Скажи мені
І промінь світла гасне, іще не розгорівсь?
Ця втрата непоправно всі надії розбиває
І зводить нанівець усе, що дихало колись.
Усе, що годувалося маленьким потеплінням,
В той час, коли тепла навіть у планах не було.
Тут просто бракувало всього-на-всього терпіння,
Коли його не стало, все лиш свистом загуло.
Чому зірки на небі гаснуть по одній щоночі?
Це, напевно, поетапно стигне моя теплота.
Зірки падають віками, лиш не згаснуть твої очі –
Те, що вірно покохала дівоча простота.
Сьогодні в моїм дзеркалі відбився ясним сяйвом
Останній промінець, що мав надію на життя.
Сьогодні маску суму на усмішку я міняю
І роблю перший крок в своє щасливе майбуття.
Та, все-таки, мій відлік починатиметься з тебе
І з тої вже мене, якою ти мене зробив.
Ти дав мені підстави знов повірити у себе,
Повірити у те, що є немало в світі див,
Що сонце не погасне, якщо я цього не хочу,
Що примусом не займе блідий місяць небосхил.
Ось така вже романтична в мене лірика дівоча.
Не дивуйся, бо ти сам мене цього колись навчив.
2010 р.
Amster_Dama
6
0
18
Поезія | Версія для читання 27 кві 2013 о 00:46
Подібні роботи
