біля якоїсь стіни і сказали стояти спокійно. Тоді мені розв’язали руки. Коли я підвів голову, то побачив у кількох кроках від себе трьох чоловіків з автоматами. За ними стояли люди, багато людей. Вони знову кричали погані слова. Поруч зі мною також поставили ще двох хлопців з підвалу. Вони плакали і кричали, що це не вони. Але як же не вони? Це вони, я знаю – це хлопці з підвалу! Тут я почув голос того поганого чоловіка. Він крикнув: «Ґатовсь!» І ті чоловіки з автоматами одночасно якось напружились і зарухались. «Цельсь!» Ті чоловіки з автоматами одночасно приставили зброю собі до плечей. «Плі!»

Тепер, коли час для мене застиг, коли життя моє зупинилося, я можу нарешті озирнутися і зрозуміти, що все таки відбувається навколо. Що трапилося зі мною, що трапилося з державою, що трапилося з людьми…
Всі співпадіння з реальними подіями та особами випадкові; все, описане в даному оповіданні, є вигадкою.

Дата написання - 06.11.2014.

Оригінальна публікація - http://bilenko-shumacher.blogspot.com/2014/11/blog-post.html .
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 30 лис 2014 о 21:13
В саме серце
10 гру 2014 о 02:28
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024