Вендіго
Я дивився у його вологі жовті очі, котрі висмоктували мою душу. Висока худа постать з довжелезними руками всиляла у мене жах. Бачив його лише декілька секунд, а потім – зник в хащах ліщини.
Із спогадів Святослава Бравицького,
мисливця в третьому поколінні.
У дзеркалі заднього виду своєї тойоти хайлендер, Мирослав бачив, як величезний банер з надписом «Ласкаво просимо у Вітряне» зникає за поворотом.
- Вітряне… Скільки я тебе не бачив. Рік? Два?
Авто мчалось звивистою дорогою, що розпороло ліс асфальтним ножем. Широкоплечі дерева ховали тойоту в зелений курган, припорошували золотистим снігом із тіней та мертвого листя. Ті, що падали на дорогу, розтрощували жилаві обличчя під колесами бензинових коней. А шмаття, що залишалось від них, злітало в повітря й тонуло в сонячному вінку.
Мирослав не спав другу ніч. Все поспішав, щоб вчасно приїхати на храм до батьків. Свято припадало на чотирнадцяте жовтня. Якраз на річницю з Леською. Батьки любили її. Відносились як до дочки. Йшло все до весілля, доки Мирослав не напартачив. Йому це властиво. Спочатку слухає хтивість, а потім мозок. Леська не пробачила. Зібрала речі й без пояснень переїхала до подруги. Хлопець вдавав із себе кам’яну брилу. Не звертав увагу на тривогу, яка лавиною накочувалась на серце, а потім з’їла нерви. Протримався два тижні, а після терміти догризли останні крихти дверей в депресію. Вимолював пробачення. Падав на коліна, як перед Богом й трусився від лихоманки. Навіть тягнув її у церкву й клявся у вірності до смерті. Мав останню надію на релігію. А вона згнила листям барвінку в її холодних очах. Дивися на Леську, на бліді губи, що шептали:
- Нічого більше не буде.
- Дай мені останній шанс. Лише місяць. Я все зміню. – Цигарковий дим лоскотав горло.
- Ні, Мирославе. Ні. Це все пусті балачки.
- В тебе інший?
- Мені запропонували зустрічатись. – Опустила донизу очі.
- Той імбіцил?
Мирослав затрусився від люті.
- Та він не відрізнить свої пальці від виделки! Цей тупий качок жре на сніданок стероїди і запиває дегенерадством!
- Не смій про нього так говорити… - Очі не підводила.
- Ти сказала йому «так»? – Повітря виштовхнулось із рота вуглекислими снарядами, що миттю розпорошились інієм.
- Майже. Сказала, що подумаю…
Ось в той момент в Мирославові усе перевернулось. Кохання до неї вистоялось отрутою й залило серце терпким божевіллям.
Із роздумів Мирослава витягла смска від матері: «Синку, ти скоро будеш?». Швидко набрав відповідь: «Вже біля Вітряного. Через півгодини буду вдома».
Місто кохалось в імлі. Сизі потоки тулились до берегів висоток й ковтали старі садиби, що грибами вискакували на узбіччі. Сповзали із пагорбів молочними ріками й розбивались на струмочки, коли торкались молодих яблунь.
Тойота припаркувалась неподалік двоповерхового будинку. Зелена брама із вишень та берез ховала садибу подалі від вулиці. Лише подекуди стіни лисніли білими ребрами. Кудлай розривався від гавкоту, коли хвіртка зачинилась за Мирославом. Не минуло й десяти секунд, як двері на терасі відчинились. На порозі стояла мама. Чоловік дивився на неї і чомусь пригадав усі образи, які завдав їй. Скільки гострих слів кидав в її сторону. А вона приймала його отруту й вибачала. Не дорікала, навіть тоді, коли звинувачував у розлученні з Леською. Коли вішав усі смертні гріхи на слабкі плечі й проклинав сім’ю. Ось так згадавши біль, що завдав цій жінці, Мирослав знітився, тупцював на місці й не наважувався підійти до матері. Так і закляк із сумками в руках.
- Мирославе, чого ти там стоїш, як нерідний? Ану йди я тебе обніму.
Сумки вислизнули із рук. Любов Миколаївна як завжди посміхалась. В такі моменти хлопець чомусь уявляв кульбабове поле.
