За тисячі парсек
Хтось рухає мої нейрони і запускає серце, та не я.
Хтось каже: - Їсти.
І ключиком невидимим заводить,
Щоб йшли, куди не хочу, ноги.
А я – лиш тінь,
Крізь мене світло не проходить.
І завжди я була, і є, і буду,
Бо вже ж, як тінь, таки існую.
Лиш слід із серця на асфальті
Брунатний (зсохла в шкірку кров).
Йому є вирок – нові страти,
По - піонерськи будь готов!
А я згубила лік віків,
Відколи рани не загоєні щемлять.
Та хай.
За тисячі парсек - мій дім
Там не придумали ножів із лезом гострим,
З трьома рядами зубців акуратних.
Й брунатні плями неприємні
Не липнутимуть до підошв.
Бо там я – світло.
За тисячі парсек.
верлібр
філософія життя
Liolina
4
0
18
Поезія | Версія для читання 10 лют 2013 о 00:15
Подібні роботи
