Сонце на безіменному пальці

У людей бувають сліди від обручок
На безіменних пальцях...
Чоловік із сивиною в скронях
Сприймає мене як неандертальця.

Бо я покохав жінку
З чудовим рудим волоссям,
І опіком на безіменному пальці...
Так, опіком! Вам не здалося!

Я кохаю її вже сім зим
І приношу стиглі яблука в грудні,
Бо жінки, які плекають всесвіт
(Всередині себе), просто незабутні.

Сім зим тому я об`їздив Європу,
Став філософом, навчився кохати.
І зустрів ту єдину жінку,
Через яку міг би сісти за грати!

На її безіменному пальці
Раніше крутилося сонце-дарунок...
Я пив слова рудої жінки
Немов чудодійний трунок.

Довго вагався, що їй запропонувати,
Бо сонце має, тобто має Всесвіт.
І тоді на її палець
Я почепив своє серце.

Навіки. Назавжди. На безкінечність.
Люди це називають шлюбом.
Моя жінка, моя таємниця,
Відтоді сонце носить на грудях...

© Марта Приріз, 2013
Marta_Pryriz
Marta_Pryriz
land icon
17
view icon
Поезія | Версія для читання 30 кві 2013 о 22:51
мітки: вірш, поезія
Анонім Критика
Оригінальним є перефраз, що й слугує назвою вірша. Цікавою є асоціація особистих невдач (у коханні чи шлюбі) з опіком. Водночас показано образ ліричного героя, який вміє кохати, чекати, готовий на самопожертву заради милої - це практично ідеальний чоловік, яких, напевно, не буває
13 січ 2016 о 12:05
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2021