Пітьма
Усе почалось з матері Вінсента, Глорії. Батько покинув сім’ю напризволяще, кинувшись в погоню за яскравими спідничками молодиць, адже на той час руки жінки загрубіли, груди обвисли, а попка не змушувала еротичні фантазії турбувати мозок. Окрім того, народження дитини вбило останню романтику в відносинах. Глорія з дитинства любила казати своєму малюку, що в її житті існувало лише три чоловіки – її коханий, малесенький синочок та Бог. Після того, як чоловік вистрибнув за борт сімейних зобов’язань, їх зосталось лише двоє. Тож останньому довелось відіграти велику роль у формуванні особистості другого.
Матір-одиначка від самого народження майже насильницьки змушувала Вінсента вірити в те, у що вірила сама. Щоб син міцно тримався за віру, наче за єдиний спосіб спасіння, Глорія щовечора садовила малюка собі на колінця та розповідала йому історії про жахливих істот, котрі ховаються у пітьмі й лише чекають години, щоб схопити за лацкани твою душу й роздерти її, перетворивши в купку нікому не потрібного сміття. І з кожним днем ці тварюки ставали дедалі жахливіші, кровожерливіші.
Як результат – заляканому Вінсенту повсюди ввижались люті жовті очі, котрі спозирали, вичікуючи миті, коли можна буде увіп’ятись в беззахисне тільце. Малюк починав кричати, як тільки сутінки опускались на землю. Через це його нічник був увімкнутий цілодобово. Довгими темними ночами Вінсент вдивлявся у кут своєї кімнати не помічав його. Там розгортала свої рвані окови безгранична пітьма. Вона розросталась, формуючи бридкі богопротивні фігури та зваблюючи безумців. Інколи Вінсент прокидався, відчуваючи як хтось кличе його з дальнього кута кімнати таким рівним, тихим, проте водночас повним люті голосом. Часом малюк відчував, як його ногу поволі обвиває шорстке та липке щупальце. В такі миті він верещав та ,схопивши свій нічник, чекав, допоки матінка прийде й заспокоїть його.
Одного разу Вінсент прокинувся серед ночі й зрозумів, що знаходиться в цілковитій темряві. Пітьма заповзала йому у ніздрі, заливалась в горлянку, не даючи здійняти шуму. Люті погляди жахливих монстрів, один погляд на котрих може звести з розуму, впивались в тім’я малюку. Глухий підлий сміх нерозривним кільцем стискав повітря довкола Вінсента. Шершаві, сточені часом пазурі з садистською насолодою дерли тендітне дитяче тіло. Не маючи змоги закликати на поміч матусю та її розп’яття, Вінсент кидається навтьоки. Чудовиська дають йому вирватись вперед лише задля того, щоб штовхнути його в лапи іншого монстра. Звали його Гаррі Купер. Босі ноги, котрі лунко розривали бездонний спокій темних калюж, та голосний крик виманив з нір бездонної пітьми цього підлого дегенерата, останнього нащадка колись могутнього роду. Тридцятилітній педофіл заввиграшки згріб у свої волосаті лапи маленького Вінсента та жорстоко знівечив тільце та психіку малюка. Закінчивши своє брудне діло, Гаррі, вважаючи що жертва здохла, коли він в приступах одного з оргазмів перетискав тендітну шию, викинув нерухоме тіло в найближчий сміттєвий бак. Нажаль хлоп’яті тоді вдалось вижити, хоча, якби він знав, скільки жахів очікують його в майбутньому, він волів би померти.
Гаррі ж того вечора не вдалось вирватись з пазурів пітьми. Задоволений собою, чолов’яга вирішив переночувати на недавно розпочатій новобудові, так як злива знову обпльовувала місто харкотинням, утвореним з відходів, викинутих у повітря численними заводами. Піднімаючись численними відсирілими бетонними східцями, перечепився через щупальця однієї з істот, котра повільно обвивалась навколо новобудови, либонь жадаючи навіки затягнути будинок з собою у постійну пітьму підземного світу. Хапаючи руками повітря та звалюючись в одну з велетенських гнилих пащек потвори, котра завчасно відкрила її, Гаррі думав про апетитне тільце малюка, котре з таким задоволенням облизував та кусав. Згадував, як в екстазі роздирав шкіру своїми чорними неохайними нігтями. За мить до фатального приземлення тіло вивергло з себе порцію сім’я, що змусило чоловіка тихенько скрикнути. За мить голова Гаррі з лунким хрускотом тріснула, розлякавши усіх, окрім чудовиськ, котрі, збайдужілі до усього, лиш продовжили повільно рухатись, наганяючи страхи на тих, хто у них вірив. Мозок померлого розповзався, частково заповзаючи всередину черепа, змішуючись з кров’ю, котра виливалась з порваних судин та м’ясом, що рваними шматками плавало в цій загуслій каші. Тіло торкнулось землі за мить опісля голови, тож не зазнало надто серйозних ушкоджень.
