Останній день
«Все, що має початок, має кінець. Світ Оновлений, створений магією, чарами живе і від чарів помирає. Коли закінчується черговий Цикл цивілізації, невідомі сили знищують все існуюче, а потім починається новий Цикл і постає нова цивілізація магів.
П’ять магічних капсул пам’яті зберігаються в цитаделі Рівноваги, п’ять попередніх цивілізацій залишали послання для наступників, але жодне з них не вдається розшифрувати. Ніхто не знає, скільки триває Цикл. Ніхто не знає, чи намагалась якась з цивілізацій боротись з Апокаліпсисом.
Цикл змінює Цикл, цивілізація змінює цивілізацію. Кожне покоління може стати останнім, і кожен з нас усвідомлює, що в Останній день світ, який ми збудували, перестане існувати.
Ми – Шоста цивілізація Світу Оновленого. Наша історія налічує двадцять віків існування, сто дев’яносто дев’ять війн Світла і Темряви, двадцять сім вампірських війн і один напад чужаків на цитадель Рівноваги. Все, що нам залишається, підтримувати баланс Добра і Зла і проживати кожен день, як Останній».
З книги «Історія Шостої цивілізації Світу Оновленого. Вступ». Бібліотека цитаделі Рівноваги.
***
Захисники цитаделі світла з останніх сил утримували магічні щити. Зрідка вдавалось відправити атакуюче прокляття в сторону супротивника, але Темні з легкістю ухилялись або прикривались миттєвими щитами.
- Вони прорвуться, - важко видихнула Алексія, коли щит майже звернувся через магічне виснаження.
На її чолі виступили крапельки поту, а на білках очей проступили червоні судинки від натуги. Відьма дванадцятого рівня, коммандер штурмової групи, Алексія з останніх сил трималась на ногах. Вона стояла на краю захисної стіни і з острахом дивилась вниз. Там щільним кільцем Темні оточили цитадель. Вони не ставили постійного щита, замість того постійно створювали атакуючі закляття, бомбардували щити Світлих і мури цитаделі. Коли маги першої лінії нападу втомлювались, їм на зміну швидко вставали маги з другої. З висоти армія Темних видавалась Алексії за годинниковий механізм – шестерня за шестернею, стрілка за стрілкою, точно в потрібний момент.
- Поки мури цілі, не прорвуться, - заперечив Вартур. Він виглядав ще гірше, ніж Алексія, але витискав з свого одинадцятого рівня магії все, що тільки міг, і не втрачав надії на перемогу.
Двохсота війна Світла і Темряви почалась, як завжди, несподівано. І цього разу Темні тактикою і руйнівною магією брали цитадель за цитаделлю. Такого швидкого наступу історія Шостої цивілізації ще не знала. Скидалось на те, що цього разу Темрява здобуде переконливу перемогу, і Світ Оновлений накриють десятиліття правління Темних Сил.
- Вбийте його! – скомандувала Алексія. – Негайно вбийте Тихого!
Внизу темний маг левітував здоровенну кулю вогню, вона шалено крутилась в повітрі і з кожним обертом набирала потужності. В нього полетіли атакуючі закляття, але Тихий на них не зважав. Рудоволоса відьма швидко виставила перед ним потужний щит. Закляття зрикошетили в мур під ногами Алексії. Їй на мить здалось, що Темна усміхається.
- Торія, - коротко видихнув Вартур. – Насміхається чи що?
В цей момент захисний мур протаранила вогненна куля. Якусь секунду Алексії здавалось, що закляття не змогло зруйнувати стіну, але кладка затремтіла під ногами і розійшлась тріщинами.
- Відходимо! – віддав команду Вартур і силою стягнув з муру напарницю.
Захисні щити звернулись в той же момент, коли головна оборонна стіна цитаделі Світла затріщала і осіла в хмарі кам’яного пороху.
- Прорвались, - Алексія з жахом дивилась крізь протаранений мур на армію супротивників. – Ми можемо здати їм цитадель або будемо стояти на смерть. За Світло!
