Шлях... (Частина 1)

Взувшись у немодне взуття, я відчинив двері хати, вийшов на двір. Минаючи браму, я помітив свою тінь. Вона була така беззахисна, дивна та самотня, і в той же час вічна та безмертна, так само, як і моя душа, яка хотіла лише одного – досягнути світла та відчути спокій. Я підняв праву руку та привітався з нею, вона зробила те саме. «Просто безглуздя» - промайнуло в голові.
Вмить настала ніч. Тінь зникла. Я продовжив свій шлях. Ідучи дорогою мене відвідували думки негативного та байдужого характеру. Прохолодний осінній вітер дув мені в обличчя, ніби шмагав мене за мої помилки, за мої невдачі. Упала ніч, усі закрили двері, зачинили вікна, спустили собак. Тиша гуляла вулицями і інколи жовте листя падало на вологу траву. Все як у казці але без щасливого кінця, без головних героїв, без сюжету і без кульмінації. Це нагадувало білий та чистий шматок паперу, на якому з кожним днем лилось ще більше яскравих кольорів та простого чорнила.Це був жовтень. Згодом наступив листопад. Почав падати дощ. Я поправив свій чорний плащ та відкрив парасолю. Каплі дощу змішувались із землею,утворюючи болото. Це нагадало мені минуле. Таке ж саме брудне болото і ніде не було зеленого килима трави або золотого поля, лише одне болото. Дощ набирав оборотів, каплі просочувались крізь парасолю та падали мені на волосся. Ставало дедалі холодніше.Я почав себе винити, що не вдягнувся тепліше. Щоб перечекати зливу, я забіг до магазину.Черга в три людини, я встав четвертим. Молода продавщиця років так двадцять два усім привітно посміхалась, давала сметану, брала гроші, давала здачу. Ось і я підійшов до прилавка.
-Що вам давати? – Щиро на небайдуже запитала вона.
-Будь-ласка пачку цигарок. «Парламент».
В її очах щось було. Було те, чого немає ні в кого. Тільки я ніяк не міг здогадатись, що саме. Подякувавши, я поправив комір плаща та вийшов на вулицу. Дощ уже щух. Я підійшов на автобусну зупинку. Поруч стояв заповнений бак для сміття, а навколо нього купа бруду та різні етикетки відомих харчових компаній. Тут підійшли дві собаки, почали ритись у тому смітті, шукаючи щось собі на зуб. В одного пса кульгала права задня нога. Але він вже звик до цього.
Раптом до мене підходить дівчинка у футболці з символікою «Depeshe Mode» синього забарвлення з короткими рукавами.
-Пане, купіть мені будь-ласка пиво. – Вічливо промовила дівчинка.
Дівчинка була красивою, мала хорошу срунку фігуру та довге чорне волосся по локоть. Напевне її шістнадцять. Вираз обличчя у неї був надзвичайно милий. Також я помітив, що у неї руки вкриті маленькими чорними волосками, рівні брови та соковиті губи.
-А скільки тобі років красуне? – Поцікавився я. – Тай нащо тобі це пиво?
-Мені? Мені чотирнадцять. – Відповіла вона. – Пане, а скажіть мені будь-ласка, у вас коли небудь виникало таке баження, що просто хочеться і все? Що хочеться поробувати чогось або щось зробити вперше? – Дівчина дуже впевнено це казала.
Вона була права, таке бажання виникало не раз, а навіть дуже часто. Я розумів її.
-Ну гаразд. – Згодився я. Тримаючи між пальцями цигарку, знову попрямував у сторону магазину.
-Е-е, Пане! Заждіть, візьміть гроші! – Крикнула вона. Я почув це але навіть не обертався. Ця особистість мені сподобалась. Зробивши останню затяжку, я кинув цигарку у смітник, подув сильний вітер і вона впала поруч покотившись. Я зайшов в магазин.
В магазині нікого не було. Я пішов праворуч, тоді ліворуч, тоді до прилавку. Кашлянув, тупнув ногою- все марно.
-Я перепрошую. – Невпевненно якось я промовив.
