Записки втраченого серця

Досить непоганий літній вечір. Досить непоганий настрій. Все ніби чудово. Типу я щаслива людина, хоча і пишу як втрачена душа. Закінчується ніч, приходить новий день. Це лише всесвітня одноманітність. Там було і так буде, поки не зникне цей люд на землі.

Музика будує мою думку, слова валяються під ногами минулого і час від часу охоплює ностальгія. Навіть коли я щасливий, навіть коли мене дуже люблять мої близькі, я почуваюся втраченим. Тому що втратив сенс цього життя, але я продовжую жити собі і всім решту на зло. Тому що так має бути.

Інколи коли я відчуваю холодний дощ, передімною постає постать тої дівчини, яка забрала мої сни. Сама цього не знаючи, забрала в мене все і лише залишила солодких спогад. Інколи виходить солона сльоза, і я плачу не з горя, а з того що зробив грубу помилку. І до серця вривається смуток.

Блукаючи забутими шляхами, лише увісні я можу бачити її прекрасні очі. А коли прокидаюсь, нічого не можу згадати, але серце пам'ятає все. І після тижневої депресії навіть вже не хочеться пити це солодке червоне мов кров вино. Тому що це все встрачає сенс.

Проходить багато часу. Але цей струмок кохання далі блукає в серці. Голова не сприймає реальності і хочеться жити лише снами. Мозок шукає виправдання, а серце ще досі стоїть на своєму. І на думці лише та дівчина, яка колись подарувала мені надію.

Дзеркальна ніч опустилась у мій внутрішній світ. І десь там у кутку пронизується маленький промінь сонця, який яскраво палає у мені. І це додає сили, але з часом цей промінь зникає у безодні цього клятого минулого. Настає повна тиша. І тоді мені стає байдуже на цю дівчину, і я вже нічого не хочу. Лише бажаю, щоб моє серце заснуло, і переродилось знову. Але це лише сни, мрії, надії.
Тому я просто живу, живу та ніби мучусь для того щоб через сотню років відчути себе щасливим.
Та напившись холодної кави, я просто йду спати.