Вовче серце
Сьогодні Гриць перевтілився на козака вродливця у дорогому вбрані. Гаптований жупан аж палахкотів синім полум’ям, а білосніжна сорочка, неначе, сніг обдавала крижаним сяйвом. Вишивка багряним чорнилом вимальовувала химерні візерунки. Широкий пояс золотим змієм підперезував стан молодця. Шаровари з гостроносими чобітьми увінчували вбрання. Намотавши оселедця на вухо, накрутивши вуса та поправивши шаблюку, Гриць бравою ходою рушив до села. Ціпок та кульгавість, згинули у затінку пам’яті.
Дажбог щедро сипав розплавлене золото на землю, коли Гриць йшов по вулиці до корчми. Життя вирувало, рвало греблі, а тому лише завзяті до байдиків звертали увагу на козака. Його кусючий поглядом снував по хатам, які ховались у зелених пазухах садків. Подекуди із вікон виглядали замурзані потерчата, глипали очиськами, немов із кіптяви. Гриць тикав їм дулі, а ті показуючи гнилі язики, ховались у темряві хатин. До корчми дійшов без пригод. Тільки побита лишаєм собака, вхопила за ногу, винюхавши бісове поріддя.
Шинок стояв на березі невеликого ставу, що заріс смарагдовим килимом ряски. Гриць згадав, як минулої весни у хащах очерету разом з чортом Барабашем потягували медовуху й думку гадали про спокуси русалки Оксани, батько-водяник, якої надавав нагаєм по волосатих спинах Гриця та Барабаша.
Однак, сьогодні друзяки не було на місці. Влітку він перебирався у прохолодне болото на краю лісу де любив грати в карти з песиголовцями. Але завжди програвав, бо дурень не вмів махлювати. Двері корчми скрегочучи відкрились й повітря насичене лайкою та смаженим м’ясом вдарило ляпасом по обличчю дідька. Той потер бороду й увійшов до шинку. Світло кольору розплавленої міді, кидало глибокі тіні на обличчя присутніх. Дехто скоса глянув на новоприбулого, щоб потім знову роздивлятись дно келиха чи їсти пересмажену свинину. Раптом, у вусі Гриця неприємно задзвеніло, ніби сотні тисяч бджіл закумекали зробити вулик у його голові. Дідько сів за шинквас, ковиряючись у вусі мізинцем правиці.
- Що вам, пане? – Запитав худорлявий корчмар. Руки швидко витирали келихи й ставили під стійку.
- Бочку горілки та декілька молочних смажених поросят. – Відповів той.
Гриць розглядав палець, ніби той обріс грибами, а потім витер його краєм сорочки корчмаря, коли той нагнувся у своїх справах під прилавок.
- А гроші пан має? – Примруживши око запитав.
Відповіддю був дзвін золотих монет, що посипались крізь розв’язаний зашморг шкіряного мішечка. Корчмар вхопив лівицею монету, яка котилась на край стола, підніс на світло, а потім спробував на зуб.
- Зараз буде, добродію! – Очі шинкаря заграли, - заждіть хвилину. – Згріб долонею монети.
- А зараз, подай мені келих пива, цибулину та окраєць житнього хліба.
Гриць примостився в найтемнішому кутку шинку так, щоб бачити присутніх як на долоні. Із пазухи дістав люльку. Довго набивав запашним тютюном. Коли служник приніс замовлення, дідько сповна насолоджувався зіллям, огортав себе саваном диму, гіркого мов полин. У вусі знову невидимі бджоли зібрались носити мед. Та цього разу Гриць знав причину болю. Неподалік від нього сидів дідуган, з виду не примітний. «Хоч без ряси, а всерівно Богові служиш!» - Скривився дідько. Старий розповідав бувальшину людям, що юрмились навколо нього. Гриць прислухався, йому стало цікаво, навіть, забув про дзвін у вусі.
