Вони сваряться…

¬– Ти де знову був? – питає вона, голос у неї хриплий, майже чоловічий, напевне вона знову плакала, ну і чорт з нею. Віктор мовчки роздягається. Вішає пальто на вішак. Він стомлений. Болить голова.
– На роботі затримався, – нарешті бурчить він. Його бісять всі ці її питання, ця вся її цікавість. Віктор думає, що хоче її вбити, чорт, невже так думають всі чоловіки? Він не знає, тому поволі чвалає на кухню. Вона знову нічого не приготовила. Віктор витягує з холодильника дводенний суп і ставить грітися. Знову повертається у вітальню.
– Так довго? – вона напосідає із своїми питаннями. Віктор дивиться на її обрюзгле, товсте тіло біля шафи і огидливо кривиться.
– Мав здати додаткові звіти, – бубнить він.
¬– В хаті дивно пахне, – знову квилить вона своїм гугнявим голосом, він все більше схожий до чоловічого, думає Віктор і від того йому ще бридкіше.
– Це з коридору, – говорить він.
– Ні, це в хаті, – твердить вона. ¬– Це тому, що чоловік лазить десь і не хоче допомогти мені прибратися.
– Чорт, тобі що позакладало? – кричить він. – Я здавав звіти, чи ти думаєш, що це, курва, робиться за декілька хвилин?
– Не лайся в моїй присутності, ¬– визвіряється вона у відповідь.
– А то що, спаде корона з твоєї гидкої, товстої голови? – він відчуває, що тремтить від люті. Вона далі стоїть біля шафи, витріщається на нього, весь останній місяць вона так дивиться і від цього Віктора проймає ще більша злість. Він знову кричить. Вони знову сваряться. Вони сваряться тепер кожного дня, і так триває уже два місяці.
І так триватиме…

******
Дві бабці, що сидять на лавочці перед багатоповерховим домом задирають голови в верх.
– Знову сваряться, – каже одна з них. Друга ствердно хитає головою.
– Бідна, терпить такого дурня!
– Він її б’є, – гарячково махає зморщеним підборіддям бабуся. – Точно б’є.
– Йой, та цур тебе, чого ти так вирішила?
– А ти подумай, чому вона за останній місяць не виходить з дому? Си-дить там в квартирі. Не хоче показувати свої синці.
Друга старенька замислюється прислухаючись до криків, що лунають крізь прочинену кватирку на другому поверсі. Зрештою вона таки погоджується.
– Бідна, таки точно він її б’є.

******

Юрій Зарічний повільно обходить тіло жінки. Воно розпластане в невеличкому провулку, руки й ноги вигнуті під дивним і неймовірним кутом. Юрій уважно оглядає задерев’яніле, голе тіло. Розглядає синці на внутрішньому боці стегон, ребрах та грудях. Потемнілі соски покусані зубами. Юрій прикидає, що ж за покидьок може зробити таке, і відразу відмічає, що не знає.
– Що думаєш про це? – тихо питає його напарник. Він гидливо кривиться і відвертає очі. Юрій поки мовчить, він далі оглядає тіло. Чорти б його побрали, думає він, два місяці він розслідує ці вбивства, але так до пуття нічого й не найшов. Слідчий підводиться. Обертається до свого напарника, витягує з внутрішньої кишені плаща пачку червоного «Мальборо» і прикурює від дешевої пластикової запальнички. Перша затяжка йде криво і слідчий закашлюється, спльовує і знову затягується. Сірий дим блідим силуетом тягнеться в небо. Юрій повільно хитає головою.
– Я знаю лише одне, мені всім серцем хочеться схопити цього звіра і засадити в саму найстрашнішу буцегарню, – слідчий глибоко затягується і випускає дим в сіре ранкове небо. Юрій повільно йде геть, напарник йде слідом. Медики загортають тіло в мішок, кладуть на каталку та запихають в машину. Швидка допомога від’їжджає в морг. Авто слідчого рушає слідом.
Над містом сходить сонце…

