Ти пам'ятаєш небо, як воно тріскається і осипається,
Дощем, блискавками і навіть палючим градом,
На жінку, яка спираючись на стару свою палицю,
Дивиться в даль за спокоєм, і воліє мовчати.

Скажи чи від цього тепер, хоч хтось прокидається,
Хапає ротом повітря, втирає краплі поту?
Згадує закони і святу, колись дану обітницю,
Дивлячись новини, що вже й не викликають рвоту.

І світ, він до всього звикає.
До землетрусів, війн і голоду,
Замкнутий простір видається раєм,
Тим, що не виходять за меж загороди.

Та ти, інколи, але все ж згадуєш,
Те, що твоєму серцю робить боляче,
І ситий "перемогами" та "зрадами".
Починаєш жити. Але уже стоячи.

28.06.2017

Ігор Кордис
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 16 жов 2017 о 02:19
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024