- Скучив за вами, мамо. – Бережно обійняв, ніби боявся виплеснути свої емоції, котрі булькотіли десь у серці й піднімались спинним мозком до голови.
- Що ж ти так забарився, голубе… - Відсторонилась. Розглядала його. Волосся хлопця подекуди грало сріблом. Навіть тут, Леська залишила слід. Мати тяжко видихнула. Погладила сина по голові.
- Всього два дні. Швидше не міг через кепські дороги. Як не яма в коліна, так грунтівка. – Скривився.
- А мені здалося, ніби їхав два роки. – Голос у шепіт. На очах виступили сльози. Руку з голови сина так і не прибрала.
Кудлай не замовкав. Продовжував маніфест непокори. Навіть пес, якого Мирослав пам’ятає щеням, злився на нього.
Мати відвела погляд від сина у сторону будки.
- Ах ти ж псяка вошива! Ну скільки можна гавкати! Вже голова болить від тебе. – Мирослав посміхнувся. Материн запал нікуди не подівся. – Залазь у будку, бо інакше скуштуєш дубця.
Кудлай скорився. Мовчки подався до буди. Лише коли Мирослав обернувся до нього, пес загарчав.
- Любо, впусти вже сина до хати. – В дверному проході з’явився батько. Постарів. Зморшки поорали обличчя. Та все ж, Андрій Степанович залишався кремезним чоловіком. Здоров’ям так і пашів. Був насупленим.
- Привіт, тату. – Подав руку батькові.
Андрій Степанович сухо відповів на рукостискання.
- Дай ключі від машини. Зажену до гаража.
- Не потрібно. Я зараз сам поставлю. – Вже розвернувся, щоб йти ,але батько зупинив.
- Ти тут не командуй. – Узяв ключі й пішов до машини. – Занеси ліпше валізи. Покинув їх, ніби на вокзалі.
Мирослав обернувся до матері в надії одержати підтримку. Чи можливо відповідь.
- Нічого. Він скоро пересердиться. Ти ж знаєш, він гордий.
- Знаю… Мій же характер як у нього.
- Ось сядемо за стіл. Вип’ємо по чарочці наливки за твій приїзд, він і розм’якне.
Любов Миколаївна мала рацію. Крига зійшла, мов під промінням весняного сонця й розмова потекла рікою. Мирослав відчув такий потрібні як повітря затишок й батьківську любов. Столиця забрала усе це. Він купався в його неонових спалахах й замерзав із середини. Можливо, місто стане для нього домівкою, але не зараз. Немає рідних берегів… Немає Леськи…
Пізніше Андрій Степанович зізнався, що давно вибачив сина. А сьогодні напустив хмари на очі для спецефектів.
- Тату, ну ти як завжди. Не можеш без цього. – Посміхався Мирослав й наминав мамин салат. Запивав наїдки наливкою, як водою. Хміль по трохи кусав за вестибулярний апарат.
- Якби не Люба, що згодилась допомогти, в мене нічого б не вийшло. – Батько схрестив руки.
- Миросю, не ображайся. Я за твого батька у вогонь і воду піду.
Андрій Степанович нахилився до жінки й поцілував у кутики губ.
- Вам треба на театральні курси записатись. – Погрозив їм виделкою. Але потім спохмурнів. - Жаль, що я не маю таких крил. Обрізав же власними руками.
Мати, що сиділа неподалік від сина, вкрила його долоню своєю.
- Синку, не плач за прахом минулого. Лови фенікса й тримай його міцніше. Те, що вмерло, воскресити неможливо.
- Ну все, не будемо про сумне. – перебив батько. – Ти ліпше розкажи, як іде робота над новою книгою. Щось давно не чув новин про тебе в газетах.
Любов Миколаївна піднялась за стола й заходилася прибирати брудні тарілки. Десерт чекав на розправу. Мамина випічка, як завжди стане мажорною нотою в закінчення смачної вечері. А поки що розмова батьки й сина тривала.