******

В затхлому барі смердить пивом, цигарками і жіночим тілом. Віктор ковтає бурштинову бовтанку яку бармен гордовито назвав «Джеком Токером»*, на вигляд як крутий бренд, на смак як дешеве пійло , пхикає він. Цигарковий дим в’їдається в очі і забиває ніздрі, але Віктор терпить, йому не хочеться до дому, там вона, знову стоятиме біля шафи і задаватиме свої дурнуваті питання. Віктор робить новий ковток, гаряча цівка струменить його горлом і розливається теплом у шлунку. Бармен сидить біля апарату із свіжим пивом і протирає склянки. Віктор піднімає в верх палець сигналізуючи, що бажає ще одну порцію віскі. Йому наливають, він знову п’є. За вікном хвиля за хвилею накочується темрява. В барі гучна музика, сигаретний дим і дешеве пійло. Світ тих, хто не бажає вернутися до свого життя, до своїх остогидлих, маленьких світів. Світ малих людей, тих ,хто втікає від самих себе.
Віктор стукає денцем склянки об стійку вимагаючи щоб йому налили. Бармен ліниво стріляє оком в бік цього вередливого клієнта, але встає і наливає йому. Віскі починає затуманювати мозок. Віктор важко зітхає, ще трохи і він повинен повернутися до своєї дружини і слухати всі її скарги. Раптом двері бару тихо зойкають завісами і в прокурений простір входить жінка. Червоне плаття облягає її тонку талію. Каштанові кучерики спадають вздовж тонкої білої шиї та голубих як топаз очей. Віктор завмирає з піднятою склянкою так і не ковтнувши з неї. Жінка пересікає простір бару розганяючи перед собою клубки диму. Вікторові здається що за нею тягнеться сірий, довгий шлейф і від цього виникає відчуття, що він бачить примару. Жінка сідає на високе крісло перед стійкою, а бармен підходить до неї причарований легеньким помахом біленької руки з червоним як корал лаком.
– Мартіні будь ласка, – шепочуть неторкнуті помадою губи і бармен миттю виконує замовлення. Високий бокал з жовтуватим напоєм та двома оливками виблискує в тьмяному освітленні бару. Вона робить маленький ковток, губи легенько торкаються охолодженого краю бокала. Віктор ловить себе на думці, що хотів би бути на місці холодного скла. Він підзиває бармена до себе.
– Налий ще порцію Мартіні цій дамі від мене, – шепоче він.
– Я маю сказати, що це від вас?
– Так, скажи їй, скажи.
Бармен відходить приготувати напій. Віктор оглядає жінку з ніг до голови. Йому паморочиться світ. Крізь пелену туману в середині голови він ще бачить невиразний, примарний образ дружини, але за мить той зникає.
Завжди зникає…
Бармен кладе перед жінкою бокал з напоєм і оливками. Тихо щось шепоче їй на вухо вказуючи на Віктора. Жінка дивиться на нього і усміхається. Віктор відповідає. Він повільно пересідає до неї, поправляє верхні ґудзики на сорочці та простягає руку.
– Віктор.
– Аня, – відповіла на привітання жінка.
– Що така дівчина робить в такому затхлому місці?
– Розважається, – кокетливо підморгує Аня. Віктор відчуває тремтіння в районі діафрагми. Вздовж хребта пробігають мурашки. Чоловік робить великий ковток з своєї склянки. Тоненька цівка поту стікає його лобом. Віктор змахує її швидким нервовим рухом.
– А що входить в дані розваги? – питає він.
– А це так цікаво одруженим чоловікам? – іронічно питає вона киваючи на Вікторову руку, а синь топазових очей іскряться як молоде шампанське. Віктор вражено, і якось відчужено дивиться на тоненьку золоту смужку на пальці. Чорт, він геть забув про неї. Але вона там була, схована майже вся під складками шкіри але все ж тьмяно зблискувала. Віктор механічно прикриває її лівою рукою і зітхає.
– Всі ми робимо помилки за які шкодуємо, – мимрить він, а тоді продовжує сміливіше. – А ти не робила помилок?
Жінка всміхається. Піднімає тонку білу ручку і махає пальчиками. Віктор бачить маленький, ледь помітний слід від колечка.
– Уже місяць, як я її виправила.
– Хм, я думаю це вдала ідея, ти погоджуєшся?
– Цілком.
– Давай за це вип’ємо, – піднімає свій бокал Віктор.
– Давай.
Мелодійно дзвенить скло, коли вони цокаються. Віктор робить великий ковток не відриваючи погляду від обличчя жінки. Його охоплює дивний потяг, він пам’ятає ,що так само хотів свою жінку ще тоді, коли вони познайомилися. І розуміє, що попри всі їхні сварки він любить її все рівно. Але тонкий голос у його голові шепоче, що ця жінка, яка сидить навпроти, це щось нове, це те, що може принести якісь зміни для Віктора. Нехай лише на ніч. Та все ж…
Вони випивають знову, шерхіт їхніх голосів переплітається з повільною музикою, здається грає «Don’t Speak», топазовий погляд і нефритовий раз-по-раз схрещуються понад клубами сигаретного диму і помалу навколо них починає тріщати статична електрика симпатії. На зміну повільних No Doubt, приходить швидка та енергійна Джоан Джетт, її «I love Rock’n’Roll» набагато краще того лайна, що його намагалася співати Брітні, думає Віктор. Він знову бере порцію віскі, замовляє ще Мартіні для своєї нової знайомої. Вони вже добряче п’яні і плавають у хмільному мареві, як у глибокому океані. Тепер вони сидять поряд, їхні руки торкаються, волосинки на шкірі здаються наелектризованими і наче спалахують іскорками. Погляди уже не перехрещуються, вони тонуть один в одному, голубий та зелений змішуються, об’єднуються…
Через годину вони йдуть, Віктор п’яно намагається запхати візитку з бару у свою кишеню, жінка сміється і цілує його, він відповідає міцно обіймаючи її. Його авто стоїть в темному провулку, ліхтар з розбитим плафоном кидає на капот бліду пляму світла. Туди і заходить Аня, вона сміється і розвертається задом до Віктора, її руки лягають на холодний метал. Вона відчуває позаду його тепло. Проте раптом їй стає страшно. Тепле дихання змінюється переривистим гарчанням. Одна рука міцно хапає її грудь і з силою стискає. Біль спалахує в грудній клітці і розходиться тілом. Інша рука чоловіка хапає її за шию, пальці встромлюються до рота, заповзають у горло, вона хоче вкусити, але страх сковує щелепи, дихання і крик застрягають у роті, слова перетворюються в булькотіння. Дихання на її шиї ледь тепле, а потім вона відчуває, як в її шкіру впинаються зуби…

