Нічо
Виривають тіло годин
З простору часу, і темнота
розкрила криві руки,
І Лізе в серце наче дим,
І лише сова у небі проліта.
А ніч залишилась сама
Така імпресія проста.
Одні слова, гілки, тіла
Одвічне танго – біль, краса.
Рахує в темряві до ста
Самотня Смерть німа…
Це Літо, осінь чи весна?
Образ безликий у імлі,
Що зимою впаде от-от
Прямо на голову із вікна,
І на криє серце моє на столі,
І посиніє, тіло, губи, рот.
Думи мої так стомились
Умились у часі слізьми,
Десь там осінь руда
Із-за плеча літа дивилась,
Як різали на шматки ми
Долю свою, Ура, Ура!!!
І птахи крилаті пітьми
І моя п’яно-невиспана голова
Шепоче те, що я не знаю,
Те що прилітає наче ситі Сни
І навколо суха, суха трава!
Я ж у всесвіт відлітаю…
Одні очі, ночі, інші Очі…
Складно завжди мені зроду.
Вогонь обпліта димом густим
Спокусливе тіло теплої Ночі,
І десь далеко небо льє воду
Людям внизу, униз тим
У кого доля така ясна.
І на чорно-білих кораблях
Щастя відплива – сука воно!
наче зима сніжно-крижана.
Де би я не був мій шлях,
Як червоне солодке вино
Спочатку піднімається кудись
високо, наче в Едем чи то Рай
де я відчуваю запах, де ти
так високо у космос, увись
на самий свідомості - на край
і потім паде у жопу, у пекло німоти!
немов чорні, померлі птахи…
І зникає, тане, як краплі зими,
Як пастель на світлинах старих
Залишивши відблиски, крихти
Картин де веселі ще ми….
Та музики плин знову стих…
Всі наші відбитки стер;
Лише сліди від олівців
на полотні душі сумної
там де чорнота тепер,
де кімната без стільців,
де немає посмішки твої...
Я забув! забуду, а може і ні.
Може просто закінчиться
Серця мого ліміт,
А гори так високо такі сніжні,
Ніжні, і сіра буденність, і я
Наче Розбитий простору світ
Ніби вицвілий на сонці аметист
Без кольору, вогню, життя -
Звичайне силікатне скло!
Викинутий невідісланий лист,
Свинцевий дзвін, не каяття
Нічо – лише порожнє, сіре тло…
Україна. Великий Бичків 2018
Подібні роботи
