Лист до Миколая або Ще один шанс
(недитяча казочка)

- Галюсику, мені зваж, будь ласка, півкіло отих цукерок в блискучій обгортці, що по вісімдесят гривень, кілограмчик мандаринок... Так, чого ще взяти? – огрядна молодиця з пишним бюстом загородила своїм тілом півприлавку.
- Діткам миколайчиків купуєте, Віро? Візьміть ось цього печива. Раджу. Воно дуже смачненьке, – продавчиня ненав’язливо припрошувала брати свій товар.
- Ой, не знаю, не знаю... Мої малі такі вибагливі... Лиш кіндер-сюрпризи їм подавай... Микитка ось на Новий рік у Діда Мороза замовив собі конструктор «Лего», а він знаєте, скільки коштує? Дехто у нашому селі таких грошей і не заробляє... – гонорово цідила слова пишнотіла жінка, - А Іринка ляльку, якусь Рапунцель чи що... Так-от, вона теж недешева... А що зробиш... Купили. Діти – наше майбутнє... Мусимо їм потакати у всьому...
А купувати дорогі забаганки дітям було за що. Її чоловік Петро вже який рік був на заробітках в Португалії, щомісяця справно присилав грошики, які дружина й діти уміло витрачали. Тут, у невеличкому селищі на Поділлі, їхню сім’ю вважали заможною і багатою.
- Віро, та рухайтесь швидше! Ви ж не одні тут! – невдоволено гаркнув чоловік, який стояв у черзі в магазині. – Нашим дітям теж потрібні подарунки на Миколая!
Жінка щось невдоволено буркнула собі під ніс, але почала швидше рухати своїми мозковими звивинами і вибирати смаколики дітям. Поскладавши все до сумки, попливла до виходу, наче каравела, ніби ненавмисно штурхнувши буркутуна.
- А вам чого, Олено? – приязно усміхнувшись, запитала продавчиня в худющої жінки із синцями під очима. – Що діткам будете брати?
У цей момент Олена якось зіщулилась, почервоніла. Її очі почали швидко бігати, наче вона роздумувала про щось дуже важливе, але, не знайшовши виходу з ситуації, була змушена сказати заготовлену заздалегідь фразу. Тихенько промовила, щоб ніхто позаду не почув:
- Мені, будь ласка, чикушку... – і поставила непевною рукою перед продавцем кілька зім’ятих купюр та гору дрібних монет. Галина співчутливо на неї глянула, простягнула пляшку і дала на додачу 2 «Чупа-чупси». Жінка сховала свою покупку у торбину і мовчки швидко почимчикувала до виходу.
Зачинила двері магазину і нарешті дала волю сльозам. Йшла по білому рипучому снігу, морозець пощипував за руки і мокрі щоки. А тендітні сніжинки падали із темного зоряного неба, кружляючи в елегійному танці. Проте Олена не бачила тієї всієї краси. Не дуже звертаєш увагу на навколишню природу, коли живеться непереливки.
А в магазині гомін не стихав.
- Ой, бідна, бідна та дитина... – цокала язиком та хитала головою стара баба Орися. – Знову понесла своєму лобуряці пляшку. Трутень! Ніде не робить, лиш ті копійки, які платять на дітей, пропиває!
- А що робити, бабуню? – мовила продавчиня. – Якщо не принесе, Орест буде бити, на мороз з дітьми вижене. То ж нелюд, а не чоловік!
- А яка дівка була... Перша на все село! – задумливо прошепотів один із чоловіків, які знаходилися в крамниці. – І розумниця, і скромна, а гарна... А зараз – тускле волосся, зморшки, синці замащені дешевою косметикою, вогник у очах погас... Ніколи не скажеш, що це та Оленка, за якою бігали майже всі сільські хлопці... І я бігав... Чого правду таїти... Та вибрала вона Ореста. Кохала, бачите, його вона...
Олена зайшла до хати, ретельно струсивши ноги від снігу. До неї одразу підлетіло двоє діток, і наче горобчики, заглядали мамі в очі: «А раптом принесла щось смачненьке?» Жінка тільки винувато усміхнулася і розвела руками. Пам’ятала про 2 льодяники на паличці, але хотіла їх приберегти, щоб поставити сьогодні вночі дітям під подушку. Старша дівчинка, яка вже була школяркою, миттєво сховала розчарування в очах, взяла за руку 3-річного братика і повела його до кімнати, дорогою промовляючи, що від солодкого псуються зуби.
- А у нас, Оксанко, будуть найміцініші зуби у світі! Ми так рідко їмо солодощі. Подивись, які вони в мене міцні! – почав клацати зубами Владик.
Від цих слів Олена стрепенулася, наче поранена птаха, сльози от-от мали викотитися з очей, та враз почула окрик п’яного чоловіка:
- Суко, ти де вешталася стільки часу?!! Тебе лиш за смертю посилати!
Олена миттю забігла на кухню і поставила перед чоловіком чикушку. Орест тільки злісно глянув на неї, зірвався зі стільця і почав репетувати несвоїм голосом:
- Це ти, сволото, не знати де шлялася півгодини і приносиш мені оцю мензурку?! А я що, півлюдини? Та це ж мені на один зуб!
Замахнувся і зі всієї сили вліпив долонею по обличчі. Від цього удару жінка захиталася і впала додолу. З кутика рота повільно потекла цівкою кров. Орест ж на цьому не зупинився. Лють бурлила в ньому, як окріп в каструлі.
- А може, оце нещастя, - продовжував чоловік, вказавши рукою на пляшку горілки, - розбити на твоїй дурній башці, щоб думала трохи нею? – нелюд замахнувся ногою, щоб вдарити лежачу жінку з переляканими очима, та враз маленький Владик заскочив на нього, обійняв руками батькову ногу і, плачучи, почав просити не бити маму. До його благань приєдналася і Оксанка.