Вінсент був знайдений вранці. Першою його помітила старушенція, котра шукала собі сніданок. Вона була настільки голодною, що не зразу й помітила скривавлене тільце. Завжди люди спершу зосереджують увагу на тому, що їх цікавить. Зрештою жінка запримітила порепану механічну машину. Спершу миршава тітка хотіла втекти, проте вихована вона була пристойно, тож напів живий Вінсент був видобутий з коробки, котра, на думку вже мертвого на той час Гаррі, була достойною могилою для використаного матеріалу.
Через півтори години знівечений Вінсент вже лежав у ліжку, успішно прооперований, а біля нього, міцно стискаючи руку сина, зверталась до Господа. Чи то молитви допомогли, чи то сучасна медицина розвинулась достатньо, щоб вилікувати навіть складні фізичні захворювання, але через тиждень Вінсент вже знову міг повністю контролювати своє тіло. Проте хлопчина не хотів. Психологічні травми виявились набагато серйознішими, ніж те запевняв доктор, який оглядав малюка в перший день по прибуттю в лікарню. Та що може сказати лікар, не маючи змоги дізнатись в самого пацієнта, що з ним не так? Коли Вінсент прийшов до тями, його відвідали два полісмени. Вони намагались підтвердити особистість гвалтівника з слів дитини. Вінсент розповів усе. Описав монстрів, котрі тягнули до нього свої огидні, порослі бородавками та язвами кінцівки. Описав як скрипучі кігті роздирали свої тіла, ламали власні кістки задля того, щоб на місці ран та дір виросли нові огидні щупальця та язики. Пояснив, як страшно йому було, коли тисячі бездушних (чомусь відстороненість від цього світу завжди сприймається як лють, тож малий хлопчик описав, що бачив у них саме злість) очей мовчки розшматовують реальність цього світу, переносячи тебе десь у інший вимір. Старший офіцер лише скрушно похитав головою та вийшов з кімнати. Його помічник все ще готовий був допитувати малюка в надії опізнати того виродка, та залишившись наодинці з справою, вирішив рушити слідом за нетерплячим колегою. Виходячи з палати, він ще пробурмотів щось на кшталт вибачте вбитій горем матері, котра відмолювала чергову молитву, до крові увіп’явшись в долоню сина своїми непідстриженими нігтями. Почувши жахіття, котрі оповідав її коханий синочок, вона вирішила, що в нього вселився демон. Так як її чудодійні щоденні молитви не здолали породження пекла, Глорія вирішила врятувати сина, звільнивши його від влади злого духа. Того ж вечора вона на мить покинула сина та повернулась вже з ножиком в руках. В мить, коли Глорія заносила зброю над сином, її випадково побачив молодий практикант, у котрого в ту ніч була нічна зміна. Це був запальний хлопчина, тож він без жодних роздумів кинувся на жінку котра так відчайдушно рятувала свого сина. Глорія пручалась з усіх сил та в ім’я Господа відкусила майбутньому лікарю вухо. Того ж вечора вона була поміщена в психлікарню, де прожила ще довгих тринадцять років. Безутішна мати давно б покінчила життя самогубством, та страшенно боялась, що разом з цим втратить останнього чоловіка у своєму житті.