******

Зарічного будить телефон. Він вібрує на столі мигаючи дисплеєм. Юрій піднімає трубку і дивиться на годинник, шоста ранку.
– Алло.
В трубці скрипить голос його напарника Василя. Він схвильований, слова плутаються і перемішуються як лотерейні кульки.
– Стоп, стоп, притримай коней, повільно видихни і кажи.
– Знайдено ще один труп дівчини, – Юрій різко сів. – Щойно дзвонили мені, казали щоб ми виїжджали, опер група вже там.
– Чорт, я вже одіваюся, куди мені їхати.
– Я через п’ять хвилин буду в тебе, поїдемо разом.
– Давай я чекаю, – зв'язок обірвався і Юрій пішов одіватися. Через де-сять хвилин вони вже мчали крізь світанкову сутінь до місця злочину.
– Що їх заставляє робити це? – порушує мовчанку Василь.
– Робити погані речі з поганими людьми заставляють вас відчувати себе добре.
– Що? Ти це про що?
– Та так, не зважай, згадалося просто. З серіалу одного.
– Ти забагато дивишся всі ці моторошні серіали. «Американська історія Жахів» і цей…як його?
– «Мотель Бейтс»?
– Так. З нашою роботою, як ти можеш дивитися ці жахіття? Для чого ти взагалі їх дивишся?
– Там всі жахіття вигадані, їх насправді немає. Від цього чомусь стає легше. Розумієш?
Василь не розумів, проте промовчав. В мовчанці вони доїхали до місця злочину. Там уже кишіло від міліціонерів та криміналістів. Юрій і Василь вийшли з машини і попрямували провулком до місця де лежало тіло вбитої. Один з криміналістів присів біля накритого тіла і розглядав землю, інший робив фото. Юрій підійшов і став поряд.
– Що там у нас?
– Жінка, років тридцяти, приблизний час смерті дванадцята, перша година ночі. Причина смерті асфіксія та численні забої голови і м’яких тканин тіла. Хочете глянути?
– В мене є вибір? – спитав Юрій.
– Ти ж знаєш, що ні, – поплескавши свого напарника по плечі сказав Василь. Юрій іронічно всміхнувся і кивнув криміналісту. Той скинув покривало. Юрій буквально фізично відчув, як напружився Василь. Йому самому стало дурно. Вчорашня вечеря загрозливо заворушилась у шлунку і слідчий міцно зціпив зуби приглушуючи природні позиви.
Цього разу все було не так. Не так, як завжди.
Сьогодні було страшніше…
Обличчя жінки, блідаво-синє, вкривала нерухома маска жаху. Очі, дві скляні, як у ляльки, кульки дивилися кудись у простір. На щоках виднілися поранення і глибокі порізи. Губи, колись живі і спокусливі, тепер були фіолетово-бордові, висохлі, на них запеклася кров і слина. Юрій закрив очі і глибоко вдихнув, довелося зробити ковток щоб збити нову порцію нудоти. Він повільно відкрив очі і змусив себе глянути на заклякле, мертве тіло. Лівий сосок був майже відгризений. Він тримався лише на клаптику шкіри та вен. Ноги і шкіра на животі були порізані та всі у саднах, а все що знаходилося між ніг було майже видерте з м’ясом. Юрій мляво махнув рукою даючи знак закрити вбиту. Криміналіст повернув покривало на місце і уважно глянув на двох чоловіків. Василь натужно кривився стримуючись щоб не виблювати. Юрій втомлено зітхнув і спитав:
– І як завжди ніяких слідів?
– Ні, навіть сімені немає, а вона явно була зґвалтована перед тим як їй..ну ви самі бачили.
– Чорт, як нам знайти того, що ніколи не залишає слідів?
– Сьогодні він особливо жорстокий, всі ці укуси, побиття, порізи. Щось не так, щось інакше, – Юрій відійшов на декілька кроків, він відчув, як розболілася його голова, бісів маніяк, як його впіймати, ні волосся, ні відбитків, чорт, він навіть погоду обирав найсухішу щоб слідів від шин його авто не залишалося. Та все ж, сьогодні щось було інакше, сьогодні щось змінилося. Юрій потер лоба, його погляд пробігся вздовж краю покривала, потім перемістився до стіни де стояв обшарпаний сміттєвий бак. Щось змінилося, так, саме так, щось сьогодні інакше. Щось сьогодні можна знайти, Юрій відчуває що пропустив важливу деталь. Деталь яка лежить перед самим його поглядом, щось, що він не міг знайти. Юрій напружується шукаючи цю річ. І…
І нарешті знаходить.

