Подивітся на небо.
Це як дивитись на Мону Лізу і раптом зрозуміти що в неї очі різного кольору, або сиве пасмо загубилось в волоссі.
Зараз я відчував те саме. Я дивився на таку звичну картину і не міг зрозуміти що змінилось. А зміни були, я відчував це. Кожну ніч я вилізаю по хиткій драбині на дах свого будинку, лягаю на спину і дивлюсь на зірки. Бачу як вони переплітаються між собою чарівними срібними смужками, посилаючи мені світлові сигнали. Зірки утворювали сузір’я, які об’єднують зорі в щось більше, щось глобальне. Кожна зірка стала моїм другом, кожне сузір’я – родиною. Коли ніч буває хмарною я дивився за місяцем, який намагається віддзеркаленим сонячним промінням пробити перепону хмар і освітити темну ніч на землі.
Сьогоднішня ніч була безхмарною. Наді мною був безмежний космічний простір і, якщо підключити уяву, можна відміряти відстань між зірками, створити в своєму мозку 3D модель всесвіту і подорожувати ним. Я вже не лежав на своєму даху, я плив молочним шляхом серед зірок. Вони танцюють навколо мене, утворюють дивовижні візерунки своїм світлом. У кожної зірки є обличчя, кожна зірка це прекрасна дівчина, яка танцює зі своїми срібними сестрами чарівні хороводи. Вони всі сяючі і прекрасні, але чогось не вистачає. Не вистачає найяскравішої і найпрекраснішої з них. Вона раніше завжди сяяла прямо над моїм домом, посміхалась мені, зігрівала, але тепер її не було.
Я повернувся на свій дах і мої страхи підтвердились – Арії [так я назва зірку] не було більше на небі. Вона вже не плавала в безмежно-темному океані космосу.
Небо завжди таке непостійне і неврівноважене, завжди змінюється, живе, дихає. Завжди величне і прекрасне, завжди дивує чимось новим. Просто ніхто не звертає увагу. Всі заклопотані своїм існуванням. Своїми картковими будиночками із каменю, «вічними» гігабайтами інформації, змінами в політиці, соціальними мережами, віртуальними стосунками і цей список безглуздя можна продовжувати ще дуже довго, але я задумував оповідання, а не багатотомний роман.
Ми забули про прогулянки під місяцем, про красу природи, поро величність неба. Ми вже не дивимось на хмари, намагаючись зрозуміти на що вони схожі, вже не дивимось на сонце без сонцезахисних окулярів і не робимо багато інших чудових речей, яких би також вистачило на багатотомник.
Просто задайте собі питання:
Ви колись дивились на небо? Просто йдучи по вулиці, або визирнувши через вікно ви дивились на нього? Не просто кинули короткий погляд і навіть не звернули увагу, а вдивлялись в нього, намагаючись зрозуміти його загадки, при цьому застосовуючи свою безмежну людську уяву. А вона змушує світ навколо змінюватись як ви бажаєте.
Спробуйте одного разу йти по вулиці і уявити собі [хоча насправді так і є] що ви зараз висите вниз головою в безмежному чорному просторі. Уявіть що планети під вашими ногами немає, а є тільки ви. І всесвіт крутить вами як забажає. Ви обертаєтесь навколо своєї осі, обертаєтесь навколо Сонця, а навколо вас обертаються безліч інших зірок і галактик і ви можете стати будь¬-якою з них.
Тепер ви стали Сонцем. Все навколо і всередині вас палає обпікаючим вогнем, а навколо крутяться крихітні дев’ять планеток. І ви даруєте їм життя, вони крутяться на ваших осях, вони гріються вашими променями. На одній з них рухаються маленькі створіння, які називають себе людьми.
А тепер уявіть себе всесвітом. Усім всесвітом. Безмежним і багатогранним. В середині вас є населена людьми планета, людьми, які бачать тільки маленьку частинку від вас. І вони навіть не звертають на неї уваги.