Вінсент ніколи не дізнався, як жертвенно намагалась порятувати його мати від чудовиськ навколо. На наступний день, під час бесіди з психологом він і йому переповів історію про відразливих монстрів, після чого теж був запроторений у психлікарню. Довгих два роки ніяких змін у житті малого Вінсента не відбувалось. Він так само кричав, опиняючись у пітьмі, так само лякався липкого та шершавого дотику монстрів. Та якось раз хлопець з сусідньої кімнати, Махмед, котрий страждав роздвоєнням особистості сказав слова, які знищили страх Вінсента та визначили його подальше існування. Малий безумець сказав, що пітьма – це не притулок, а середовище. Наступної ночі Вінсент вперше зробив крок на зустріч почварам сам. Він засунув руку у рот однієї з них. Язик повільно обвив його кисть та заліз під сорочку. Вінсент повністю нирнув в обійми бридких тварюк. Він зрозумів, що потвори не ховаються у темряві, вона – частина них самих.
Після цього соціальна кар’єра Вінсента стрімко полетіла догори. Його випустили з лікарні, він отримав притуок, успішно закінчив школу та блискуче захистив докторську дисертацію. По мірі його дорослішання тварюки дедалі більше втрачали обриси, проте Вінсент завжди відчував їх відчужені погляди на собі. Хлопець розумів їхню велич та міць і мізерність людини порівняно з ними. Тварюки не знищили світ лише через те, що він нецікавий їм. Проте Вінсенту це жахливе місце навіть подобалось. Молодий юнак став викладачем в університеті, жінки з обожнюванням озирались на дивакуватого юнака. Студентки, обговорюючи викладачів, завжди називали юного Вінсента першим, з ким би вони переспали. Суть у тому, що преспективному хлопцю це було непотрібне. Він хотів УСЕ. Цілий світ. Не менше. Коли ця думка цілком оформилась в голові молодого Вінсента, він вирішив зробити те, що призвело до подальших подій. Хлопець забажав вивільнити напівреальних чудовиськ. Він захотів підкорити пітьму та вжати ниций світ у багно своїм маленьким чоботом тридцять дев’ятого розміру.
Вінсент стояв та дивився на своє механічне творіння. Мимовільна дріж минула. Позаду нього сірою мишкою розташувався його єдиний майже товариш, Фрідріх Грайндер. Останній був німецьким емігрантом, котрий утік разом від свого лютого батька, котрий намагався деспотично примушувати його гнути спину, наче раба. Фрідріх завжди любив свободу, проте постійне гнобління та примусова відсутність власної думки перетворила його в загнаного в кут пацюка котрий все ще намагається бути непомітним. Хлопець ніколи не перечив товаришу та просто ошивався поруч з ним більшу частину свого вільного часу. Зрештою Вінсент дозволив Фрідріху приходити до нього додому, допомагати йому з дослідами. Хоча він сам ніколи б не назвав хлопця другом або товаришем. В голові у нього ніколи навіть не було таких понять. Усі відносини Вінсента з людьми базувались виключно на взаємовигоді.
Фрідріх теж тремтів. Він, звісно, не показував цього, проте його губа нервово дрижала, викриваючи вдало прикриті емоції. Вінсент підійшов до свого творіння, котре повинно було б оживити його дитячі кошмари та дозволило б успішно керувати ними. Сам агрегат теж скидався на монстра. Могутні сталеві клешні обтягнули половину кімнати, та міцно натягували кабельні артерії. Творець ніжно провів рукою по своєму творінню. Він вже не бачив сталеву машину, в голові зостались лише марення про майбутню славу та владу. Про те, як світ буде зализувати на ньому шрами, зоставлені чудовиськами пітьми, котрих він зараз же використає на свою користь. Вінсент натиснув на кнопку. Кілька секунд нічого не відбувалось. Проте за мить почулось слабке тарахкотіння. Світло в кімнаті дивовижним чином потускніло. З машини повалив чорний дим, котрий при контакті з повітрям голосно тріщав та гуснув, набираючи незрозумілих форм. Фрідріх заціпенів. Вінсент усміхався. Наче останній бар’єр між двома світами посеред кімнати постав щит з яскравого світла, відрізаючи мороку доступ до двох чоловіків, котрі стояли по ту сторону. З пітьми виступило перше щупальце, бридке та облізле. Шматки темряви спадали слоями, наче шмаття. Друга кігтиста лапа одразу ж посунула до бар’єру. Уся кінцівкабула покрита незмигними очима, наче маленькими шрамами. Зіниці втупились у дві маленькі постаті, котрі сміли привести ЇХ у цей світ. Які маленькі та слабкі істоти. Цих малесеньких істот долав навіть час, а вони осмілились навіть подумати про те, щоб викликати істот, які існували ще задовго до тієї миті, як наш малесенький Всесвіт встиг з’явитись.