По обидві сторони від Алексії Світлі вистроїлись в три ряди.
- За Світло! – повторили воїни. Вони приготувались своїми тілами закрити пробоїну в мурі.
Раптом земля під ногами обох армій дивно задрижала, ще один шматок стіни з грохотом сповз вниз і здійняв куряву пилу.
Темні не наступали. Вони виставили постійні щити і розвернулись в протилежний бік. Їхні рухи знову нагадували Алексії годинниковий механізм, і пройшла добра хвилина, поки вона зрозуміла, що армія супротивників відступає.
- Куди вони йдуть? – по рядах захисників цитаделі пройшов здивований шепіт. – Що відбувається?
- Відступають? – не вірила своїм очам Алексія. – Відступають. Всім залишатись в строю. Можливо, це якась хитрість.
Коли Темні стали недосяжні для ворожих заклять, вони згорнули щити і розімкнули ряди. Це було схоже на дружнє прощання: вони потискали руки один одному, дехто жартома віддавав честь на манер солдатів зі світу людей. А потім кожен дістав з кишені мантії порошок телепортації, і армія Темних зникла в хмарі чорного диму.
Горизонт був чистим. Призахідне сонце підсвітило червоним низькі хмари темніючого неба. День закінчився.
- Розімкнути ряди! – віддала наказ Алексія. – Цитадель наша.
Десь на оглядовій вежі заграли в сурми на честь перемоги Світла, але ніхто не почував себе в безпеці.
- Що змусило їх відступити? В нас практично не було шансів відбити їхню атаку, - зараз Вартур здавався ще більш напруженим, ніж коли тримав щити над цитаделлю.
- Хотіла би я знати, - сумно відповіла Алексія. Вона обезсилено сіла просто на землю між уламків оборонної стіни.
- Терімнова трансляція Чаррадіо! – оголосив хтось з воїнів Світла і ввімкнув гучномовці на вежах цитаделі. Всі завмерли в очікуванні.
- Двохсота війна Світла і Темряви завершена, - промовив диктор Чаррадіо. Він знав, що весь Світ Оновлений зараз слухає його трансляцію з завмиранням серця, але голос його не тремтів і не зривався ні на мить. – Ніхто не переміг. Армія Темряви відкликала свої війська з усіх захоплених територій і розформувала гарнізони. Центральне командування Сил Світла відкликає своїх бійців з усіх кордонів.
На мить трансляція перервалась, і Світлі здивовано переглядались між собою. Армія Темряви розформувалась? Світлі покидають охорону кордонів?
Гучномовці зашипіли і мовлення відновилось:
- На північному краю Світу Оновленого стався тектонічний розлом. Довжина його більше ста миль, а ширина – трохи більше десяти. В розломі кипить лава і розпечена сірка наповнює нашу атмосферу. Цикл закінчився. Всі ворота переходу в інші світи зруйновано. Завтра Шоста цивілізація Світу Оновленого зустріне свій Останній день.
Трансляція закінчилась і гучномовці зашипіли сигналом порожньої хвилі. Сонце повністю сховалось за горизонтом, напівзруйновану цитадель окутали густі сутінки.
- Завтра наш Останній день, - майже урочисто промовив Вартур. - Всі вільні.
Один за одним Світлі воїни почали зникати в білих хмарках телепортаційного порошку.
Розділ 2. Останній день
Травневий ранок за містом мав запах квітучих яблунь і озону. В саду фіалки, рожі та георгіни неспішно самі себе поливали з напівпрозорих зачарованих лійок. Вимощена каменем доріжка вела до невеличкого, але затишного будиночка серед саду. Високі вікна, фарбовані у ніжні кольори стіни, гостра дахівка з сірої черепиці – дім подружжя Темних магів.
Хоча Торія Тиха ніколи не була в захваті від господарських чарів, будинок і сад добре доглядались її магією і притягували погляди звичайних перехожих.
