Ненав’язливість.

Ненав’язливість.
Призмо-подібний стакан стояв на столі у тихій темній кав*ярні поблизу центру міста, кав*явня носила назву «Бібліотека кави». Дивна назва, та її виправдовувало бодай те, що тут варили найкращу каву у місті, а на книжкових полицях лежали праці всесвітньовідомих кавоманів, романи письменників, які були залежними від цього напою і знаходили у ньому безцінне натхнення.
Та попри те, що я сидів у такому кавовому палаці, напевне, єдиному такому у світі, у стакані у мене розляглося віскі з льодом. Цей напій смакує благородністю, а завдячує цим тим, що він міцний і не кожен може прийняти цю його рису та й що тут скажеш не кожен може за нього заплатити .
Це здатні зробити лише ті, які звикли лежати у ванній повній грошей, жінок, чужих життів, проблем, розумінь, чеснот і філософій.
Скажете чому я не п*ю його у звичному поєднанні з содовою, бо вистачило грошей лише на лід. Сиджу сам, бо віскі не терпить публіки, не витримує багатослів*я й посмішок, віскі смакується (вловлюється) в гіркоті.
Чи бувало таке, що ви хотіли провести якесь популярне всенародне свято наодинці чи то новий рік чи навіть ваше день народження. Бувало ?
А задумайтесь чи було? Думаю, що ні. Я зараз не згадую про святкування з одним другом, чи з другою половинкою, я про те, коли у домі темно, світло замкнуте у вимикачах, а ви сидите у кріслі чи валяєтесь на дивані, чи можливо на підлозі і в найближчих бодай 100 чи 200 метрів немає ні душі, кіт не рахується.
Не бувало у вас такого? А у мене було. І ви не повірите як це важко , важко те, що, коли ви згадуєте решту своїх друзів, чи навіть цю чортову другу половинку і уявляєте, що зараз можуть робити вони, кіт, який залишився у кімнаті виростає до розмірів вашого найкращого друга і душить вас своїми пухнастими лапами, а ви вдивляєтесь у його блискучі очі,і далі, і далі згадуєте як вони ваші друзі там десь веселяться, а ви вирішили побути зі своєю самотністю.
Але ж, яке полегшення, коли прокидаєшся вранці з котом, твої речі поскладані в шафах,у туалеті чисто, кімнати прибрані, сусідів спокійно сплять у своїх спальнях, на дворі 2 січня, головне - голова на місці і у ній один лиш мовчазний ненав’язливий спокій .
І, коли це згадую я кличу офіціантку і ненав’язливо мовлю до неї:
- Поставте мені ще одне віскі.
Її очі кольору забутих вулиць цього великого міста, маючи не дуже ідеальне тіло, було приємно дивитись як вона усміхається. Я не пам*ятаю чим же міг її зацікавити, у мені на той час не було нічого крім порції віскі, і сто грамів чистої людської ненав*язливої філософії. Кілька фраз, які саме у цей момент снували в моїй голові не можна було перенести на папір, бо його у мене не було, як і грошей. Бо останні мені вручив якийсь хлопчисько, коли я стояв поблизу церкви.
Не розумію тих хто просить на їжу, чи одяг, врешті, коли немає грошей, а ти голодний, ти все думаєш, що ось вони будуть ти одразу ж купиш їжі, але в результаті , коли вони поселились у твоїй кишені, злі жалісливі думки закрадаються у голову і ти все ж мусиш їх якимсь чином угамувати…
Мені за все моє життя ніхто не вручав такої суми, я навіть був здивувався, коли відчув у руці контури згинів фіолетової куп*юри. Все буває вперше. Вперше я куштував віскі. Не знаю чому, напевно хотів відчути себе людиною, приналежністю, частиною суспільства. А тут до мене підійшла ще й дівчина, яка усміхалась по-янгольськи.
- Вибачте, але не думаю, що вам це потрібно. Можливо ми краще поговоримо? – спитала вона, але на її обличчі не було і тіні жалю. Натомість запросила до себе, приготувала гарячий запашний чай, пригостила печивом.
Говорила в більшості вона, але зараз напевне не згадаю, що саме, мені, навіть, стало на певний час незручно перед нею, бо я не слухав, не міг слухати, думки і далі захоплювали нейрон за нейроном мого мозку , і саме тому не міг більше ні про,що думати. Але одну річ сказану нею я все ж запам*ятав :
- Мені у вас подобається те, що ви вільний. Ви не прив*язані до роботи, сім*ї, друзів, кота, буденних серіалів. Вам не потрібно нічого із себе вдавати, ви той хто ви є, і навіть якщо ви такий понурий, самотній чи бідний ви - особистість, ви – ХТОСЬ, ви - людина. Це перше, що я у вас помітила, коли поглянула вам у вічі. Цим ви мене вразили, цим ви особливий…
Після сказаного дівчина заснула. Очі кольору вулиць зникли, і усмішка заховалась за обрієм сну. А я повернувся у свій світ з клаптиком паперу і записаним на ньому спогадом про диво.