FL
Flawless — бездоганний.
Року Божого тисяча шістсот сорок четвертого в руках кардинала голубим полум’ям палахкотів діамант. Стільки фасет ще ніхто в цілому світі не здобув при огранюванні дорогоцінного каменя. Їх було тридцять чотири!
— Яку винагороду ти бажаєш? — запитав кардинал Мазаріні у свого ювеліра.
— Ваша Еміненціє, я хочу просити Вашої ласки назвати новий спосіб огранювання Вашим іменем.
За цими словами ювелір поштиво схилився до руки кардинала й поцілував його перстень. Мазаріні всміхнувся. Іншої відповіді від свого вмілого майстра він і не очікував. Невидима механіка таємних пружин людського єства спрацювала, як завжди, бездоганно. Кардинал ствердно хитнув головою на знак згоди та розпорядився про щедру грошову винагороду майстрові.
В каміні палахкотить вогонь, виблискуючи на армілярній сфері. Астрологія — ще одне захоплення кардинала. Він вивчає ефемериди планет, щойно привезені з Італії. Цікаво, що скаже король, коли довідається, що майбутній рік, як і минулий, теж не зовсім вдалий для королівського двору? Знову інтриги, прихована війна саме з кардиналом. Король вже вкотре буде вражений його «винахідливістю» в урегулюванні конфліктів, котрі той сам і провокує. Але короля це влаштовує.
В ювелірній справі існує шкала чистоти дорогоцінного каменя, а чи існує шкала, за якою ми могли б оцінити людину та її вчинки? Це надскладне завдання. Зрештою час не є суддею для людей, як вважає більшість, оскільки догоджає сильним світу цього. Мотиви їх вчинків в більшості випадків приховані від нас. Не завжди однозначними є й історичні здобутки. За ними криються людські трагедії.
Під час Тридцятилітньої війни французькі війська десять років не могли оволодіти Дюнкерком, який зайняли іспанці. Гинули тисячі людей, а фортеця залишалась в руках ворога.
Французький інженер та офіцер Боплан, будучи у Варшаві, в 1644 році запропонував французькому послу в Речі Посполитій генерал-лейтенанту графу де Брежі найняти запорожців, щоб ті повоювали проти іспанців. А той переконав главу уряду Франції кардинала Мазаріні, запевнивши його, що козаки «дуже відважні воїни, непогані наїзники, досконалі піхотинці і особливо вони здібні до захисту фортець».
Граф де Брежі, двічі зустрічаючись із Хмельницьким, проводив довготривалі переговори про службу запорозьких козаків у французькій армії. Згодом, у березні 1645 року Хмельницький та Іван Сірко їздили у Фонтенбло, неподалік від Парижа. В квітні Хмельницький особисто вів переговори з французьким командуванням. Домовились про найм на службу 2600 українських козаків строком на два роки.
У вересні 1645 року запорожці виступили в похід, їх було переправлено морем з Гданська в Кале. Козаки відразу взяли участь у війні Франції проти Іспанії за Фландрію.
Фортеця, яку не могли взяти протягом 10 років, розташована на березі Ла-Маншу. Іспанці подбали про неприступність Дюнкерка. Оточили його глибоким ровом, наповненим водою, з високим валом, на якому розмістили десять бастіонів. Грандіозними виявились не лише циклопічні стіни численних фортів, а й складною була система оборонних споруд довкола фортеці. З морем місто сполучалося каналом Мардик. Шлюзований вхід до міста охороняв однойменний форт, що зависав над гаванню. Її відгороджували від моря високий мол з муром та грізна лоцманська башта, з якої визирали десятки гармат. Така система оборони Дюнкерка робила його невразливим з суходолу й моря.
Однією з умов домовленості було те, що козаки діятимуть самостійно. До їхньої стратегії й тактики французьке командування дало згоду не втручатись.
Французьким фрегатам з козаками на борту вдалося захопити три швидкохідні іспанські сторожові бриги, на одному з яких перебував командир форту Мардик. Сірко дарував йому життя за умови, що той, знаючи пароль, проведе козаків на своїх кораблях у гавань і відкриє форт. А коли почався приплив, інший загін козаків вночі на очеретяних снопах з мушкетами напоготові через канал також підійшов до шлюзу. Командир виконав обіцянку. Брама відчинилася. Запорожці ввірвалися в фортецю, повністю захопили форт Мардик і з його гармат вели вогонь по лоцманській вежі та інших фортах Дюнкерка. Головна частина запорожців зайняла вулиці й майдан міста. Іспанське командування, побачивши, що боротися далі безглуздо, 11 жовтня 1646 року склало зброю.
Невдовзі на вказівному пальці графа де Брежі виблискував золотий перстень з діамантом — нагорода від кардинала Мазаріні за отриману перемогу над іспанцями.
Козак Петро прокинувся до сходу сонця і закурив люльку. Осінь тут не така, як в Україні, думав він, поглядаючи на безхмарне небо. В цей час на патіо до маленького фонтану вийшла смаглява дівчина. Вона навмисне привертала до себе увагу, п’ючи з долоні воду. Схиляючись дуже низько до фонтана і торкаючись своїм розкішним чорним волоссям води, скошувала погляд на Петра.
— Як тебе звати? — запитав козак.
— Не розумію тебе, — відповіла незнайомка.