Та цього ранку всі вулиці Світу Оновленого були порожні. Мешканці прикипіли до радіоприймачів в очікуванні чергової трансляції новин.
Торія саме зварила вранішню каву (аромат мелених зерен наповнив будинок), коли радіоприймач нарешті прокашлявся і ввімкнувся.
- Доброго ранку жителям Світу Оновленого, - почав новий випуск диктор.
- Доброго, - Станіс Тихий зайшов на кухню і жартома привітався з радіо. Він змінив бойову форму темного мага на ситцеву сорочку і звичайні джинси, але від того виглядав не менш солідно, ніж завжди.
Торія усміхнулась чоловікові і поставила каву на стіл.
- Вночі було створено Орден Хранителів Часу – організація магів, які зголосились зробити все можливе, щоб зупинити самознищення нашого світу. За ніч добровольці встановили утримуючі куполи над тектонічним розломом. Це дозволить на деякий час перешкодити отруєнню нашої атмосфери, але Ордену потрібно більше сил. Організація оголошує мобілізацію. Всі бажаючі, не залежно від рівня магії та сутності, можуть приєднатись до Ордену протягом дня. Нашого Останнього Дня.
- Ти просто красуня, - Станіс відсьорбнув кави і усміхнувся дружині.
Сьогодні вона теж була якась інша, ніж завжди. Може тому, що вперше за останні роки заплела волосся в косу, яка сягала нижче талії, а може тому, що позбулась віковічної тривоги через постійні війни.
Торія підморгнула у відповідь і вказала на радіо, мовляв, новини зараз важливіші.
- Під час встановлення куполів від отруєння ядучими випарами померло семеро магів. Двоє Темних, п’ятеро Світлих. Шоста цивілізація буде пам’ятати їх до свого останнього подиху.
- От тільки дихати не довго залишилось, - прокоментувала Торія. Вона виглядала абсолютно спокійною і навіть задоволеною. – Нам випала можливість побачити кінець Світу. Історичний момент.
- Хочеш в Орден? – хмикнув Станіс.
За роки подружнього життя він добре вивчив, що приналежність до історії має велике значення для його дружини. Торія хотіла бути причетною до доленосних подій, і це змушувало її проходити одну війну за іншою. Самого Тихого залишення сліду в історії Світу не хвилювало. Він воював, бо був для того народжений. Його потужна магія, темна сутність і відповідна зовнішність робили його воїном до мозку кісток. Він знав, що вчора Алексія аж з муру впізнала, його взагалі впізнавали всі, хто хоч трохи поварився в котлі вічної ворожнечі між Світлом і Темрявою.
- Ні, з нас достатньо, - відізвалась Торія з глибини кухні. Її тонка фігурка проступала силуетом в яскравому сонячному світлі. – Не хочу витрачати Останній день на марну боротьбу.
- Просто здамося і дозволимо якійсь отруті вбити нас?
- Сьогодні прекрасний день, чому б йому не бути нашим Останнім? – Торія підійшла ззаду і м’яко обняла чоловіка за плечі. – Ми багато пройшли, ми багато побачили, ми разом. Мені цього достатньо.
- Тоді і мені достатньо.
***
Алексія з ненавистю дивилась на порожню таверну «Золотий Дракон». Ще вчора до входу стояла черга різномастих магів і чарівних істот, а сьогодні вітер грюкає залишеними настіж дверми. В середині все залишилось так само – столи і стільці з червоного дерева, ніжки різьблені, спинки вигнуті. Над барною стійкою просто в повітрі висіла зграйка самоочисних фужерів. Сцена для музикантів порожня. І Тайбеус Чін, власник таверни, не запрошував втопити самотність в склянці «Драконового полум`я».
Світлі – лицарі в сяючих латах. Вони несуть Добро і любов для інших , але самі рідко знаходять своє щастя. Тому переважна більшість гостей «Золотого Дракона» Світлі, тому Алексія ненавидить Апокаліпсис – вона зустріне кінець Світу Оновленого в абсолютно не гордій самотності. Таверна була, мабуть, єдиним місцем у всіх світах, де Світла не відчувала себе самотньою. Може, секрет полягав в тому, що навколо були товариші по нещастю, а може, він крився в рецепті «Драконового полум’я».