А йшлося в ній ось про що…
Ніч тужила. Вовче серце народилось на світ із лона чоловічого гріха, стікало чорними сльозами й опадало на зів’яле листя. Примушувало стогнати дерева, які корчились від укусів ефірних змій, породжених гнилим подихом сухого вітру. Налякані мавки ховались в густих травах, затуляючи очі крихітними долоньками. Тільки лісовик поважно виліз із дупла старої груші на оглядини свого царства. Вітер шматував його сиве волосся, що білими стрічками розвівалось у повітрі. Зелені очі здійнялись до безмісячного неба. Він бачив, як по Божій Дорозі ходить Дажбог й збирає падаючі зорі.
То ,мабуть, душі нехрещених дітей згасали сапфірами…
Дідисько приклав мізинці до кутиків порепаних губ й щосили свиснув, та так, що червоні прожилки повиступали на очах. В ту ж мить біля нього, ніби із землі виринув ведмідь. Косолапий сів на задні ноги, гепнувшись товстим задом на листяний килим. Дрібні гілочки кістками захрустіли під вагою звіра.
- Батьку, навіщо покликали? – Утробний голос вирвався із пащі.
- У лісі з’явилось вовче серце. Приведи, синку, неприкаяну душу до мене. Спробуємо йому допомогти. – Нахмурився лісовик.
Ведмідь тяжко піднявся:
- Лечу вогнистогривим конем Перуна… - Та не доказав. Мабуть, комар залетів у ніс й звір чхнув, овіявши теплим повітрям лісового володаря. – Вибачте батьку. – Опустив очі покірно.
- Та йди вже! – Пробурмотів дід.
Косолапий шкутильгаючи побрів у хащі, попутно почухав волохаті боки об стовбур дуба. Декілька жолудів гепнули по носі звіра й закотились під коріння. А той віднайшов їх, із втіхою захрумкав, чавкаючи на всю округу.
Вовкулака хропів непробудним сном. Ще не знав Остап своєї долі. Бачив людські сновидіння й радів любощам солодким. А тіло приймало вовчу подобу, обростало густою сірою шерстю. Обличчя загострювалось, силами чар отримувало гострі ікла. Пазурі рвучи плоть, тягнулись на волю. Тільки коліна на ногах зберегли людську подобу. Довгі вуха уловили спів лісу.
Остап відкрив очі. Перше, що він узрів була заляпана свіжим медом ведмежа пика, котра обнюхувалп його обличчя. Вовкулака заволав хриплим криком. Медолюб від несподіванки відсахнувся і не нароком наступив на лапу вовкуну. Вдруге заревів Остап, скалячи зуби та страх підняв його, змусив тікати подалі від клишоногого.
- Куди ж ти, дурню?! Я ж допомогти хочу. – Проревів у слід ведмідь.
Та Остап не чув. Гнаний жахом, він пірнув у глиб лісу. На місці де він лежав, як пам'ять про колишню людяність, залишилися шматки одягу, що шкірою гада шурхотіли під поривами вітру.
Серце вовкулаки калатало, хотіло виплигнути із в’язниці плоті та кісток. Та він не зупинявся, продовжував бігти від самого себе. Голова розривалась на шматки сірої маси, бо свідомість відмовлялась осягати реальність. Лише, коли сидів у заростях ліщини, прийняв себе. Стогнав й дивився на руки, покриті сірою шерстю. Плакав за сном… Дитячий сміх відірвав його від самобичування. Вовчими очиськами бачив, як маленький золоточубий хлопчик у біленькій до колін сорочечці загойдався на гілці явора. Остап не помітив, як буревій притих, уступивши місце лагідному внуку Стрибога. Кучерики на голівці дитини розсипались златом, коли той зістрибнув на пухкий килим з трави та гілок. Мавка хлопчик завів танок. Мов пір’їна голубки, скакав довкола дерева. Невдовзі до нього приєднались мавки дівчатка, також у біленьких сорочках. Остап затамував подих, боявся злякати марево, що постало перед ним. А діти тимчасом дзвінкими голосочками завели пісню:
Ой у полі грались ми
Не лякаючись зими.
