Без назви №3

Що ночі ці очі ще більше тебе хочуть...
Щодня, щогодини, секунди, кожної хвилини
Знайти, любити, забути? Відпустити?
Вбитись та не знати тебе чи її кохати...

Втомившись від одноманітності, я закриваю двері на замок. Зима просочується в кожну клітину мого тіла. Ця зима біжить по моїм венам, прямо до серця, щоб загубити в ньому тепло.
Двадцята зима, і тільки три спроби - це вже забагато. І ніби сни про тебе - це вже якась хвороба.
У дзеркалі твоє чорне довге волосся з'являється щодня. Але твої слова ніколи не візьму до уваги. Я просто сказав, те що ти хотіла почути. Щоб тобі від цього стало легше. А я буду продовжувати обманювати нас обох...
Придумати те, щоб хотів сказати - це вже просто собі самому не цікаво. Я знаю твою відповідь на непридумане моє запитання. Я знаю твоє питання, і знаю яку ти хочеш відповідь але я просто промовчу. Зроблю байдужу стіну емоцій, вилию весь свій егоїзм тобі в душу, а половину в твоє серце, щоб ти навіки думала що я ніколи не змінюсь. Зворотній процес наших слів виривав всі ті обіцянки, які ми давали одне одному коли ще не було так погано. Коли ще все можна було врятувати під впивом відвертих усмішок чи прогулянок по мокрому асфальті від місцевого теплого дощу. І весь той аморальний лабіринт думок,який кожний тепер тримає при собі ніколи не викарбується в слова. ну і нехай...