- Орестику, любий, ну, не було більше грошей... – слізно молила жінка, закриваючи розбиту губу від дітей. – Останні витратила... Завтра святечко – Миколая – люди дітям цукерки купують, а я їх обділила, щоб тобі вгодити.
- Ах, ти мені ще й випивкою докоряєш... – розпалювався ще більше чоловік, - Тоді знай: ви жерти не будете, а я буду пити! – він із силою відірвав малого від своєї ноги і жбурнув ним в іншу сторону. Олена і Оксанка миттю кинулися до нього. А Орест, трохи втихомирившись, сів за стіл і відкоркував ненависну пляшку, ковтнув з неї, навіть не наливаючи у склянку.
Через якийсь час Олена тихенько пройшла до дитячої кімнати. Її дітки-горобчики спали, обнявшись, одягненими. Готові у будь-який момент зірватися на ноги, щоб тікати з хати від п’яного татка. Нечутно підійшла до ліжечка і підіткала ковдру. Помітила якийсь клаптик паперу на столі. «Лист до Миколая» - було старанно виведено дитячою рукою. «Святий отче Миколаю! Пишуть тобі Оксанка і Владик. Ми чули, що якщо у тебе чогось попросити, то ти, обов’язково те принесеш. Миколаю, нам не потрібні іграшки, комп’ютери, солодощі, як нашим друзям Михайлику, Вероніці та Сергійку. Ми просто хочемо, щоб... – на цьому місці Олена помітила плямку, зрозуміла, що то скотилася одинока дитяча сльозинка на папір, - ...хочемо, щоб тато помер. Нам буде без нього краще. З повагою, Оксанка та Владик». Олена мовчки захлиналася слізьми...
У цей час на небі янголи мовчки спостерігали за тим, що відбувалося в цій нещасній сім’ї. Один з них стрепенувши своїми білосніжними крилами сказав:
- Ну, як будемо діяти, браття? Не знаю, як у вас, та у мене вже сил немає дивитися на страждання бідної жінки і її діток.
- І я не знаю, як вчинити... Вже давав йому можливість влаштуватися на роботу. Думав, почне заробляти гроші, згадає про сім’ю, опам’ятається. Не допомогло. Зробив так, щоб його звільнили. Гадав, не матиме грошей - перестане пити. Так ні! Він бідній жінці всівся на шию і вимагає від неї випивки! – розповідав інший. – Вже й насилав на нього хвороби... А він підлікується, і знову за старе!
- Тоді давайте виконувати бажання дітей... - перший янгол нахилився і подув на п’яницю зоряним пилом. Від цього чоловік впав зі стільця і почав корчитися у судомах.
- А може, дамо йому ще один шанс? – вмішався до розмови третій. – Я пам’ятаю його ще маленьким хлопчиком: великі бездонні сумні оченята і завжди брудні ручки. Він не знав любові від своєї мами, та нагуляла його, хлопчик чув від неї тільки прокльони і лайку...
Троє янголів безшумно спустилися до сільської хатини. Стали кругом. Один з них легенько доторкнувся до чола помираючого чоловіка. Враз у свідомості Ореста почали з’являтися яскраві картинки: ось він лупцює жінку і виганяє її з дітьми на мороз. Їм дуже – дуже холодно, їхні сльози не встигають капати на землю – моментально замерзають на щоках. А ось він бігає по вулиці за Оленою із вилами, кричить, що вб’є, а його маленькі діти перелякані – білі, як смерть. Владик обмочив колготки від жаху. А ось і сьогоднішній день – його рука замахується на жінку, він жбурляє сина... В їхніх очах нема любові – тільки тваринницький страх. Безмежний, всеохопний, смертельний. І раптом він бачить лист, який пишуть його діти Миколаю. Холодить серце фраза: «Ми просто хочемо, щоб тато помер...» І дивина! Орест відчуває все те, що й вони. По його щоках котяться сльози, йому так само болить, як жінці й дітям... Раптом до чоловіка доходить, що не такого життя він хотів, згадує, як колись мріяв про гарну і міцну сім’ю, про розумних діток, красуню-дружину. Як? Як він міг стати таким тираном? Як зіпсував все своїми руками? Як спокутувати свою вину? Якби йому дали ще один шанс, він обов’язково – чуєте, янголи! - обов’язково би виправився...
Вони чули... Один із них знову дмухнув зоряним пилом на розпростертого на підлозі чоловіка, і той почав дихати. Янголи зникли так само безшумно, як і з’явилися. Орест повільно піднявся, схопив недопиту пляшку і вилив її у відро. Навшпиньках зайшов до кімнати. Його жінка і діти тривожно спали. Орест тремтячою рукою доторкнувся до Олени. Та відкрила очі і з них на чоловіка виплеснулася хвиля страху. Він мовчки обійняв їй ноги і шепотів: «Пробач, пробач за все, кохана... Я виправлюсь... От побачиш...
- Ти віриш йому, Миколаю? – запитав один із ангелів, обтрушуючи руки від зоряного пилу та спостерігаючи цю картину з неба.
- Не знаю... Але кожен заслуговує на ще один шанс... Поживем – побачим...
Із цим оповіданням перемогла в одному з літературних конкурсів. Також воно було опубліковане в газеті "Ключ".
land icon
8
view icon
Проза | Версія для читання 26 кві 2013 о 10:18
зворушливо
30 кві 2013 о 20:25
Allochka Критика
Драма соціальна і особиста. Автор досить гуманно підійшов до свого героя. Життя зазвичай таких людей не вибачає, а от Миколай пробачив і подарував ще один шанс. Та не віриться, що кривдник правильно скористається цим шансом.
26 кві 2016 о 12:56
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2019