Вінсент збирався звернутись до почвар, котрі дедалі більш формувались, заполоняючи собою простіз за межею. Він не помічав, як поволі тускніла лампочка, як злякано притулився до холодної кам’яної стіни Фрідріх.
За мить одна з кінцівок з легкістю, наче ніякого бар’єру не було, проникла крізь нього. Фрідріх закричав би, розбудивши сусідів, та, таким чином, можливо б дав комусь з них право на порятунок, проте за мить його тіло було наскрізь прошито у двох місцях ударами кінцівок, виникших з темряви. Обидві не просто вдарили його, а немов пропалили дві дірки в тілі, перетворивши недавню особистість лише в біологічне сміття. Крізь діри з тіла почали висипатись внутрішні органи. Кишки, впавши на землю, миттю покрили її калюжею з гівна, котре поволі витікало назовні. З легень швидко, наче з проколеної кульки, витікали остатки повітря. Серце, фонтануючи на усі сторони, скакало по раптово спустілому організмі, підвішене на кількох товстих артеріях. Через мить тіло осіло.
Вінсенту пощастило більше. Помітивши, як пітьма прорвалась крізь бар’єр, він миттю кинувся вбік. Одне з щупальців лише частково зачепило його руку, зоставивши кривавий поріз. Миттю схопивши ліхтар, хлопець направив його на темряву та увімкнув. Можливо світло вже не долало темряву, проте все ж змушувало її відступити. Будучи собі з світла шлях до втечі, Вінсент кинувся до рятівних дверей, наче за ними він міг знайти спасіння. Лише врізавшись у двері, Вінсент усвідомив, що їх потрібно буде спершу відчинити. Часу на це не було, тож, стрімко підвівшись, хлопець кинувся на кухню. Пітьма намагалась охопити мізерну істотку, котра так вперто чіплялась за своє мізерне існування, проте яскраві промені ліхтаря не давали ніяк обхопити тепле тіло. Шалено розігнавшись, Вінсент не встиг уникнути зустрічі з газетним столиком у захаращеній непотребом кухні. Боляче забившись, він на мить здійнявся в повітря та випадково випустив ліхтар з рук. Швидко опускаючись на підлогу, хлопець запримітив вмикач та простягнув руку. Марно. Пальці лише ледь черкнули рятівну кнопку. Впавши, Вінсент опинився в цілковитій темряві. Він не хотів здаватись, тож миттю кинувся до вмикача. Чудовисько схопило одну з його ніг та сильно стиснуло. Хрускіт кісток долинув до ніг оточеної людинки. Біль не зламав дух Вінсента. Він таки дотягнувся до вмикача, змусивши на мить відступити своїх знавіснілих переслідувачів. Підхопивши ліхтар, Хлопець підвівся та кинув своє важке тіло у вікно. Шматки розбитого скла увіп’ялись у вже й так знівечене тіло, проте Вінсент не відчував болі. Страх, котрий повернувся з раннього дитинства, змушував його рухатись. Впавши на землю, хлопець зламав собі два ребра, проте через мить він вже просувався до свого автомобіля. Зоставивши на білому пікапі криваві плями, Вінсент вліз в салон та першим ділом увімкнув світло. Так-сяк розмістивши своє понівечене тіло на сидінні водія, він крутнув ключ та завів мотор. Машина рушила. Монстри повилазили з кожного вікна багатоповерхівки та кинулись за тією жахливо живучою істотою. Вжавши педаль газу, Вінсент тікав. Ще кілька хвилин тому він повернув у реальність кошмари дитинства, намагаючись оволодіти ними, проте зараз чудово усвідомлював, якої жахливої помилки припустився. Людині нізащо не заволодіти тим, чого вона не розуміє. Вінсент заплакав. Він хотів знову стати маленьким хлопчиком, котрий міг би вирішити проблеми, просто не гасячи нічник. Йому вже не потрібен був той світ. Хотілось лише спокою та ранку.