- Я взяв перерву на два роки, тому і не чутно було про мене. Хоча інколи писав. Знаєш, для себе… Роздуми. Переважно заглиблювався у минуле, пірнав з головою у вир осінніх спогадів й зимових вакханалій. Часом навіть заглядав крізь шпарину в майбутнє і бачив пітьму, коли трупом лежав на холодному ліжку й ковтав сірий краєвид за вікном. Бувало, вночі прокидався в холодному поту, бо відчував запах її парфум «Ozon». Тоді одягався і виходив з квартири у пошуках жіночого тепла. Та знаходив лише хтивість і бруд, в якому із задоволенням потопав. Біль відступав, і я міг знову існувати декілька днів.
Мирослав відпив терпкої наливки й продовжив.
- Колись, мені сказали, що я насолоджуюсь душевним болем. Звик до такої міри бути в депресії, що це стало природнім станом. Ніби не можу жити без неї. А потім, на мене зійшло ніби осяяння й прозріння. Я пишу ліпше, коли страждаю. Це жене мене вперед, змушує створювати химерні світи наповненні жахів і апатії.
Андрій Степанович вже хотів перебити сина, але стримався, дозволив завершити сповідь малого.
- Так і прийшла до мене ідея наступної книги «Гра у піжмурки». Працюю над нею півроку
- Навіть питати не буду, про що вона. І так знаю відповідь. Знову кров і жахи.
- Не зовсім, але маєш рацію. – Мирослав обернувся до матері, яка поставила на стіл горнятка із кавою й невеличкий торт. – Дякую, мамо. – Пригорнувся до неї немовлям. – Поцілував їй руки.
- В мене є надія, що ти напишеш про щось світле й близьке цьому світові? – Розколочував цукор.
- Ніяких.
- Іншого й не очікував. – Андрій Степанович зробив паузу, а тоді додав. – Хоча, я просто так не відступлю й покажу тобі інший шлях, де стежки топтатимеш сам, а я буду за поводиря.
- Ти про що? – звів погляд на батька, котрий лукаво посміхався. Запримітив, як мама закотила очі під лоба.
- Андрію, ти вже й сину хочеш голову заморочити своїми байками?
- Любо, не втручайся. І це зовсім не байки. – Батько починав сердитись. Мирославу здалося це дивним.
- Про що це ви? – Цікавість зростала. Скептицизм також.
- Не звертай на цього старого пня уваги. Він, бач, вдарився в язичництво. Відновлює зв'язок з природою й пропагандує інших навернутись в язичництво. Люди вже сміються з нього. Називають сектантом. Хоч ти, Мирославе надоум його. – Лепетала мати. Жінка стояла біля раковини й протирала вимитий посуд.
- Любо, ти мене дістала. Мий там мовчки й не втручайся в чоловічі справи.
Жінка бурмочучи розвернулась й більше не втручалась.
- На чому я зупинився? – Андрій Степанович потер чоло. – Згадав. Так ось, я хочу, щоб тебе вчила природа. Нехай її сила струменить твоїми жилами й наповнює теплом і спокоєм.
- Ти ж знаєш. Я матеріаліст і не вірю в забобони. Тим паче, я атеїст – Мирослав зробив пальцями кавички.
- Тому, я хочу, щоб ти змінив ставлення до природи. Повірив у щось більше, ніж закони фізики.
- Мені це не протрібно.
- Ти ліпше за мене знаєш? – Хлопець звів брови дашком.
- Так. - Мирослав злякався впевненості батька у своїй правоті. – Але, все ж таки, якщо не вийде – ми добре відпочинимо на природі. Як батько і син. Як два товариші. Згода?
Чоловік простягнув руку синові.
Мирослав завагався. Та все ж простягнув руку.
- Згода.