Та зараз таверна була покинутою і виглядала ще більш самотньо, ніж сама Алексія.
- Та гори воно!
Спалахнула барна стійка. На стелажі з напитками вогонь почав злизувати етикетки з пляшок. Алексія швидко вийшла на вулицю і зупинилась, щоб подивитись, як горить таверна, як від гарячого полум’я падають крокви, як зникає в магічному вогні «Золотий Дракон».
Біля згарища було якось легше. Логічніше. Світ знищує сам себе, тож навіщо тут таверни, крамниці і будинки?
Більше половини магічної енергії вистачило, щоб великий готель, збудований з гірського каменю, важко осів на бруковану дорогу. Одна за одною падали спорожнілі споруди, а Алексії ставало трохи легше, трохи веселіше.
- Припини це! – через руїни колишнього готелю пробирався маг у світлій формі. – Негайно!
Алексії не треба було навіть придивлятись, щоб впізнати його. Вартур Страж навіть Останній День присвятив порятунку Світу від Зла.
- Ти перетворила на руїни цілий квартал, божевільна! – він аж розчервонівся від бігу і гніву водночас.
- Яке це має значення, якщо сьогодні Останній День? – спокійно відповіла Алексія. – Я відьма дванадцятого рівня, півжиття тренувалась, щоб моя магія не звела мене з розуму, півжиття віддала служінню Добру, а тепер мене вб’є хмара якоїсь погані з тектонічного розлому. Це не справедливо.
- Не справедливо. Але ми можемо боротись. Я вступив до Ордену Хранителів Часу, ми зараз вирушаємо укріплювати куполи. Ти повинна піти зі мною. Твій рівень… ти можеш дати нам ще трохи часу, - Вартур намагався говорити спокійно і переконливо, але непробивна маска байдужості на обличчі Алексії виводила його з рівноваги.
- Ще трохи часу для чого? Щоб нам було страшно на годину довше? – Алексія вирвалась з рук Стража. – Іди до біса!
Вражений маг дивився, як його напарниця зникає за рогом зруйнованого кварталу, і не розумів, чому вона вирішила просто здатися.
Розділ 3. День після Останнього
Світанок прийшов у Світ Оновлений несподівано і дивно. О третій ночі небо з півночі зайнялося червоним сяйвом. Радіоприймачі ввімкнулися самі собою, голос диктора був бездоганно спокійним.
- До уваги мешканців Світу Оновленого. Екстрене повідомлення. Утримуючі куполи над тектонічним розломом лопнули. Заграва з півночі – ніщо інше, як хмара ядучих випарів з розлому. Встановити нові куполи не вдається через надмірну температуру киплячої лави. Орден Хранителів Часу поніс великі втрати і просить добровольців приєднатись негайно. Створюється спеціальна група для розшифрування магічних капсул пам’яті. Ми виграли в системи один день, якщо постараємось, можемо виграти ще один.
По мощеній доріжці хтось швидко крокував. Підбори вистукували рівний пружний ритм. В двері постукали.
- Залишайся в ліжку, - наказав Станіс дружині і пішов відкривати двері.
- Якого біса? – поцікавився він у незваного гостя.
На порозі стояв високий чоловік середніх літ. Він був одягнений в форму Темних і стискав в долоні дві срібні монетки.
- Орден Хранителів Часу потребує вашої допомоги, - чолов’яга проігнорував «приязне» привітання Станіса і розкрив долоню. Монетки виявились значками. «Дешфратор капсул пам’яті», - було витиснуто на кожній.
- Цього разу ми пас, - спокійно відповів Тихий. – Знаєш, досить нам боротись. Цикл закінчено.