Машина раптово повернула праворуч, з’їхавши на ґрунтову дорогу. У голові у Вінсента виник план. Стерши з очей сльози, котрі затуманювали погляд та змахнувши соплі, які неприємним липким пухирцем почали застигати на губах, хлопець вирішив їхати до єдиного місця, яке в дитинстві вважав захистом від зловісних потвор, котрі породжували темряву. Через кілька хвилин машина зупинилась біля монументальної споруди. Вивалившись з машини, Вінсент стрімко поскакав під прихисток свіжовибілених стін. Позолочений хрест тьмяно зблиснув на одному з куполів церкви.
Залишаючи криваві сліди на землі, Вінсент дошкандибав до дверей. Усе його тіло перетворилось у суцільний клубок болі. Хлопець не міг думати вже ні про що інше. Біль звісно додавала адреналіну та змушувала рухатись, проте, окрім того, вона затьмарювала усі функції мислення. Обезумівши від страху, хлопець безперестанно молотив по старих дубових дверях. Він бачив, як жахливі чудовиська знову набирали своїх огидних форм, оточуючи кам’яну церкву.
Ах, яка ж все таки чудова сила страх! Ніщо не примусить до дії настільки сильно, як це могутнє почуття. Нізащо людині не здолати вмить всепоглинаючу лінь, якщо її тіло не стисли в залізні окови страхи та внутрішні терзання. Що ще може спонукати діяти, коли надії вже немає? Що ще змушує робити відчайдушні вчинки задля того, щоб не залишитись поза бортом? Страх дозволяє рухатись семимильними кроками вперед. Невимовно жаль, що ми використовуємо його на свою користь лише в найкритичніші моменти нашого існування.
Двері натужно рипнули. З темряви, котра клубочилась всередині, виплинуло заспане лице старця. Ледве продерши вузькопосаджені очі, він намагався розгледіти щось в темряві. Намагаючись прискорити цей процес, так як Вінсент відчував, що вогкі лапи потвори стримко наближались, щоб докінчити почате.
- Я тут. Мені потрібна допомога!
Ще мить старий священник обводив поглядом пораненого молодика, котрий був наче протиставленням повсякденному спокою його існування. Через мит двері прочинились ширше й юнак миттю опинився всередині. Священник б продовжив повільно шкутильгати, бормочучи щось собі під носа, якби не відчайдушний оклик непроханого гостя:
- Отче, мені потрібна ваша допомога! Негайно!
Грізно насупивши брови, священник спитав:
- Либонь поліз у сутичку з тими одержимими бісом гангстерами, що ходять по вулицях? Зараз я тебе залатаю, почекай секундочку…
- Ви не розумієте! Я випустив пітьму на волю! Мені потрібно, щоб ви вигнали її!! Часу не має! Я не хочу вмирати!
Вінсент ледь не плакав. Його губа зрадливо тремтіла. Переламані кістки нестерпно пекли. Так багото болі! А він ж бо така маленька людина! Як же сильно хотілось пожаліти себе. Проте розлючений тон святого отця дав зрозуміти, що він цього робити не збирається:
- Ми завжди самі собі придумуємо ворогів. Наковтався таблеток й наробив собі бід, та?
Отець Габріель був доброю людиною. Він чисто та наївно, без жодних зайвих запитань, вірив у Бога. Напевно, попереду була заготована ще ціла тирада, про те, як жахливо наркотики впливають на особистість та про те, що Бог завжди дивиться за нами, тож оступатись не можна, проте старець невчасно озирнувся. Він помітив, як позаду дивного пораненого хлопчини, що увірвався в його обитель спокою виринали жахливі обрубки та щупальці, котрі немов клубочились навколо своєї потенційної жертви. Не сумніваючись ні миті, отець Габріель схопив розп’яття та кинувся до пітьми, котра простилала свої бридкі кінцівки по долівці святого місця.
- Non ultra audeas, serpens callidissime, decipere humanum genus, Dei Ecclesiam persequi, ac Dei electos excutere et cribrare sicut triticum!