******

Бармен Руслан уважно розглядає візитку їхнього бару. Він згадує хто міг її брати, але це йому не вдається. Зрештою за вечір тут ошивається сотні людей, багато з них беруть візитки, які лежать в скляній мисці у вільному доступі. Він повільно хитає головою і зводить очі на двох слідчих, один із них схожий на постарілого Брюса Вейна чоловік хмуриться і свердлить його поглядом. Інший, молодший, Руслан подумки охрещує його Робіном* , нервує.
– Ні, вибачте не можу згадати.
– А хтось із тих, хто балакав із жінками брав її? – питає Робін.
– Господи, чоловіче, та це ж бар, тут усі балакають з жінками.
Чоловік схожий на Вейна підсовується ближче. Його колючі, вилиті з срібла, зіниці прошивають бармена наскрізь. Деякий час він мовчить, а тоді починає говорити, його слова сиплються по букві, Руслану здається, що він навіть бачить, як вони котяться по стійці.
– Цей, хто взяв дану візитку, вбив семеро жінок, невже ти не можеш напружити свій нікчемний мозок і трохи подумати?
– Чорт, та я не можу згадати, не можу, ¬– бармен відчуває, як страх починає піднімати свою зміїну голову в його грудях. – Їх тут сотні, невже я можу запам’ятати всіх?
– Я думаю, що не всі, хто брав ці бісові візитки, клеївся до гарячих ді-вуль, – цідить крізь зуби той, що схожий на Вейна.
– Я не знаю, не можу зга… – та раптом він пригадує, той вечір, який цікавить цих двох, тоді був один, що взяв візитку, це ще здивувало Руслана, він ніколи не брав візитки, а тут цапнув одну, він клеївся до однієї гарячої штучки, а потім пішов з нею. Він був постійним клієнтом цієї діри в сраці, так постійним тому, що працював навпроти в якійсь консалтинговій компанії. Але в цей вечір він узяв візитку. Він один.
– Так, було так, але все має ціну, – обережно починає бармен.
– А щоб ти здох, – лається Робін ,але кладе на стійку складену в двоє купюру.
І бармен розпочинає розповідь.

******

Віктор нервово ковтає. Чортова візитка, який же біс смикнув його брати її, це все ця лярва, це чортове поріддя, яке прийшло в той бар зводити з розуму чоловіків, заставляти їх кидати, зраджувати своїх дружин. Це все через неї…
– Добре що вона здохла, – шипить він крізь зуби.
Робота йому не йде. Все валить ся з рук з того часу, коли він зрозумів, що загубив цю злощасну візитку, коли вбивав ту лярву. Віктор помічає що до директора заходять два молодика, на вході вони показують свої посвідчення. Він розуміє, що його викрито, світ перед очима заливається червоним. Віктор вислизає зі свого місця. Він втікає на вулицю і сідає в свою машину. Єдине місце куди він хоче їхати це до дому. Ну і біс з тим, що вони сваряться з дружиною. Він ж любить її. Він через те вбиває цих шлюх, що лазять нічними клубами. Він карає їх. Він карає їх, бо любить свою дружину.
Чи любив? Він не може згадати.
Віктор піднімається сходами до своєї квартири. Він згадує як вперше…
(мстив)
…вбивав. Згадує як одного разу вернувся в дім, і дружина підозрювала його, а тоді вони почали сварку і…