А тепер ви блакитне небо [або земна атмосфера, якщо вам так краще]. Ви бачите під собою зелено-блакитну кульку, на якій зі швидкістю блискавки розноситься рак сірих міст. Ви бачите під собою крихітних людей, які навіть не дивляться на вас. І тоді ви страшенно обурюєтесь, піднімаєте бурі і урагани, виливаєте на міста тонни води. Вимагаєте від людей уваги, але вони вважають що все так і має бути.
А вночі ви стаєте прозорими, щоб дати змогу людям насолодитись далекими зірками, але тільки деякі крихти населення Землі піднімають голови і милуються вами. Тоді ви знову обурюєтесь і затягуєтесь хмарами, заважаючи споглядати зірки навіть тим, які це дуже люблять.
Але зазвичай мене це не дуже хвилюють нічні обурення неба. Звичайно дивитись за рухом хмар і уявляти що вони нам показують краще в день, коли всі вони білі і пухнасті, але намагатись розібрати код хмар в ночі це просто дивовижно.
Ви дивитесь на них і бачите все що завгодно. Все що тільки можна уявити. Ви літаєте з ними, пірнаєте в них і пропускаєте хмари крізь себе.
Але вночі люди занадто зайняті сном, Інтернетом, сексом, вечірками і алкоголем. Тільки одиниці сидять на вікнах, виходять на двір і на балкон і дивляться на життєві баталії неба. Але навіщо це звичайним людям, які так поспішають існувати, життя небес не важливе. Життя взагалі не важливе. Важливі тільки гроші, сон, їжа, політика і секс. І хто чує ці рядки напевно не чує в них жодної нотки сарказму.
А ви колись дивились на грозу? Коли хмари чорні, набундючені і грізні. Коли вони гнівно ллють на землю страшенні дощі і б’ють її блискавичними блискавками. Коли в хмарах невідомі жахливі воїни б’ють в громовиті барабани.
Можна помітити як блискавки бігають у хмарах, тоді ми бачимо сині спалахи. Вони збираються в велику блискавку і виливаються тисячами електронів на землю.
Але як тільки з неба падають перші краплі сліз ми ховаємось в кам’яних палацах, укриваємось покривалами і дивимось мильні опери, поїдаючи морозиво.
Ви звертали увагу на кольори неба. Особливо коли на ньому ні одної хмаринки. Ви бачили що на горизонті небо світло-жовте, далі воно повільно темнішає і стає яскраво-блакитним і вже над самою вашою головою небо набуває синьо-блакитного відтінку. А ви колись помічали привид місяця в день. Він повільно рухається по небесному склепінню, ближче до ночі набуваючи чітких образів.
Спробуйте просто подивитись в чисте небо. Воно поглинає вас. Воно безмежне, багатогранне, нескінченне. Ви летите по ньому, пересікаєте чарівну блакить і відкриваєте для себе яке воно прекрасне і живе.
А коли небесне море перетинає птах ваша уява може помітити повітря. Воно обтікає її крила, змушує її літати. Змушує її жити.
Небо повне життя, повне почуттів. Воно бурхливе і нестримне, безжальне і невблаганне, але безмежне і чарівне, спокійне і чисте. Але чи звертаємо ми на це увагу. Навіщо нам це. Небо завжди було, є і буде над нашими головами. Звичайно у вас ще багато часу для того щоб милуватись небом. І взагалі там нема нічого особливого. І тільки ті які бояться підняти голови в гору не бачитимуть в цих словах і нотки сарказму.
Ми живимо в своїх комп’ютерних світах, стаємо маленькими електро-імпульсами, які бігають по електронним схемам планети.
Але справжню цінність речей розумієш коли їх втрачаєш.
Відірвіться від існування, подивіться на небо, повне життя.
VikWriter
3
0
18
Проза | Версія для читання 13 лис 2013 о 03:18
Подібні роботи
