Зречення
Обожнюю темряву. Поклонятися їй. На кожну хвилину вологої чорноти припадає мій культ. Тільки я. Тільки жертовний камінь поміж нескінчених вод Тіамат. Вони мілкі. Сягають мені до колін. Іду вздовж широкої коси, котра ще не встигла відділитися від неба. Ану не народився, коліна не сформовано. Відчуваю жертовний камінь. Пульсує. Закликає. Сердиться. Голодний.
Стрімголов поспішаю до нього, бо він моє спасіння.
Що це? Холод? Чи тиша? Ні. Тут нічого не існує, окрім нього. Каменя.
- Хочеш, я народжу Світло?
- Достатньо відблисків на твоєму буремному тілі.
Вода спалахує вершковим світлом. Зачерпую його повну пригорщу та прикладаю до губ. Воно наповнює мене із середини, а зовні перетворює на тінь. Залишились лише згаслі очі. Разом з тим запліднюю Тіамат думками.
- Іди. Лети. Рухайся й мовчи.
Тепер я бачу камінь. Щось більше. Німий маяк. Він, як axis mundi здіймається над чолом.
Тіамат ображена на мене. Зрада приносить лише зраду. Так. Нотуйте чорними перами безглуздість цього вислову. На власну утіху розбив її дзеркало. І тепер міріади заточених прозорих гілок в’ються димом навколо моїх кісток, затягують міцніше петлю. Та вона не така сурова, як здається на перший погляд. Дозволяє скляним гілками підняти мене до вершини маяка.
Жертва.
Роль друга. Мисливець.
Він полює на нього кайтом. Полює на себе. В той час, як його сутність перетворювалась на згаслі очі, у затінку маяка з’являвся Тремор. Спокійною, в міру легкою ходою підіймався закрученими сходами на axis mundi. Там знайшов усе необхідне для кайта.
Хрестовидний корпус – його могила.
Чорний нейлон – його двоїстість.
Біла фарба – залишок 22 грам.
Червоні стрічки – лінії на долонях.
Капрон – ієрогліфи Анубіса.
Подих оживив кайта. Плоске створіння затріпотіло крилом й вирвалось на зовні. Тремор ледве встиг ухопити капронову нитку. Дотик відгукнувся на тілі здобичі криком незгоди і чимось сакральнішим за причастя. Ось здобич перед ним. Зависає на гілках.
- Дай його мені. – мисливець гукає до Тіамат.
- Я хочу отримати щось в замін.
- З мого ребра дістанеш Френу.
Гілки прослизають у відкрите вікно. Кладуть на підлогу здобич. Дякує Тіамат за здобич і береться за роботу. Кайт пручається, однак дозволяє себе загнати в приміщення, лише зрідка тріпотить крилом. На хрестовину в’яже здобич. Йому лячно. Тремор боїться? Абсурд. Дикий не знає емоцій. Це все згаслі очі діють на нього, одурманюють. Махає головою, ніби намагається зігнати ману. Вдається. Обрізає капрон. Натомість кріпись русяве волосся. Відпускає кайта. Тіамат задоволена.
Visionary
1
0
18
Поезія | Версія для читання 24 жов 2017 о 23:21
Подібні роботи
