Гумореска ненормальна
Сонце сяйло як мудак, а я йшов собі навпростець. Йшов гордо, як парубок моторний, як капітан свого судна, як красивий легень до шлюбу. Я йшов - а потім впав в калюжу. І тут чую голос:
-А втікай курва-кря, звідти, кря. - Я повернувся на голос і побачив качку - Курва, тікай бо діти-каченята не мають де купатися і мити свої дзьобики.
-Я перепрошую. - Відповів я красиво і дістав автомата.
Мама-качка перелякася, дала мені піїсять злотих і втікла з мого поля зору.
Знаєте, я не зла людина. Я просто собі людина. І я продовжив свій шлях. Сонце світило мені личко, губи посміхались вітру, ширінку я не защіпав. Буває так, що тобі просто щось не хочеться і ти то робиш. Просто не хочеться і всьо. То як ти не хоч варити яйце і кушляєш вже зварене, то як ти пишеш роман на 231 сторінок, використовучи лише одну букву і потім видаєш його, а тебе забирають в поліклініку і колять, бо ти довбень радужний. Так буває просто, що щось хочеш або не хочеш. Нехотійка засраний.
Тово зараз травень. Травень - то місяць май, такий собі мамай. То всьо цвіте, кури їдять хрущів, люди вмирають і народжуються. А я , а шо я - я собі живу. Я просто продовжую свій шлях.
Йду я, такий гарний і красивий, як Коля Басков. Дайте мені квітів і я не буду сповідатися. Сонце пече, річка тече, Положинський яйця святити несе.
Одного разу до мене доколупалися мухи. Потім була стрєлка і я прийшов з пісталєтом.
-Гдє мой какаїн, Тоні - Каже мені муха, та шо робить бжжж.
-Ти що, курва хора нахєр, я Андрійко, а не Тоні - Відповів я мусі і прострелив їй коліно.
І тільки-но її коліжанки хтіли діставати автомат-Томсона, як я заволав:
-Саша, гасі їх! - Крикнув я і кинув в лоба мусі тамогавк. - І тут з кущів Саша Бєлий на танку виїхав і Халк вискочив між берез. І почалася третя світова.
-Халк руйнувати!!! - Каже Халк.
-Ну йоп твою мать, Халк - кажу я. - Коли ти вже мудак зелений, вивчиш мову нашу соловїну.
Короче, поклали ми тих мух, що потім шершні нам калим носили.
А я продовжую свій шлях. Я іду, бо маю ноги - а ноги мають ноги.
Ну короче, була ше одна така історія життєва. Мене закинули в тайгу. Операція називалася "Горішки Андрія". Була моя місія найти ведмедя, домовитися з ним, щоб його лице можна було використовувати на етикатках шоколадних цукерок зі смаком річкової форелі. Ну от. Так дивлюсь, щось йде курва лахмате і в мармуляді лапу сосе. І кричу йому:
-Егегегей!! - Ринув я. - Потапкін! Слава Тайзі.
Той обернувся, і у відповідь.
-Листям слава! - Тай пішов на мене обіймати.
Ну ми з тим трохи перцовки накатили, він взяв балалайку і "А вона, лиш вона, щось хоче у кота" . Ну і всьо.
А тута карочє зненацька в полі зору нашого з Потапичєм з'являються бегімоти в кімано.
-Шешь-шешь. - Кажуть вони. - Ми курде, полякі. Пешь-пель. Хотічь вам дать ізди троха.
Ну і тута ми карочє з Потапкіним в бойову стойку встали. Потапиць витер з рота малину і кинувся на негідників. А я склав руки докупи, став як сенцей і промовив.
-Чєрєпашья Сіла! - І тут, після мого бойового крику з'явилися черепашки ніндзя і давай тлумити всіх підряд.
Ну короче, закінчилось це все добре. Ми потім пішли на піцу і сміялися з Сплінтера з того, шо він - криса.
А я продовжую свій шлях і заходжу вже тунель. Там темно і я там залишусь. Залишайтесь людьми і цінуйте те, що маєте. Щастя треба гріти, бо втратите це все і будете плакати.
Bergino
0
0
18
Поезія | Версія для читання 09 тра 2016 о 17:10
мітки: сум, проза, філософія, природа, нерозділена любов
Подібні роботи
