Зіщулена гордість

Серед різнокольорового вихору моїх суконь, тих що приємно торкаються шкіри прохолодним фальшивим шовком, сиділа зіщулена гордість. Розум, нап*яливши щось з того барвистого шмаття не своїм голосом горланив, що треба вставати, що в кімнаті до біса холодно і взагалі, що зима цього року якась надто вже безжалісна.
Та обхвативши плечі руками зі здертим бірюзовим лаком вона читала одну зі своїх божевільних мантр. Ій так хотілось чогось, чи то танцювати на паперті, чи то втекти в Брокілон. Я чекала на відповідь на одне іх питань, що занадто відверті, щоб їх проказати вголос. Та вони обоє могли прочитати його в моїх очах. Тільки от можливість не завжди визначає реальність. Тож вперто ігноруючи мій благальний , втомлений погляд ці двоє розбрідались все далі, забираючи з собою щось з мого особистого арсеналу захисту.
Ця капризна міщанка гордість ставала все більш холодною і температура її сухуватої блідої шкіри свідчила про майбутню самотність серед теплокровних тимчасово живих привидів. Ну а розум, брязкаючи неймовірно безглуздими, схожими на кайдани, браслетами, заходився у вже безмовному лементі. все правильно, іноді гучність голосів у власній свідомості треба зводити до мінімуму.
І від цього не синхронізованого пафосу мені ставало трохи смішно і водночас хотілось склянку крижаної води, щоб повірити в нереальність цієї сцени.