Злі чудовиська відступили, скоріш не від страху перед людським божком, а через те, що ніяк не очікували, що якась мацюпусінька істота може піти на конфронтацію з ними. Міцно стиснувши срібне розп’яття в руці, старий священник на мить замислився. У темних закутках церкви вже знову сміялись та шкряботіли монстри . Вінсент здригнувся. Йому здалось, що монсти в кутку святої будівлі вперше вищирились до нього. Схопивши заціпенілого юнака попід руку, старий священник повів його до виходу з будівлі. Простягнувши перед собою хреста, наче надзвичайно могутній захист, святий отець повів пораненого до його ж машини. Всадовивши Вінсента на місце пасажира, священник всівся за кермо. Велетенське щупальце накрило машину зверху. Габріель помітив, як з чорних присосок вивалюються прогнилі шматки м’яса та виливається незрозуміла субстанція. Вжавши газ, священник змусив автомобіль рушити. Слідкуючи за дорогою, святий отець почав одразу ж пояснювати Вінсенту, куди ж вони рухаються:
- У мене є один знайомий. Він, звісно, не священник, проте мені здається, що він в змозі нам допомогти у цій ситуації. Я ще ніколи не стикався з такими могутніми іпостасями диявола. Звідкіля вони?
- Я … їх створив.
Голос пораненого Вінсента дедалі більш слабнув, щомиті з його зраненого тіла витікало ще кілька мілілітрів крові. Розуміючи, що виснажувати хлопця немає сенсу, священник замовк. Так сяк спершись на сидіння, юнак розірвав на собі сорочку. Міцно обв’язавши шмаття навколо своєї закривавленої ноги, він відкинувся на спинку крісла. Вгамувавши біль, Вінсент зміг врешті вперше осмислено оглянути дорогу, котрою вони мчали. Відчуття реальності потроху поверталось до нього. Вперше він відчув холод. Це змусило Вінсента боятись ще більше.
Зупинилась машина у неприглядному дворі, поруч з невеличкою посірілою хатинкою. Досі стискаючи в одній руці розп’яття, отець Габріель витягнув пораненого супутника з машини та підійшов до непримітних порепаних дверей. Стукіт у двері одразу ж спонукав власника помешкання до дії. Двері прочинились і перед господарем зсередини, наче його вісник, вилетів дух перегару та дешевого віскі. Перед гостями постав не надто старий, гарно укомплектований чолов’яга з густою чорною бородою.
Він широко усміхався та тримав у руках флягу з віскі:
- Чим можу допомогти, панове?
Вінсенту здалось, що над ним знущаються. Як може оцей бородань з прогнилими зубами якось врятувати чи хоча б захистити їх? Проте, схоже святий отець не сумнівався в корисності цього чолов’яги. Всадовивши пораненого супутника в пошарпане крісло, він кинувся описувати ситуацію господарю будинку:
- Усе жахливо, Дункане, усе жахливо. Я бачив Диявола! Він женеться за нами. Можливо вже тут. Не думаю, що звичайнісінький екзорцизм тут поможе. Це дещо більше, розумієш?
Слухаючи священника, чолов’яга потрошки відпивав алкогольного напою. Робив він це недбало, тож віскі струмками сповзало в його бороду та скрапувало на картату сорочку. Поклавши праву руку на плече співбесідника та витерши іншою рота, Дункан, як Вінсент виявив з розмови, стрімко рушив о дверей. Рвучко прочинивши їх, чоловік побачив ту потворну пітьму, котра уже цілком оточила його убогу домівку. Дункан скривив невдоволену міну. Зачинивши двері, чолов’яга знову підійшов до отця Габріеля. Схопивши останнього за руку, у котрій той досі стискав розп’яття, він підніс її на рівень грудей та промовив:
- Вір у свого Ісуса та продовжуй читати молитви, які зазвичай допомагали долати зло.
