павутина думок опівдні

Буває, сидиш в пустій кімнаті. Відчуваєш себе самотньо, але не покинуто. Навмисне приглушуєш світло в кімнаті, щоб вона здавалась меншою... Намагаєшся почути свої думки, що заплітаються за вазони. І думки ніби впорядку, і настрій хороший, але здається, що необхідність побути нещасним доходить до краю. Ти починаєш себе жаліти... Не тому, що болить, не тому, що досвід років жорстоко вдарив по забутих, але все ж незагоєних ранах, а тому, що емоції, які ти пережив за день просто переповнили тебе і невдовзі вичерпались.. На цей день... На ці думки... Намагаєшся знайти щось трагічне, але нічого не знаходиш. Що трагічного чи фатального в безтурботності?! Думки починають вичерпуватись, перед очима розпливається краєвид. Ти згадуєш про телефон. Телефон... В тобі немов запрацювало друге електронне серце. В надії побачити ЩОСЬ перебираєш в думках всі можливі варіанти молодої, ще свіжої звички халатності. Я знаю, шукаєш його з думкою, що забув увімкнути звук, що вже давно там на тебе чекає ХТОСЬ. Починаєш усвідомлювати наскільки ти потребуєш цього коду з десяти чисел. Залежність? Це лише юність. Бажання нового, незвіданого, чужого і неприрученого. Ось і телефон. Але ти не спішиш засвічувати дисплей, нехай свідомість сколишеться від очікування чогось невідомого. Але жоден оператор не пов язав твій номер з чиєюсь думкою. На жаль. Хоча.. Можливо варто запам ятати це для наступного суму. І знову вимикаєш звук свого "цифрового прогресу",ставлячи його дисплеєм вниз, а нехай, нехай триватиме інтрига щоразу...