Проба пера

При усій своїй дурості, недолугості і безпечності людина все-таки високоорганізована істота. Мова, мислення - все це в підручнику з біології для середніх класів описано, я ж зараз трохи про інше. Людська психіка. Психологія людини як деякий механізм, процес, конституція людини врешті-решт.

Інстинкт самозбереження є у усіх вищих тварин. Є він і у людини, звичайно ж. А якщо ж узяти таку сферу, як психологія? Існує величезна кількість різних захисних реакцій і механізмів, які в людині створюються з нуля під впливом певних ситуацій. Тобто вони ситуативні, а не природжені.

Звузимо цю абстракцію до такого поняття, як симпатія. Любов, закоханість - це все добре, але тільки я не люблю оперувати такими словами, тому просто - симпатії.

Припустімо, людині тотально не таланить. Ну лузер такий. Хороший, розумний, добрий, але лузер. Немає нікого поруч. Вже давно. І кого б він не полюбив, до кого б у нього не зародилася симпатія - все мимо.

Або ось людина закохалася безроздільно і страждає. Довго страждає, мучиться, але нічого взаємного у відповідь не чує. Зазвичай, в такі моменти усі говорять, що час лікує. Він і справді лікує, але тут не лише він, але і сама людина.

Скажімо, вилікувалась вона. Подавила в собі ці емоції, ці симпатії. А це завжди великий емоційний стрес, тобто вже якесь насильство над психікою. А що їй робити в таких умовах? Правильно - захищатися.

Припустімо, така ситуація з безроздільною симпатією повторюється не раз. Спочатку людина свідомо йде на зречення своїх почуттів (заперечення, перенесення уваги на щось інше). Підсвідомість людини в цьому їй допомагає і виробляє свої певні механізми захисту. Добре це? Добре.

Але потім дуже часто трапляється так, що сама людина стає заручником цього свого захисту, який, здавалося б, був спрямований на відмежування людини від непотрібних емоційних потрясінь. І ось ця модель, цей захисний механізм поширюється на всю свідомість людини, тобто вона - ця бідна людина - взагалі перестає відчувати якісь симпатії.

Емоційна втома, спустошеність - це все призводить до того, що їй вже бракує сил на ці, власне, симпатії. Але потім людина їде, припустимо, у відпустку, міняє якось звичний спосіб свого життя, відновлює сили, запалюються іскорки в очах. Але закохатися вже дуже складно. Для когось – майже неможливо.

Виникає якась дурня. І її величеееезна купа. Але кожного разу, ледве зацікавившись ким-небудь, ти зразу ж починаєш втрачати інтерес. Абсолютно безпідставно. І навіть образа виникає, адже ніби хороша людина, приваблива, розумна, украй симпатична - усе це можна усвідомити розумом, але відчути не можна. Твій захисний механізм міцно замкнув твою здатність до почуттів десь глибоко в підсвідомості, і позбавитися від цього замка украй складно.

Знову ламати себе, знову стрес, знову страх і біль.

Та f*ck it….