Почувши мій голос, з лівого боку відкрились двері і у приміщення увійшла та сама привітна та загадкова дівчина. Її риже волосся колихав місцевий теплий вітерець, очі небесного кольору відзеркалювались від вітрини, а губи, як два шматочки рожевого зефіру. Я далі не міг збагнути, що у неї такого особливого.
-Вибачте будь-ласка. –Промовила вона. – До мене мама дзвонила, я мусіла відповісти. Мабуть через це я не чула,як ви увійшли. Що вам давати?
Відвертість. Її відвертість полонила одне з моїх почуттів. Вона вимовляла всі свої слова так легко і не винно, як виходить дим з каміну. Я дивився на неї. Мене це збуджувало, це була насолода.
-Та перестаньте, мама це святе. – З усмішкою сказав я. – Дайте мені будь–ласка пиво «Чернігівське». – подумавши секунду, я додав: - Перепрошую. І дайте ще дві шоколадки. Будь-які
На ваш смак.
-Любите шоколад з пивом? Оригінально. – Посміхнулась руда красуня. – Невже смачно?
Вона попрямувала до холодильника. Її светр облягав середні груди, далі тонку талію. Це була небесна картина. Я б сказав, що вона – янгол. Але це було б помилкою. Вона красивіша.
-Та ні, ви що. Пиво собі, шоколад подарунок. – Промовив я.
У відповідь вона мені знову просто посміхнулась. Поставила пиво з шоколадками на прилавок, тоді своїми ніжними пальцями натискала кнопки калькулятора.
-Катя! Мама телефонує! – Почулося з відкритих дверей.
-Скажи, що я передзвоню. – Крикнула вона у відповідь. – З вас вісімнадцять шістдесять.
Тепер я зрозумів, що у неї такого особливого. Вона була ще цнотливою. Це єдине пояснення.
Ті сині незаймані очі. Таку як вона, хотілось обнімати вічність. Вона – Бог.
-Дякую. – Я взяв пиво та одну шоколадку. Поклав її до кишені. – А це вам, будь щаслива.
Другу шоколадку я залишив на прилавку. Мені більше нічого було сказати.Я навіть не знаю, чому я перейшов на «ти». Коли я відчинняв двері магазину, я знав та відчував, що ця божественна руда істота дивиться мені у спину. Моє серце якось змінило функцію, поміняло конструкцію. Щось у мені змінилось в цей момент. Я вийшов на вулицю.
Права рука була у кишені плаща, у лівій було пиво, в голові фарш з кольорів веселки, а в серці її погляд. Ця цнотлива продавщиця ніяк не хотіла втікти з моєї голови. Але я думки прогнав ще одною цигаркою. Можливо я колись ще раз з нею зустрінусь. Тепер це була моя мрія. Вона – мрія.
-Ти любиш Depeshe Mode? – Запитав я дівчину. Вона чекала мене на тому ж самому місці, біля смітника. Подув вітерець, зачіпив її волосся і я відчув її істинний запах. Це був запах полуниці з помствою. Коктейль. Але вона мене не захоплювала повністю. Вона для мене лише фізична здобич. Нічого більше.
-Чесно? Я їхня фанатка. Вони кльові! – Відповіла вона. Я віддав їй пиво. Вона подякувала. Все закінчилось. Просто. Ось так і по тупому. Настав ранок. І я продовжив свій шлях.
land icon
18
view icon
Проза | Версія для читання 19 січ 2013 о 23:50
Показати всі коментарі (4)
Дякую) це просто лише нариси) в був писав повну версію, але полетів блін віндовс і все стерлось( а ще раз писати поки немає натхнення, можливо з часом.можливо... дякую ще раз)
19 січ 2013 о 23:59
Bergino, знайома проблема, також так пропадали творіння
оповідання вийшло з цікавим, не затерто-передбачуваним кінцем. для удосконалення тільки б трохи підправити правопис.
20 січ 2013 о 00:11
дуже хороші нариси )
20 січ 2013 о 03:44
Подібні роботи
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
Роботу було депубліковано автором
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024