******

…він шарпає її. Він не хоче, але червоний світ напливає на його очі. Все навколо стає криваве. Злість сиреною виє в його голові. Він лише хоче захистити свій шлюб і інші такі ж шлюби від цих дівуль, спокусниць, що крадуть чужих чоловіків. Він відстежував їх, слідкував за кожною, бачив їх поведінку, а тоді знайомився, відводив у темне місце та вбивав. Він не хотів щоб це знала його дружина, це був інший бік його душі. Але вона не заспокоїлася, вона кричить. Б’є його долонями викрикує. І злість бере верх над ним. Він відштовхує свою дружину. Вона падає головою об шафу, чується гучний тріск, наче розкололи велике яйце. Він падає на коліна. Ні, ні він не вбив її. Він ж любить її, любов безсмертна. Правда? Ось вона дихає, ну так. Вона житиме. Так? О так, житиме, він знає напевне. Щось наче перемикається в ньому.
Раптом він чує в своїй голові її голос. Чітко чує.
А тоді говорить. Говорить її голосом.

******

– Він втік з роботи, бачив нас напевне, – лунає в трубці Юрія голос.
– Так, ми бачили як він увійшов у дім, – відповідає Юрій. – Викликай опер групу, ми заходимо, – він кладе трубку, запихає телефон в кишеню і вони з Василем піднімаються на верх, вони знають номер квартири і дім, їм сказали його двоє їхніх напарників, що заходили до цього маніяка на роботу. Лишилося лише його взяти. Двері квартири легенько прочинені. З них лунають крики. Два голоси. Чоловічий і жіночий, але з жіночим щось не так, він якийсь грубуватий, чоловічний.
– Входимо, а то він ще дружину прикінчить.
– Давай, думаю ми її встигнемо захистити.
Але за мить вони розуміють, що не встигли, вже давно не встигли…
Першим вривається Василь він вбігає у вітальню і завмирає. За мить так само робить і Юрій. Він опускає пістолет, а обличчя біліє від жаху. Їхнім очам відкривається гротескна картина, жахлива і божевільна.
Стіл лежав на боці, килим був скручений, а дзеркало на шафі купе розбите. Проте це було не найгірше. Найстрашніше було в кутку кімнати біля шафи. Дика і неймовірна конструкція. До блискучої труби, типу тих, що на них танцюють стриптизерші, було прив’язане мертве, напівзотліле тіло. Частину обличчя прикривало сплутане, злипле від засохлої крові волосся, інша частина біла синьо-сірою. Мертве око витріщалося на прибульців з потойбічною цікавістю, а під повіками клубилися опариші та падали на землю. В кімнаті стояв терпкий солодкаво-гнилий запах мертвого тіла. Тіла колись живої жінки. Дружини цього маніяка.
Та найбільше піднімалося волосся на потилиці від самого Віктора. Він стояв спиною до них і говорив. Кричав, благав, погрожував. Він говорив за двох. З його рота линули два голоси, жіночий та чоловічий. Він остаточно збожеволів. Юрій нажахано слухав жіночий голос і розумів звідки ці чоловічі нотки, вони там, тому що їх вимовляв чоловік. Чоловік що вбив свою дружину, скоріше випадково ніж навмисне, від горя повністю втратив дах і вважав її живою виробивши в собі її голос. І весь цей час жив за двох.
Юрій почув кавкаючий звук. Василь виблював на старий килим. І в ту хвилину Віктор вернувся в реальність. Він рикнув і кинувся на слідчих, але чотири кулі спинили його на півдорозі і той замертво завалився в калюжу блювоти.
Два слідчі стояли над тілом маніяка і дивилися на гротескний, повний опаришів манекен смерті на блискучій трубі.
І в цю мить їм здавалося, що жінка сміється…

*Jack Talker – сорт українського солодового віскі, що виглядом і дизайном сильно нагадує сорт шотландського віскі «Johnnie Walker». Випускається в трьох варіантах: Red, Blue і Black level.
Брюс Вейн (англ. Bruce Wayne) – герой коміксів, син Томаса і Марти Вейнів, міліонер, власник великої корпорації. Альтер его Бетмен. Робін (англ. Robin — укр. Вільшанка) — псевдоніми кількох персонажів коміксів про Бетмена. Ці персонажі, як правило, є напарниками Бетмена, але іноді виступають як окремі герої.

19.04.2016