Станція чекання або Непотрібна

- Ади, дивись, знову прийшла, - баба Наталька махнула головою в бік білявої дівчинки семи років. – Чи дощ, чи сніг, а щоп’ятниці вона, як штик, стоїть на автобусній станції. Все виглядає...
- Ет, і не соромно тако кожного тижня приходити, людям очі мозолити... – презирливо відгукнулася баба Ліда. – Маму вона чекає... Та всі ж знають, що не приїжджає вона сюди вже більше року. Ангелінка байстрюка в місті нагуляла, вродила і старій Онищучці на руки скинула, мовляв, виховуй, а мені вона непотрібна. Перша дівка на село... Тьфу!
- Не кажи так, Лідко, шкода дитини... Мама є мама... Я он стара вже, а щодня свою матусю-небожку згадую... – промовила Наталька зі співчуттям.
- А що правда, то не гріх! Не треба було перед кожним ноги розставляти і сиріт плодити!
Баба Ліда скривилася, наче проковтнула цілий лимон, згадала про свого сина-одинака, який мусив одружитися на вертихвістці з сусіднього села, бо та «залетіла». «Ростиш його, недоїдаєш, недосипаєш, від себе найкраще відриваєш, а потім якась курва зашкіриться до бідного хлопчика, затягне в постіль і все – пиши пропало! Вагітна! Одружуйся! - думала про своє баба Ліда. – Живуть тепер, як пес з котом!»
Гуркіт та скрегіт, з яким підскакував на сільських дорогах старенький «пазик», змусив старих жінок замовкнути на хвилину і повернути свої голови в бік автостанції. Обоє, як ті гуси, витягували свої шиї, сподівалися побачити, хто ж цього разу завітав до їхнього села.
Надією світилися і карі оченята худорлявої дівчинки, яка сиділа скраєчку на лавці, готова у будь-яку мить злетіти з неї. Кілька пасажирів вийшли з автобуса, двері зачинилися, і він від’їхав. Оленка повільно піднялася з лавки і почимчикувала додому з низько опущеною головою. Кілька скупих сльозинок з’явилися у куточках дитячих очей, але вона стрімко їх витерла – не хотіла засмучувати своїм поганим настроєм бабусю.
- Що, Оленко, не приїхала мама? – запитала баба Наталька. – Значить, на ту п’ятницю – точно!
Дівчинка тільки швидше побігла додому. Знала, що в селі говорили про неї та її маму, але не вірила, що це правда. Ну, так, завагітніла мама одразу на першому курсі журфаку від якогось хлопця, то що ж, камінням її закидувати? Новоспечений майбутній татусь одразу вмив руки, мовляв, я тут ні при чім, самі розбирайтеся. А мама, її красуня-матусечка, не позбулася її, не викинула на смітник, як он в новинах показують, а народила. Це нічого, що вона одразу її, Оленку, віддала на виховання бабусі, мамі потрібно було вчитися, бо куди зараз без освіти? Спочатку приїжджала до малої донечки щотижня, а пізніше – все рідше і рідше. Сесії, практики, а згодом робота в обласній газеті. Зараз її мама – відома буковинська журналістка Ангеліна Вишневська (а насправді – Онищук, просто псевдонім гарніше звучить!) У неї просто дуже багато справ, от і нема часу, щоб приїхати і навідати доньку.

- Оленко, ти де була? – запитала бабуся дівчинку.
- Та гралася з друзями!
- Іди швиденько до столу, я сирничків насмажила.
Старенька стала позаду дитини і зашкарублою рукою з любов’ю погладила м’яке волосся пшеничного кольору. «Знаю-знаю, з якими ти друзями була... Мабуть, знову просиділа на станції...» - подумала і сумно зітхнула.

Через кілька днів Оленка сиділа за столом і старанно виконувала домашнє завдання. Ввімкнений телевізор монотонно гудів, але дівча зовсім не звертало на нього уваги. Якось випадково вона підняла голову і стрімголов гайнула на вулицю.
- Бабусю, біжи сюди швидше! Там маму по телевізорі показують!
Стара Онищучка поспіхом витерла мокрі руки об себе і полетіла, наскільки вистачало сил до хати. Онучка й бабуся сіли на диван. В обох калатало серце. «Невже це мою доню показують по телебаченні? Ех, якби швидше дізналася, то хоч би встигла сусідам розказати, щоб теж подивилися. Бо лиш язиками знають плескати і всяким обрудом обливати. Хай би лопнули із заздрості!» - тішилася думкою бабця.
На екрані у затишній кімнаті на м’яких кріслах сиділо двоє: чоловік, імпозантний мужчина сорока з чимось років, в елегантному костюмі, привабливий, та жінка – вродлива білявка у вишуканій сукні. Мужчина глибоким приємним голосом весь час щось запитував, на що красуня моментально відповідала, весь час перемішуючи свої слова зі смішними жартами, кліпала довжелезними віями, складала губки бантиком, поправляла пишне волосся.
- І останнє питання, Ангеліночко. Можна я так називатиму вас? – запитав ведучий хрипким голосом.
- Для вас – все, що завгодно! – кокетливо промуркотіла журналістка.
- От ви така гарна жінка, успішна, самодостатня... Чи не набридло бути самотньою? Ви б не хотіли мати чоловіка, пару діточок? Не хочеться простого жіночого щастя, теплого сімейного затишку? Чи, може, ми чогось не знаємо про вас? Ваше минуле огорнуте пеленою туману.
Ангеліна на мить задумалася, та потім промовила:
- Та ні, Андрію, я - наче відкрита книга. Чоловіка і дітей не маю. Звичайно, що хотілося б всього, чого ти назвав. Але ще не зустрівся на моєму життєвому шляху той, з ким би я бажала прокидатися щоранку, в жертву якому я би принесла свою фігуру і народила би кілька його маленьких копій. Але думаю, у мене ще все попереду. Мені ж тільки двадцять шість...
Стара Онищучка отямилася тоді, коли відчула непомітне подригування пліч та тихе схлипування. «Добре, що сусіди не бачили...» Прожогом гайнула з хати, кинулася на город, до межі, де сусід косив бур’яни.
- Миколо, а йди-но сюди! Допоможи старій бабі. Зітри-но мені з телефону номер дочки, – і протягнула чоловіку пошарпаний мобільник.
- А що, Ангелінка номер поміняла?
- Ой, Миколо, не питай мене нічого! Просто зітри - і все!

Була п’ятниця. Баба Наталька і баба Ліда знову чесали язиками, обіпершись на паркан. Гучний скрегіт старого «пазика» перервав їхню розмову. Коли автобус зупинився, з нього вийшло кілька пасажирів. Старі жінки не розпочинали балакати, чекаючи, щоб від’їхав вже той тазик на колесах. Але він не зрушив з місця. Сивочолий водій оглядався на всі боки: «Дивина! Скільки років працюю на цьому маршруті, щоп’ятниці тут сиділо біляве дівче. А сьогодні нема... Вперше нема! Хоч би чого не сталося...» Завів мотор і поїхав.
Оповідання опубліковане у газетах "Життя" та "Ключ".
land icon
9
view icon
Проза | Версія для читання 06 кві 2013 о 9:16
відчувається професіоналізм в написанні. зворушливо, шкода дитини((
06 кві 2013 о 20:11
так, шкода... гарно написано
06 кві 2013 о 22:02
Гарно дякую за коментарі!
07 кві 2013 о 12:26
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2019