Петро усміхнувся в чорні вуса і замріяно втягнув п’янкий аромат ранку. В цей час у форті Мардик пахло прянощами й морем. Незнайомка скористалась цією паузою і рвучко підскочила до козака. Він розплющив очі якраз в ту мить, коли дівчина занесла руку з кинджалом, бажаючи з усього розмаху вдарити його. Петро вправно перехопив її руку й, стиснувши зап’ястя, відібрав зброю. Дівчина впала йому на груди в безсилому відчаї від свого промаху.
— Ти хотіла мене вбити? Що я тобі вчинив злого?
Дівчина мовчала, розлючено дивлячись на Петра з-під чорних брів.
— Тебе покарають, якщо я розкажу про це нашому сотникові. Ти це розумієш? Добряче відшмагають, можливо, до смерті. Йди до своїх і не крутись перед очима, мала сатано, — все це козак говорив дуже стримано й по-батьківськи лагідно.
Дівчина була здивована, коли він віддав їй кинджал. Хоча чужинець говорив на своїй мові, вона все зрозуміла. Крізь осліплення й ненависть раптово відчула невимовну силу й магнетизм, які випромінював цей дивний незнайомець. В серці Арселії водночас зійшлись в протистоянні пристрасне бажання чогось незвіданого, зневага й непогамована жага, що в жінок так часто сплетені в кармічний вузол. Як сомнамбула не підозрює, що, втративши рівновагу, може впасти з карколомної висоти, так і молода іспанка не відразу збагнула, що могла в одну мить втратити честь і навіть життя.
Навіть не знаючи, хто цей відважний лицар, вона вирішила, що винагородить його, але як саме, ще не знала. Та чи прийме він щось в дар примирення, можливо, просто посміється з неї? Ця невідомість найбільше розпікала дівоче серце. Донька командира форту Мардик заспокоювала себе тим, що козак справжній вояк, а чоловіки, що вміють вправно воювати й ґречно поводитись з жінками, завжди подобались іспанській красуні.
Петру також не йшла з голови дівчина, її згубно прекрасна засмага і палка вдача. Вночі наснилось що йде він, тяжко ступаючи по руслу висохлої ріки, а його побратими стоять вздовж його шляху, незворушні й чорні, як круки.
Вдосвіта Петро прийшов до писаря.
— Ти напишеш листа по іспанськи? Передасиш їй?
— Передам, — відповів писар.
Петра покликали до сотника. Цей чоловік не знав жалю й сипав гнівно іскрами з очей, наче з кресала. Петро не раз відкрито, з викликом дивився в очі смерті, яка не витримувала погляду відважного козака й косила інших кулями та шаблями. Але дивитися так зухвало в очі сотникові Петро не смів. Міцно стискаючи бунчук, той мовчки оглядав зніяковілого козака.
— Чому не розповів мені про вчорашнє?
— Не думав, пане сотнику, що це когось стосується, окрім мене.
— Можливо, вертка іспанка голову задурила, а ти думаєш здурити мою? Можеш не відповідати. Ти порушив дисципліну. Я відсилаю тебе з форту, поїдеш завтра геть.
— Не робіть цього, прошу…
— Бачу, пропала душа козака, а ще пишався перед усіма, що незворушний. От і вір козакові… Завтра її покарають. Ти покараєш. Десять ударів батогом.
— Не вартує її вчинок…
— Смієш мені наказувати? Гаразд. Ти отримаєш батогів, буде тобі наука і нашим іспанцям на острах. Щось хочеш просити?
— Накажіть, прошу вас, щоб її не пускали, коли мене…
— Повчи мене, трясця твоїй матері. Вступися з перед очей.
Опівдні наступного дня Петра прив’язали до стовпа. Охочих подивитися на екзекуцію було чимало — своїх і чужинців.
Дівчина була під пильним наглядом, могла лише дивитися з маленького віконця келії. Зранку вона прочитала несподіване послання козака на клаптику паперу, найдорожчий в її житті знак того, що стала бажаною.
Петро терпів біль, зціпивши зуби, але гіркота приниження була для нього нестерпною. Коли все скінчилося, два побратими, відв’язавши його, відвели у затінок і пригостили тютюном.
Стемніло. Молода полонянка віддала вартовому півталера, й засув на дверях заскреготів. Спадкоємиця славних каталонок, ступаючи босоніж по кам’яних плитах двору, знайшла закуток, де залишили Петра. Піднесла йому до вуст води в дерев’яному кухлі. Раптом при місячному світлі в руці дівчини зблиснув кинджал. Козак здивовано звів брови й завмер в очікуванні. Арселія нахилилась так близько до Петра, що волосся залоскотало його обличчя. Піднявши ліву руку, дівчина різко провела лезом по своєму зап’ястю і скрикнула від болю. Тонкий кривавий браслет прикрасив її руку. Благовійно доторкнулася своєю раною до рани козака й тихо промовила: Quiero ser tu mujer.* Це щире зізнання було свідченням єднання двох світів. Арселію й Петра поєднала магія земних заручин.
Далеко на горизонті грозові хмари оживали спалахами блискавок, віщуючи довгоочікувану прохолоду. Але над фортом Мардик цієї ночі світили яскраві зорі, і сяйво їх було бездоганно чистим.
*Хочу бути твоєю дружиною (ісп.)
Відень 2014
RADZYVILL
1
0
18
Поезія | Версія для читання 25 гру 2014 о 08:17
Подібні роботи
