Все печально
В голові думки змішались й вилились гірким плачем.
Сльоза скотилась по лиці, змішавшись з краплями дощу,
Моїх сліз і так не видно, можу плакать досхочу.
Ти спитаєш про причини? Я тобі їх перечислю –
В моїм серці пустота і голова уже не мислить…
А ті рештки, що ще думають, стріляють по душі,
Відбиваються у настрої, приземляються в вірші.
Додому ще далеко, чую – ноги намокають,
Я промокла вся до нитки, мене вдома вже чекають.
Але все це лиш формальність, зобов’язання дитини –
Не вештатись по вулицях до пізньої години.
Телефон вже розривається, всім цікаво, де я є,
А як зайду в двері дому, ніхто й уваги не зверне.
Я далеко не свята, але маю краплю совісті,
Я сама творю сценарій свого життя-повісті.
Кожен день живу в очікуванні, настрій, як тиск, скаче,
Гляну в дзеркало й сама сум в очах своїх я бачу.
Шалений протест розуму, знемога рухів тіла,
Здається, що не досягну, чого хотіла.
А якщо і досягну, то прочитаю ці рядки
І, посміхаючись, сльозу зітру жестом руки.
Бо недарма терпіння – то останній ключ до мого успіху,
Я буду пробивати шлях із впевненістю й усміхом.
Волосся після зливи у ванній витираю,
Всередині все горить. Що зі мною? Я не знаю…
Застудилася? Не думаю… Я звикла так ще змалку.
Після зливи усім холодно, мені, навпаки, жарко.
Пропорційно тому холоду, що проходить по руках,
В голові горить свідомість, і це видно по очах.
Свідомість того факту, що більш ніхто за мене
Не буде вже вирішувати всі мої проблеми.
Що наглість – друге щастя, що ігнор – душевний спокій,
Що кохання – плід добра, та не завжди він є солодкий.
Ця істина відома, та я ще раз повторюсь,
Бо ця тема сидить в мені, я вже довго з цим борюсь…
Я як знала, що так буде, моє серце відчувало,
Сестра-доля, життя-горе все між нами враз порвало.
Це було жорстоко, адже я уже привикла,
Що ціла купа друзів і він дають підтримку.
Та до мінімуму звузилося коло фаворитів,
Тільки з ними разом ми ділили сльози всі пролиті.
Щодня дивуюсь людям – чужі рідніші своїх,
Другом хочеться назвати когось із по сторонніх.
Чи то я так помінялась, чи життя так впало вниз?
Хтось готовий втілити в життя мій будь-який каприз,
А мені не хватить смілості сказати, щоб почути,
Що нічого більш, ніж дружба, просто не може бути.
… Мало смілості або багато генів стерви,
Я, як ніколи почала портити всім нерви.
Можливо, це тому мене Всевишній покарав,
З батьками посварив, коханого забрав…
Та дав відрізок часу, щоб виправити все,
І, може, після цього життя знову розцвіте.
Та не знаю, чи дійду, чи всі повірять в мою щирість,
Чи розб’ється маска гніву, заміняючись на милість?
Чи, може, дощ волосся так і пеститиме далі,
Заставляючи писати на папері всі печалі?
Ці слова всі – чиста правда, хоч звучить трохи банально,
Закипіла в жилах кров. Ставлю статус: «Все печально».
2010 р.
Amster_Dama
7
0
18
Поезія | Версія для читання 24 бер 2013 о 18:54
Allochka
Критика
Дуже багато емоцій, переживань висловлено у вірші. Похвально, що для вираження стану "все печально" автор вдалося скласти не просто великий за обсягом вірш, але змістовний, з певним набором художніх засобів твір. Відчувається щирість почуттів, за якою майже непомітними стають русизми, що де-не-де трапляються у творі.
Allochka, Щодо русизмів, то так, сама знаю. Але це було написано в шалених емоціях, тому я вирішила нічого не міняти і не редагувати. Мені в той момент так писалось, то нехай так і залишиться.
Подібні роботи
