Поетична естетичність.
- Господи! Та що ж зі мною таке! - Чоловік зірвався з місця. - Твою мать! Нічого ж не виходить. Я бездарний тупий шматок лайна! - Синя ручка полетіла в стіну.
- Що тут відбувається? Міша, ти якого хрена кричиш? - В кімнату зайшов бородатий чоловік років сорока. Біла та елегантна сорочка обтягувала його пивний живіт.
-Нічо! - Пролунала гостра відповідь. - Треба було мені на шеф-кухара йти. Яка в біса проза? Які вірші? Та про що йде взагалі мова? Який в сраці з мене поет? Я ж нічого не можу.
-О Господи, але Місько ти і мудак. То що ти нічого не можеш, то ти будеш своїй жінці казати, а не мені. Послухай-но чоловіче ти мене старого. - Бородатий дядько сів поруч на стілець. - Поезія - то є діло делікатне. Пишеш прозу? Не пиши ручкою, не друкуй клавіатурою. Пиши серцем, друкуй душею. Пишеш роман? Почни з простого, опиши свою кімнату, напиши абзац про диван, напиши про муху, яка літає. Михайло, все не робиться за один день. Буде багато чорних днів, мало білих. Головне - старанно працювати, щодня і ти навіть не помітиш, як твоя кімната стане цілим містом, в якому твої головні герої будуть жити. Ти можеш опускати руки, але не падай на коліна. Розумієш?
-Угу. - Прошипів Михайло. - Знаєш Гєна, ти маєш рацію. Просто другий день якась така туфта виходить, якесь таке поетичне блювотиння, ну ось я і зірвався.
Генадій піднявся з крісла, підійшов до свого друга та похлопав його по спині:
- Ти можеш опустити руки...
- Але не падай на коліна... - Продовжив Михайло фразу Гєни.
- Во-о-о. Во Міша, вже нарешті второпав. Тому пошли до сраки свою злість та йди твори. Твори так, як хочеш тільки ти....
"Я павук. Або ні. Я ніхто. Я ніхто для вас, а ви для мене тіла для дослідів. В очах твоїх я бачу страх. Ну звісно там ще є любов, натхення, якась там надія. Але це немає значення. На першому місці страх. А знаєш на якому місці ти? Ти на останньому. Ти запитаєш мене чому ти на останньому, а я тобі не відповім, бо я тобі не мама. Я не твій особистий психолог, мені за роботу з тобою ніхто не платить. Просто живи з тим, що ти останній. А чи вже ти останній переможець чи остання невдаха - лише тобі вибирати.
Цей дощ змочує мою павутину, вона від нього стає мені чужа. Я не люблю чужих. Чужі - це ті люди, з якими я не вітаюсь. Але я вітаюсь з тобою, хоча ти мені теж чужа. Ти стала чужою мені чужою від тоді, коли я признався тобі в коханні. Пам'ятаєш, я казав тобі, що люблю тебе. Так я це всім колишнім казав. Ти колишня. Не моя. І мені не потрібна. Я тебе ненавиджу. Все змінилось одразу коли з моїх уст пролунало слово "люблю" і в той момент ніби земля з під ніг пішла. Нашій дружбі настав кінець. Ми з тобою переродилися заново. Ми стали відноситись одне до одного як хижі звірі. Це подобалось тобі, я теж був від цього в захваті. Ми обоє зустрічали свої ранки та тримаючи за руки - ненавиділи одне одного з кожним подихом все більше і більше. Ти моя. І я тебе за це ненавиджу. Тай ти і не проти. Але мова зараз не про то. Ти давно одружилась, я давно тебе забув.
Але ти не забула мене. Ти зраджувала своєму чоловікові зі своїми думками про мене. Ти сходила з розуму. Ти сходила по сходах все нижче і нижче - прямо до підземного царства Аїда, де я чекав тебе.
Мої гріхи - це не вода. Я не можу просто так взяти сухого рушника та повитиратись. Стати чистим, вільним, новим. Зате я можу досхочу напитись, п'яним щодня валятись на різних берегах, чекати аби ви витирали об мене ноги. Ставити себе вище за мене саме в той момент, коли я серед вас почуваюся Гулівером. Веліканом добра серед грішних егоїстичних ліліпутів. Я дозволю вам зазнатися, бо я ще живий, на відміну від вас. "
-Міша! Кидай ту свою прозу! В тебе сьогодні донька народилась!!!
" Сьогодні я живий...."
Bergino
0
0
18
Поезія | Версія для читання 04 кві 2015 о 03:15
Подібні роботи