По пшеничці ми стрибали
В рученятка серпи брали.
Серпи брали та жали
Матір Лелю закликали…
Кучерявий хлопчик, якого першим узрів Остап, повернувся до нього. Ніби знав, де ховається вовкун. Посмішка заграла на дитячому личку. А потім уроборос вкусив себе за хвіст. Там, де щойно стояло хлопчисько, в повітря здійнялась хмара з листя, з якої смоляною тінню вилетіло чудовисько. Мавки наляканими пташками розлетілись по гілках. Коли листя дощем осілось на землю, Остапові відкрилось жахливе дійство. Істота під два сажня у зріст схилилась над хлопчиком. Чудовисько було голе, лиш рідка біла шерсть вигравала мерехтливим світлом, покривала широчезну спину. Закручені роги зливались у вінок над головою бісового поріддя. Губи вигравали багрянцем крові на місячному сяйві, яке більмом віддзеркалювалось у великих очах. Вовкун, тримаючи в руках налякане серце, тікав подалі від галявини. Він не бачив, як Чугайстр розпочав трапезу.
Стомлені ноги донесли на берег заплави. Впавши на коліна він споглядав у воді вовче обличчя, а легені, мов ковальські міхи розпирали груди. Доторкнувся пазуристою лапою до шиї. Петля колихалась маятником над спокійною гладдю плеса, лише дихання вовкулаки, породжувало поодинокі брижі. Лють заграли на сопілці душі й Остап рвучко потягнув за мотузку. Та вона лише натягнулась, мов струна. Вовкун здобув ворога у подобі петлі. Качався по берегу, вганяв пазурі ніг у землю, намагаючись зірвати бісову петлю. Та все дарма. Втомившись, влігся на спину, рахував на небі холодні зорі. Спрага застукала в шлунок й Остап поплентався до водойми. Пригорщею зачерпнув мутної води. Пив жадібно, немов, солодке вино. Ненароком кинув погляд на плесо й узрів її. Зеленокоса русалка у вишитій довгій сорочці розглядала його. Вовкун так і застиг з пригорщею води. Очі русалки чарували, заколисували страх, породжували спокій і тепло, що розпливалось ясним струменем по змученому тілу. Бліда правиця водяної богині потягнулась до вовкуна. Він не рухався. Споглядав. Долоня лягла на його щоку. Шкіра русалки пульсувала колючим холодом. Та очі поглинали його біль і відчуття. Довгі пальці окутали кінець мотузки. Русалка потягла Остапа у свої обійми. Він не пручався, лиш притис її міцніше…
Вода срібною брамою замкнулась за ними. Медолюб дивися, як остання хвиля затихла на плесі. А потім важкою ходою поплентався у біг сухої груші.
Гриць підірвався з місця. Дзвін у вусі розгулявся не на жарт. Мов ошпарений вилетів з корчми, ледве не поцілувавши кирпою соснові двері. Вовчком стрибав подвір’ям шинку, б’ючи долонею по вусі. Тільки тоді, коли танки бджіл у вусі затихли, дідько зупинився, зіпнувшись на коліна. Протяжно видихнув й стер намисто поту на чолі. Раптом за спиною в стороні лісу почувся людський стогін. Гриць рвучко повернувся. На узліссі із мотузкою на шиї стояв вовкун. По щоках нещасного лилися сльози. Дідько від несподіванки почав протирати очі. Коли відкрив їх, вовкулаки й слід простив. «От мара! Що тільки не привидиться на стару голову. Скоріш потрібно забирати поросят та йти у гості до Барабаша», - посміхнувся у вуса й зачовгав до корчми.
Подібні роботи