2
Ранок для Мирослава видався не найкращим. Знову приснилась Леська. Останнім часом хлопець дедалі частіше бачив її, коли провалювався у володіння Морфея. Його це злило, та нічого не міг зробити. Думки про минуле вилазили із шпарин й падали осіннім листям до рук. Тоді він брав пачку Lucky Strike й мовчки йшов до маяка. Збудував його власноруч (допомогу будівельної бригади не брав до уваги), ніби пам’ятник нездійсненим мріям. Чи можливо життя із нею. Піднімався вгору крутими металевими сходами. Сідав на крісло й запалював цигарку. А потім, брався за колупання минулого. Але ліпше сказати самобичування із спроб розплутати зашморг на шиї, де саме він оступився й стежка завела не туди. Через півроку Леська все таки дала надію. Зміг нарешті бачитись з коханою, не відчуваючи льоду в її грудях. Вона посміхалась до нього зеленющими очима й говорила про спільні чудові моменти. Про те, як боляче перенесла розлуку. Хлопець відчував знову себе щасливим. Міг вночі вибігати босоніж на берег моря й кричати на всю горлянку: «Я живу!». Падав спиною на колючий пісок й вдихав прохолоду, заглиблював долоні в піщаний пудинг, залишаючись в солодкому трансі. Тільки він забув про маленьку деталь. За все треба платити…
- Ти спала з ним? – Люті не було. Тільки чорнило безодні заглянуло до очей і потекло до ніг. Він ледве стояв.
- Прости мене, Миросю! – Ридала в нього на грудях. Притискала міцніше до себе.
- Чому? Навіщо ти це зробила? Ти ж знала, що вб’єш мене цим. – Руки безсило звисали по швам. Його лякало те, що він нічого не відчував.
- Я гадала, ми більше не побачимось. Хотіла тебе забути. – Підняла до нього заплакані очі.
- Ну як, вийшло? – На Леську не дивився. Його нудило. Хворобливо вдихав повітря.
Такі стрічки минулого не найкращий засіб для чудового настрою. Вони ніби похмілля, тиснуть на скроні й заливають до рота кислий суп. Аспірин тут не допоможе. Хлопець мав надію лише на прогулянку лісом. Навіть стерпить теревені про язичництво.
Виїхали о дев’ятій. Погода не підвела. Тойота мчалась наввипередки з веселкою, котра ніби Атлант, тримала на плечах ранкове небо. Нічний дощ умив потріскане обличчя заспаної землі. Рідке срібло роси зливалось з морквяним смузі осені й підігрівалось на сонячній пательні. А вітер розливав цю химерну суміш по бокалах й цокався із хмарами, що кокетливо підморгували. Фарби проходили крізь їхнє прозоре тіло й осідали на капот автівки. Мирослав на повну гучність слухав SepticFlesh. Андрій Степанович не заперечував. Це вдруге хлопець дивувався поведінці батька. Раніше він просто вимкнув би програвач, навіть не запитуючи у сина. А зараз мовчки сидів й вдивлявся у поля, які колосились перестиглим ячменем. Механічно стукав долонею по коліні. Чоловіка щось турбувало. Зиркав на Мирослава, але розмову не заводив. Явно чекав на перше слово від сина. Хлопець піддався:
- Ти хочеш про щось поговорити? – Запитав Мирослав й перейшов на третю передачу.
- Дрібниці. Не забивай собі голову. – Батько продовжував дивитись у вікно.
- Тату, я ж тебе знаю. І бачу як ти хвилюєшся.
- Ну гаразд. - Андрій Степанович нарешті вимкнув програвач. – Ти знав, що ти кричиш у вісні?
- А я думав, ми будемо говорити про язичництво. – Кисло посміхнувся хлопець.
- Мирославе?!
- Ну гаразд. – Мигцем глянув на батька. – Так, я знаю. Мені про це Леська говорила.
- Це довго триває?
- Рік. Можливо більше.
- Ми з мамою хвилюємось за тебе. Ти сьогодні всю ніч простогнав. Люба вже збиралась йти до тебе, але ти раптом затих.
- Те не переживайте ви так. Воно минеться саме.
- Не думав сходити до невропатолога?
- Ви робите з мене хворого?
- Чого ти сердишся? Ми ж бажаємо тобі добра.
- Розмова завершена.
- Розмова завершиться, коли я це скажу. – Голос батька набирав металу.
- Або ми затихаємо й спокійно їдемо до лісу, або я повертаю автомобіль і наша прогулянка завершується навіть не почавшись. – Хлопець раптово зупинив автомобіль.
- Роби що хочеш. Слово батька тобі вже не закон.
Мирослав заграв вилицями. Якщо не промовчить, розмова переросте у сварку. Цього бажав найменше. Глибоко вдихнув, розслабився. Завів двигун.
- Куди повертати? Я забув дорогу.
- Зараз повернеш направо.
- Ми їдемо до дуба?
