П*єса одного актора
Відгремів оркестр моїх наповнених коханням? злістю? слів.
Вже навіть світло згасло у партері
А я на сцені ще чогось чекала
Продовження спектаклю?
Оплесків?
Вогнів?
Спустошена , відверта і така смішна
в своїй трагедії, що обернулась фарсом
Трагедії? Хіба?
Нічого ж то не сталось.
Ба, навіть серце наче не розбите
І сліз нема,
А може не зосталось?
Та ні, нема.
Актори над сценарієм не плачуть.
Вони по ньому грають - не живуть.
Моя біда, що я того не знала.
І без суфлера, гриму, режисера
саму себе на зовні вивертала,
Без попереджень, вибачень чи слів.
А там негарно, там чужий інтим.
Нема естетики, приглажених кінців.
Глядач пішов.
Йому набридло дійство.
Шкода грошей і витраченого часу.
Актриса плакала
На сцені і в житті.
Згадавсь Шекспір - він знову був правий.
Її життя - розхитані підмостки
Чужих театрів
Ну от дзвінок.
Перший.
Другий.
Третій.
Хотілось вмерти.
Тільки не на людях.
kot_chechir
8
2
18
Поезія | Версія для читання 07 січ 2015 о 07:17
Подібні роботи
