Ода Космосу. Розділ 2

Я прокинувся. Було темно. Світ тиснув на мене. В голові було пусто. Жодної думки. Врешті я підвівся. Щоб не впасти через слабкість, довелось обіруч схопитись за стінку моєї ложі. Простоявши так кілька хвилин, я врешті підвів голову. Шість ковчегів все ще стояли зачинені. Отже, окрім мене прокинувся ще хтось. Ледь переставляючи затерплі ноги я рушив в основну рубку корабля. Мій погляд зирнув на холодну картину поза склом. Перед мною постала заворожуююча картина.
Ми були на околиці Сонячної системи. Людство ще ніколи не покидало власної домівки. Наша експедиція була першою і можливо єдиною, яка прочинила двері Всесвіту. Притулившись до вікна я зирнув туди, де повинна була б бути Земля. Проте, велетенська планета застилала увесь простір, незважаючи на відстань у кілька мільйонів кілометрів. Я міг бачити як швидко рухались її верхні шари атмосфери. Вони плили, видозмінювались, закручувались, перетворюючи атмосферу в суцільний хаос. Це був Нептун. Велична, дика, незвідана планета, віддана на розтерзання вітрам. Там ніколи не було спокою.
Мов запізніла хвиля, на мене накинулись почуття. Вони придушили мене та намагались вирватись назовні, так наче це був їх останній шанс. Захотілось сміятись і плакати водночас. А через секунду вони притихли. Прийшла вона. Самотність. Так, ми були обраними. Так ми зможемо осягнути та побачити те, про що інші люди навіть не підозрюють. Проте нас було лише вісім душ, випущених навмання в лякаючу безмежність пустого космосу. Туга за домівкою навалилась мені на плечі. Я сповз по стіні додолу.
- Привіт.
То був Ной. Наш неоголошений лідер та один з організаторів проекту ‘’Терра Нова’’ . Кілька хвилин ми просто дивились один на одного. Я дуже давно бачив людину востаннє. Ной був високим та широкоплечим. Раніше був успішним брокером, та після того як світ змінився, став ніким. Чимось він мені нагадував слона. Такі ж спокійні та розмірені рухи. Лице майже не демонструвало емоцій. Наскільки я пам’ятаю, цей чолов’яга ніколи не розумів жартів та діяв рішуче.
- Ходімо зі мною.
І я рушив за Ноєм. Ми опинились в головній рубці. Взагалі це була кімната, звідки можна було б керувати польотом корабля. Та який сенс, якщо всюди нас огортала лише пустота?
Взагалі наш корабель не був дуже великим. Він складався з чотирьох відділів: той, у котрому ми зараз знаходились, “спальня”, так звана їдальня та зала для відпочинку.
Ной увімкнув наш надкомп’ютер. Він був запрограмований на те, щоб зондувати простір у пошуку небезпечних для нашого польоту космічних об’єктів і отримувати повідомлення від землян.
Екран замерехтів та засвітився. На ньому мигонув значок повідомлення. Воно було одне-однісіньке. Я відчув певну гіркоту. Ми промінь надії у царстві пітьми, а про нас за останні сім років згадали лише раз! Ной увімкнув відеозапис. З екрану на нас дивився доктор Гроцель. Саме за його кошти був збудований цей космічний корабель.
- Привіт. Хотів би привітати вас, якщо ви мене слухаєте. Ви зараз на дорозі до світлого майбутнього. А на Землі справи пішли гірше. Люди почали забувати що розум їм даний не лише для того, щоб винищувати собі подібних. Тож вам пощастило, що ви не тут, зі мною. Хоч я й не знаю, чи ви живі, чи говорю я з мерцями, та я…
На цьому моменті відео перервалось. Ной, незадоволений неполадками космічного зв’язку,насупив брови…
Ми покинули Сонячну систему. Не було ніякої межі, бар’єру. Я просто відчув це. Нас більше не згадають. Зв’язок з Землею розірвався. Назавжди.
Попередній розділ - http://juramax.com/work.php?id=10889
Наступний розділ - http://juramax.com/work.php?id=11183
Wane_Porter
Wane_Porter
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 15 гру 2014 о 06:31
класно, і написано дуже добре. а ще буде?
15 гру 2014 о 07:48
Melaverde, звісно)
16 гру 2014 о 04:10
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024