- Практично. На місці все тобі поясню.
Батько мав рацію. Дуб минули, навіть не зупиняючись. Йшли все далі вглиб старезного лісу. Вікові гіганти салютували покрученим гіллям, в той час як молоді осики вигинали зелені тіла під хтиві руки сонця. Мирослав спиною відзначив мамині старання. Любов Миколаївна наготовила повний рюкзак смаколиків, ніби виряджала сина й батька на декілька тижнів. Чого був тільки вартий її шашлик, замаринований у медові. Під звуки бурчання невдоволеного шлунка, котрого жорстко розвели як останнього лоха, вже не вистачало сил, щоб розводити філософію про інші наїдки. Хлопцю залишалось лише чекати.
- Ти так і не сказав, куди ми йдемо? – Хлопець зупинився. Відхекувався. Андрій Степанович йшов попереду. Маленький загін піднімався по крутому схилу.
- Зараз сам побачиш – Розвернувся батько й посміхнувся.
- Повірю тобі на слово.
Піднімались ще хвилин зо двадцять. Для Мирослава це перетворилось у пекло. Відчував себе Сізіфом. Тільки Сізіф не труїв легені смолами від цигарок. За це, батько брав хлопця на кпини. Насміхався над його майже «титанічними» зусиллями підкорити схил (Мирославові він здавався безкінечним). Пекло закінчилось, розпочалось чистилище. Схил до хлопця виявив миролюбивість. Спіткнувся лише один раз. В додачу, гілка ліщини хльоснула по оці. Вулкан мав скоро прорвати. Тільки присутність батька змушувала стримувати від крику божевільного й плюванням лайки на всі боки. Нестримно захотілось курити. В роті пересохло, а до язика прилипнув комар.
- Ось тобі й жити в гармонії з природою. – Сплюнув.
- Що ти там говориш? – Промовив батько знизу. Чоловік тримався за молоденьке деревце, спускаючись з останнього уступу.
- Та кажу, як я обожнюю матінку природу.
Батько промочив.
Та через декілька хвилин Мирослав забув про всі дрібниці.
- Трясця твої матері! – У хлопця відвисла щелепа.
- Не очікував такого? - Поплескав сина по плечі.
- Гадав, йдемо до якоїсь захаращеної поляни. Але, згоден, такого не очікував.
- То чого ми чекаємо, гайда таборитись. – Андрій Степанович минув хлопця й рушив вперед.
Мирослав вдихав шматок первозданності, ковтав очима полохливу казку. Змагався із бажанням роздерти груди й випустити на волю звіра. Вбачав у ньому оленя. Навіть не знав чому. А місцина продовжувала закохувати у себе хлопця. Озеро глибоко врізалось у берег й нагадувало стрілу Аполлона. До стріли Амура не дотягувала. Кришталева вода пашіла холодом й манила напитись. Але якщо бажаєте стати козлом (місяць назад випав радіоактивний дощ) – вперед. Пощастить – станете фавном. Сопілка в придачу не йде. Та не біда. Сходіть до Шлапака. Зробить за годинку й шматок сала. Якщо розкошелитися на горщик меду, то і свистик глиняний подарує. А німфу якось знайдете…
Невеличкий човник, котрий захлинався водою, гойдався на мотузці накрученої на згнивший пеньок. Мирославу він нагадував засмажений хвіст опецька.
Гостроносий очерет мереживним ореолом тулився до берега, щоб потім без фанфар осісти на кучері озера золотою короною. Мирослав злітав дедалі у вись й натикався грудьми на скелю. Суцільна брила гуділа від пташиного співу. Перегукувалась із небом сапфірами маленьких сердець. Крилаті розцвітали маковими полями, ромашковими гаями, сизими тернами. В очі хлопця запала тінь. Висока худорлява постать на вершині скелі затулила сонце. Проміння окутало чужинця саваном праведника.
- Тату, ти бачиш його? – розвернувся до батька, який розкладав харчі на плед.
- Кого? – Випрямився. Взявся за поясницю. Скривився.
- Ось там. – розвернувся і тицьнув на верхівку скелі. – Чоловіка…
Чужинець зник.
Андрій приклав пальці дашком до лоба.
