Вино і дівчата

Останнім часом на очі потрапляє забагато історій про кохання та іншу біду. Одним словом, сумних до горя. Тому сьогодні - трохи нехай не надто творчих, та все ж розваг. Писемних. І так, поїхали.
Історія сталася давненько, як за мірками "живи швидко-помри молодим", але не так давно, щоби забути деталі.
Почалось із вина. Хоча, у ті часи з нього багато чого починалось (до слова, зараз я не п'ю майже зовсім). Ми з Діаною збирались хильнути вина в домі у Валєри. Валєри не було вдома, тож ми почали без нього. Штопор на чужій кухні шукали довго, але так і не знайшли. Далі типова картина "дівчата відкривають вино підручними засобами". В хід ішли якісь відкривачки для банок, із вузькими ручками, вилки, ножі і що знайдеться. Війна тривала довго. Пляшка перемагала. І тут, остаточно задовбавшись, хтось із нас сильно бахкає вилкою по пробці. Пробка на місці, замість неї вилітає дно пляшки. Лунає гучне "Б-БУУХ!", скло і вино - по всій кухні, ми - на підлозі, сидимо і гучно сміємося, не в змозі зупинитись. Зрештою, трохи прийшовши до тями, збираємо великі уламки і Діана лишається прибирати далі, а я - в магазин за другою пляшкою. Адже ж ми не здамося, ні. Виходжу на сходи, проходжу кілька прольотів і бачу Валєру, який саме повертається до себе додому, де ми якраз влаштували нічогенький такий розгардіяжик.
- Валєєєра! Привііііііт! - Посміхаюсь на всі 32, не природно розтягуючи кожне слово, - як справи? Як робота?
- Нормально все, як завжди, - каже Валєра і явно дуже хоче додому.
- А я тут у магазин іду, давай пройдемося зі мною, - вигадую наступний провальний план.
- Та нє, мені додому треба.
- Ну пішли, ну не на довго.
- Як не на довго - то зустрінемось вдома. Все, бувай. - І пішов.
Так то й так, а я пішла за вином, подзвонивши одразу Діані, хоча й смислу її попереджати за 2 секунди до біди, було не багато. По дорозі думала, чи влетить нам від Валєри, а якщо так - то чи дуже?.. Коли ж повернулась - ледь зайшла - мало не сп'яніла від одного запаху - по всій квартирі спиртягою тхнуло так, ніби там бухали, не просихаючи, як мінімум тиждень, а на кухні, все ще сміючись, сидить Діана з ганчіркою для підлоги і навпроти, так же сміючись - Валєра, все ще в окулярах для зору і діловому костюмі (з роботи).
Як виявилось, Валєра не образився (зі свого досвіду знаю, що коли Діана розповідає історії - на неї злитись просто неможливо). Тож, поки він перевдягався у людський одяг, ми доприбирали і розшукали у чужій кухні три келиха. Валєра ж, у свою чергу, дістав штопор (виявляється, він все ж таки десь був). І - лет зе паті стартед!!!