Почвари, взагалі, ніколи не вважали себе жахливими. Вони просто були. У своєму світі потвори ніколи не замислювались над тим, гарні вони чи надзвичайно бридкі. Важко було навіть сказати, чи осмислено вони діють. Не зрозуміло було навіть, були монстри сотнею чи одним суцільним організмом. Проте потрапляння у цю реальність змусило істоту діяти. Цей світ був цілком відмінним від того, у котрому воно жило раніш. Двоногі істоти продукували так багато непотрібної енергії, котра заважала рухатись. От чудовиська, котрими вони (воно?) були в примітивному сприйнятті реальності людьми, знищували ці жахливі джерела енергії, котрі не давали навіть спокійно поворухнутись. На диво це виявилось надзвичайно легко. Великі енергетичні викиди можна було легко перервати знищивши слабку й обмежену фізичну оболонку. Але найбільш чудовиська хотіли позбутись тієї істоти, котра міцно пов’язала свої наслідки розумової діяльності з тілом потвори. Цей зв’язок змушував відчувати істоту з-за меж нашої реальності страшенну біль. А таке з нею траплялось вперше. Ніхто раніш ніколи не постав на її шляху у скоріш за усе осмисленому існуванні. Ніколи воно ще не страждало. Багатолика та потворна, з’явившись у нашому світі, істота страшенно хотіла поскоріш покінчити з мігренню та перестати звертати уваги на цей осяжний світ. Як відомо, зовнішні подразники викликають миттєву реакцію у мозку людини, котра викликає ту чи іншу емоцію. Щось на кшталт цього й відбувалось зараз з чудовиськами. Вони уподібнювались до людини. Примітивне роздратування через дію зовнішніх подразників змусило істоту набути людських форм й фізично. Варто сказати, їй це слабо вдалось. Лише здалеку Те обрисами нагадувало людину. Жахливі пульсуючі бугрі покривали усе чорне тіло. По всій поверхні тіла містились асиметричні відростки вперемішку з пустими очима. Уся істота була суцільним організмом, проте кожна її частинка жила окремо. Воно зробило крок. Джерело неприємних відчуттів всередині було вже так близько. Пітьма прочинила двері, відганяючи світло. Чорноті завжди легше поглинути світло, ніж білизні – розбавити темряву.
Отець Габріель, високо піднявши розп’яття, кинувся у двобій. Його молитви голосно лунали посеред маленького приміщення. Вмить срібло нагрілось до критичних температур й розп’яття обпалюючою рідиною розлилось на руку священнику. Молитви замінив повний відчаю крик. У голові у Габріеля пролунав якийсь безбарвний голос, котрий ще більш увігнав його у відчай: “Що твоя короткочасна віра, коли ми існували ще задовго до того, як твій Всесвіт лише планував зароджуватись?” За мить істота одним легесеньким дотиком буквально змела отця Габріеля в кут, буквально перетворивши його в суцільну ляпку з м’язів та шкіри, з котрої подекуди стирчали переламані кістки. Дункан, схоже, навіть не звернув уваги. Він стояв посеред кімнати, закривши очі. Чудовиська хотіли змусити зникнути й цей потік енергії, проте їм це не вдалось. Могутнє щупальце просто пройшло скрізь фізичну оболонку тієї людинки, втім, нищачи усе навкруги. А опісля цього удару завдав Дункан. До цього почвара відчувала лише ментальну незручність, а тут справжній фізичний біль пронизав її. І вона злякалась. А власний страх вперше за перебування в межах землі викликав лють. Людська оболонка, в котрій вони так намагались вміститись розпалась на суцільну темряву. Викид потужної енергії був настільки могутнім що знищив усе живе в районі тридцяти найближчих кілометрів від епіцентру. Згодом, в усіх газетах буде не раз переказана історія про руйнівне падіння метеориту задля того, щоб не сіяти паніки.
Єдиними, хто зостався живим під час того викиду вбивчої енергії були Вінсент та Дункан. Почвари вже кидались на них з усіх сторін, проте усі проходили повз тіла жалюгідних людей. Тоді істота вирішила вдатись до іншої тактики.
В думках двоногих з’явився ще один голос.
«Чому ви досі живі? Як мої удари не досягають цілі?»
Одразу ж по тому Дункан відповів. Якби не серйозність сприйняття людьми власного життя, Вінсент можливо завважив, як смішно рухається в чоловіка борідка, коли він говорить.
- У мене є віра.
« Що твоя віра!? Я старіший та могутніший за усе, що існує у вашому Всесвіті!»
- Ти не зрозумів. Я вірю не в когось, а в те, що здолаю тебе.
Нахабність слів змусила сконцентрувати чудовиськ усі сили задля того, щоб завдати, як виявилось, останнього удару по фізичній оболонці Дункана. Вінсент, котрий валявся поруч, бачив, як уся навколишня пітьма неначе нирнула в тіло бороданя. Через мить фізична оболонка вибухнула, зоставивши по собі лише кілька кривавих ляпок. З-за обрію вигулькнуло сонце. Не вірячи, що кошмар завершився, Вінсент перевернувся на спину. Сльоза стекла по його щоці. Як же сильно він хотів зараз просто укритись пледиком.
пітьма, почвари, Всесвіт, смерть, чудовисько,
Подібні роботи