- Нікого я там не бачу. – Сонце било в обличчя. Зажмурився. – Іди мені ліпше допоможи, ніж витріщатись.
Впорались швидко.
Багаття пахнуло шашликом й цибулею.
Наїдки спочивали у шлунках.
Мирослав розтягнувшись на пледові солодко позіхнув. Він так і не почув від батька розмов про язичництво. Либонь, мамині залякування гайнули по світу.
- І де ж твоя промова?
- Ти про що? – Відповів Андрій Степанович.
- Про рідновірство. Злиття з природою. - Хлопець малював у повітрі каракулі.
- А ти очікував побачити тут капище з черепами биків, а навкруги ідоли богів? – Батько перевернув шашлик.
- Щось в цьому дусі. Принаймні черепи биків. – Залився сміхом. Батько приєднався.
- Миросю, я говорив тобі про щось набагато глибше, древніше. Культи не мають значення. Тільки Бог. Люди видумають для нього безліч імен, намагаючись звести до чогось зрозумілого. Та це їхня помилка. Словом, вони відокремлюють себе від нього, стають байстрюками. А істина зовсім близько. Її можна відчути кінчиками пальцями, ловити поглядом, вдихати як зараз із димом й запахом осені. Природа - це і є Бог. Він пронизує нас, тримає за руку, коли прагнемо впасти у прірву. Цілує очі немовляти разом і з матір’ю і йде в могилу із прахом покоління, коли приходить час.
- Я не вірю у цю маячню. Говорив же тобі, я атеїст. – Хлопець сперся на лікті.
- Але описуєш бога. Постійно натикався у творах на біблійні мотиви.
- Я сприймаю це лише як політ фантазії древніх. Вони були не спроможні раціонально обґрунтувати природні явища, от і видумали байочки.
- Прийде час, і ти зрозумієш свою неправоту.
- Сумніваюсь.
Вечір підступав невблаганно. Тіні осідали на дерева. Їхні воронячі крила майоріли під легким бризом, коли батько із сином рушили назад до автомобіля.
Знову підйом.
Знову спуск.
Повний шлунок тягнув Мирослав каменюкою в земляний колодязь. Хлопець пихтів, кректав, але сяк-так вийшов з Андрієм Степановичем на пологу частину лісу. Сутінки доковтували останні листочки з дерев, а йти залишалось ще довго. Прогулянка явно затяглася, та хлопець не шкодував. Коли ще випаде нагода зануритись з головою в нічний ліс – такий багатющий ґрунт для ідей в новій книзі. Встигай лише записувати. Лише Любов Миколаївна кожні п'ятнадцять хвилин гепала по кумпалу телефонними дзвінками. Андрій Степанович заспокоював жінку, клав слухавку й чекав наступної атаки рінгтону.
Хлопець йшов позаду. Роль піонера-відкривача нічних просторів вручив батькові разом з ліхтарем. А той як справжній джедай кремсав густу темряву на скибки кавуна й гордо йшов вперед. Не вистачає лише плаща конкістадора. Ось така збірна солянка героя творилась в запалених ілюзіях Мирослава. Думати про завтрашній день, який розпочнеться знову про язичництво та іншими побрехеньками не хотілось. Подекуди ноги загрузали в острівцях пухкого листя, та найбільше Мирославу подобалось слухати смачне тріскотіння гілочок. Це те саме, що їсти крекери TUC, тільки без начинки.
Зупинились біля дуба.
- Ти там не відставай. – Промовив Андрій Степанович закидаючи рюкзака на плечі.
- І не думаю.
Рушили. Хлопець зробив лише один крок, але нога за щось зачепились й Мирослав заїхав писком у листя. Гіркий запах сторічної деревини гепнув хуком прямісінько у ніздрі. Малий завошколупився немов личинка. Руки ковзали по чомусь слизькому. Паніка лизала нерви.
- Що ти риєш землю, як порося? – Пирхнув батько. Усмішка сповзла за мить.
- У що я вліз? – скривився Мирослав. Руки склеювались і плямкали немов карасі.
- Бігом піднімися! – Андрій Степанович спрямував ліхтар на груди хлопця.
- Це ж кров… - Навіть у темряві батька помітив, як син сполотнів.
