Напився і прийшов в настрої. Тому щось таке.

Розгортаються думки, залишаються залишки тих сердець, які хотіли кохати. Які хочуть досі мовчати, і кохати так міцно немов мати немовля. І залишається мовчки той, хто мовчить. Той, кого болить. Той, хто тремтить. І лише мить, і здавалось би знову закохались серця, а натомість одне биття спивається до забуття. І залишається ніби дощ, він б'є по струнам, він вливається в довіру , навіть хижому звіру. Але все те саме, знову ніби я один , а ніби ти мене не відпускаєш. І я молю, і ніби не благаю. Цілую в душу, але ще трохи почекаю.... Ця біль розриває, але нікому я не скажу. Настільки болить, що стає байдуже. Я дивлюсь на тебе щодня, що зовсім забув про тебе. Твоє довге чорне запутане волосся, твої прекрасні очі - це все що кохаю, це все що не скажу. Сірими стелями, дурними стінами оточує весна. Я закрию двері, щоб не бачити тебе і не відчувати твого холоду, бо настільки люблю тебе, що важко сказати слово...Лише довге чорне волосся, лише якась там з центру вулиця, лише якесь там одне серце і лише одне те, що болить...