Хлопець відступився назад. Говорять, два рази в одне русло не вступиш. Він зумів. Мирося перечепився й осів на гепу. Під ногами лежало тіло косулі. З того, як клубки пару здіймалися над її нутрощами, навіть дурень може сказати – тваринка віддала душу матінці природи всього декілька хвилин назад. Навіть довгі повіки( дівки позаздрять) бились в конвульсіях, зволожуючи очі-вуглинки.
- Заспокойся, це всього лише косуля. – Подав термос з водою. – Умийся.
- Хто міг з нею таке зробити? – Мирося покосився на тушу. Вода приємно обдавала теплом.
Батько віддав ліхтар синові. Сам присів над косулею. Провів рукою по шерсті. Краплини багряниця встигли засохнути й шкірились вохрою.
- Схоже на великого хижака.
- Ведмідь?
- Ти ж знаєш, ведмеді у нас не водяться. – Відповів батько знімаючи наплічник. Кинув поруч.
- Ну може якийсь чамрений забрів? На худий кінець скажений. - Колір повернувся до хлопчачих щік.
- Не верзи дурниць. Пазурі занадто глибокі. Таке враження, ніби її шматували людськими руками з….
- З нестриженими нігтями? – П’ять копійок від Мирослава.
- Щоб тебе джміль за язик вперіщив! – Батько скипів. – Ти можеш стулити пельку?
- Вибач. Я просто себе так заспокоюю. – Передав Андрію Степановичу термос. – Ти ж не хочеш, щоб я тут свідомість втратив, як кисільна баба. Сімдесят кіло - не так вже й багато, але тяги на спині ой як не весело. Дивись ще й надірвешся.
- Ту тут мені поговори, молокососе. Я ще не старий, щоб тобі нам’яти вуха. – Сипнув іскрами Андрій Степанович. – Пишеш про страхіття, а від одного виду крові пищиш, як миша.
- Світ думок і реальність - це дві роздільні іпостасі. В моєму житті вони йдуть поруч, але ніколи не перетинаються. Тому досить тут сарказму.
- Це вендіго. – Видав батько, як грім серед ясної днини.
- Що? – Брови Мирося полізли на лоб. – Індіанський людоїд? Ну це вже остання стадія...Такого безглуздя я не очікував від тебе почути. Мама була права. Час тобі, тату зав’язувати з цим язичництвом. – Хлопець взявся за чуприну. – І якщо припустити в найфантастичнішій теорії, яка не заслуговує на життя, навіть якби її розглядав Ейнштейн, то яким боком тут опинився вендіго. – Хлопець зімітував щось схоже на вий собаки.
Здавалось, батько таки говорить серйозно
- Природа це потік. Вона пульсує енергією мов хвилі океану, розносить по світові дітей Нави. І ти не знаєш де тебе викинуть на береги Яви. Так він, вмерши у колисці гір, переродився тут із волі Сварога.
- Це все цікаво слухати, –Мирослав закинув рюкзак на плечі й подав руку батькові, який ще сидів над твариною, - особливо в нічній глухомані, але я б радив дременути звідси як найшвидше. Байдуже чи це вендіго ,чи вовк, чи борсук на стероїдах. Та хоч навіть чорт. Але хтось цю косулю зжер, і думаю він не відмовиться закусити нами. Тому ноги в руки і бігом.
- Маєш рацію. – Випрямився батько, тримаючи за синову руку. – Затримались тут. Люба й так хвилюється.
Сімейну ідилію перебив шурхіт, котрий долинав попереду із чагарників. Батько блискавично направив потік світла в сторону шуму. Щось велетенське рвалось до них, несучи стрічки утробного хрипу. Мирослав закляк на місці. В голові тарпанами мчались найкривавіші варіанти. Вже тричі промайнуло життя перед очима. Залишалось тільки перехреститись й із спокійною душею іти до пащі тварюки. Хлопець ще раніше докумекав – вони можуть побігти. Але мізерні шанси на порятунок зведуться до нуля.
Оголять спину. Смерть.
Мирось різко скинув наплічник. Руки тряслися в пропасниці. Рев наближався. Відчув холод металу. Кинув ножа батькові. Той спіймав на льоту. Хлопець продовжив ритись. Під руку нічого не потрапляло.
- Ну що там копаєшся! – Загарчав батько.
- Все, дістав. – Голос піднявся на тон.
Андрій Степанович обернувся через плече.
- Ти жартуєш?
Мирося тримав виделку.
- Так, жартую. – У другій тримав шампур.
- Д’Артаньян недорослий.
Вся комічність ситуації мала великі шанси захлинутись у крові. Тільки не відомо чиєї… Момент Раґнарок настав.
Із ліщинових хащ з’явилась висока постать, заросла мов чугайстер. Кашель розривав бісівські груди. Дрібні гілочки стирчали із рудої шерсті, яка взялася ковтунами. Чужинець помалу ступав уперед. Батько наставив ножа. Мирослав не відставав.
- Давай, іди! Я розпорю твою волосате пузо! – Підбадьорював себе батько.
Мирослав проковтнув язика. Хоча декілька хвилин назад, кидався словами на всі боки.
Тварюка зупинилась. Втамувала кашель. Й несподівано пробелькотіла.
- Кому це ти хочеш пузо розпороти? – Вологий хрип.
- Миколо? – Батько сахнувся назад. Ножа не опустив.
- А хто ще? Вендіго? – Зареготав.
Мирослав з полегшенням видихнув.
- Ах ти ж сучий сину! Ти ж так людей до інфаркту можеш довести! – Закричав батько.
- То нема чого лазити вночі у лісі. – Обурився мисливець.
Батько передав ніж синову.
- Косуля ваша? – Втрутився в розмову син. Спаковував рюкзак.
- Моя.
- Сезон полювання закритий.
- А ти поживи на тисячу і я побачу, як ти щебетатимеш. – Огризнувся старий.
- Ну годі, заспокойся. - Знову метал у голосі. Батько не вгавав.
- А що я?! я нічого... – Запал мисливця розкипівся, як позаторішня картопля.
- Нащо ти так покоцав тушу? – Андрій Стпепанович склав долоню в кулак й великим пальцем вказав на косулю.
- Хех. Та цих єгерів обдурити як першокласниці забрати цигарку. Пошматував, що не прикопались. Спитають, де м'ясо узяв, а я їм – це падаль, дарагіє стражі парядка. – Мисливець нагнувся й скорчив рожу Гуїнплена.
- На ніж не схоже. – Мирослав порівнявся із батьком.
- Рукавиці маю з пришитими пазурами. Діють на всі сто. Комар носа не підточить. – Старий закашлявся. Виплюнув слиз.
- Вам ліпше варто перестати дивитись фільми жахів. – Не вгавав хлопець.
- Ти диви, яйце курку вчить жити. – Микола глянув на Андрія, й пошкодував за свої слова.
Продовжив батько.
- Чого покинув її тут?
- Срачка напала. Так припекло, що аж очі з орбіт повилазили. Побіг в ліщину, сиджу, на зорі поглядаю. Коли чую, голоси. Спочатку, від страху думав ще дві кучі паралельно наваляю. Ось і єгері по милу душу прийшли. Говорю до себе: «Микола ріж сухарі й купляй валянки». Прислухався. Впізнав твій голос. Від радості, так і поліз із кущів. Ледве штани встиг натягнути.
- Про тебе взаємне не можу сказати. – Батько спохмурів. – Єгерям тебе на здам. Сусіди ж, та й в одному місті живемо.
Батько наблизився до мисливця. А той зіщулився, мов гриб дощовик.
- Але затям. Побачу ще раз, добра від мене не чекай.
- То може вам м’яска. Хи-хи. – Пискнув старий.
Батько не відповів. Обернувся до сина.
- Ходімо.
Малий кивнув.
Автівка стояла неподалік від траси й мигнула фарами. Місячне сяйво заливало узлісся рідкою ртуттю. Скапувало в байраки й охолоджувалось до смоляних тіней в щетині рідкого підліску. Син з батьком спускались пагорбом, про щось гомоніли. Син сміявся, жестикулював руками. Андрій Степанович кивав. Посміхався у вуса.
У темряві, стоячи на вершині скелі, за двома подорожніми слідкувала висока худа постать. Вологі жовті очі прикипіли до чужинців й не відпускали їх, аж поки авто не зникло за рогом.
Подібні роботи