- Ще ні, - Торія вийшла зі спальні в довгому шовковому халаті. – Цикл продовжився на день, - вона взяла значок з долоні гостя. – Хто ще входить в групу Дешифраторів?
Гість, відчувши підтримку зі сторони Торії, переключив увагу на неї:
- Вампірський старійшина, Монах зі Сходу і ви.
- Можемо спробувати, - вирішив Станіс і взяв другий значок у гостя.
***
Небо ставало дедалі червонішим, а повітря розжарювалось. Сади сипали опалим цвітом і моторошно рипіли під гарячим північним вітром.
- Ми помремо від задухи? Б’юсь об заклад, що це найбезглуздіший Апокаліпсис з усіх можливих, - Алексія безцільно походжала біля розлому, від одного посту Хранителів до іншого. Вона трохи охрипла, бо розпечена сірка плівкою осідала десь в гортані, хоча маги користувались зачарованими масками.
- Тепер тобі ще спосіб загибелі світу не подобається? – Вартур сам вже не знав, веселить його розлючена Алексія чи жахливо дратує.
Всю ніч він з групою Хранителів Часу досліджував краї розлому. Вартуру весь час здавалось, що від нього вислизає якась дуже важлива деталь. Доленосна.
Раптом Алексія виставила руки вгору і перед нею, наче прозорий екран, постала стіна з охолоджуючих чар.
- Що ти робиш? – зацікавився Вартур.
- Дістала духота, - магія повільно витягувала запас енергії з відьми, але Вартур знав, що при бажанні вона може простояти так кілька годин.
- Всіх магів вище восьмого рівня сюди! Особливо тих, хто розуміється на охолоджувальних чарах і керуванні стихією води, - віддав наказ Вартур, і постові один за одним почали зникати в різнокольорових хмарках диму.
Тепер різниця між Світлими і Темними була не принципова. Всі вони відправились в Штаб Ордену, щоб озвучити наказ Вартура і привести нових добровольців. За якусь годину по всій довжині розлому стояли маги. Вони тримали перед собою здоровенну стіну охолоджувальних чар, дехто спромігся утримувати навіть льодяні стіни. Небо перестало червоніти.
- Ми даємо час для дешифровки капсул! – Вартур підсилив свій голос магією так, щоб його чуло якомога більше магів. – Будемо стояти до останньої краплі енергії. Коли втомлюєтесь, кличте на заміну. Трохи відпочинете – виходьте на заміну самі.
***
В цитаделі Рівноваги було прохолодно. Здоровенна фортеця, вежі якої пронизували високі червоні хмари, сама врівноважувала температуру всередині. Баланс і гармонія. В просторих мармурових залах не відчувалось ніякої катастрофи.
Торія повільно проходила вздовж стін, щедро прикрашених фресками та дорогоцінним камінням. В одній з ніш було зображення прекрасного краєвиду – звивиста річка, зелена соковита трава, високі міцні дерева та дрібні квіточки, що сором’язливо ховались в тіні густих крон. Торія згадався їхній сад біля дому. Що тепер з тим садом?
- Не знаю, чого ми тут зібрались, - майже двометровий вампір з темним волоссям і червоними очима крутив в довгих пальцях магічну капсулу пам’яті. На вигляд вона нагадувала драконяче яйце. – Три останні століття видатні вчені намагались розшифрувати ці капсули, але зазнали невдачі. З чого хтось вирішив, що нам вдасться зробити це та ще й в останні години існування світу?
- На все свій час, - розважливо відповів Монах. Торія бачила його лише один раз, коли він з’явився на полі останнього бою двохсотої війни і розповів Темним про закінчення Циклу. – Можливо, тоді просто не було потрібного моменту. А зараз є.
Тихий уважно розглядав решту капсул через лупу. Вони були одинакові за розміром і формою, але мали різний рельєф, так, ніби поверхня була покрита якоюсь химерною різьбою.
- Цікаво, що на них зображено, - тихо промовив Станіс.
Торія взяла до рук одну з капсул. Роздивитись малюнок було неможливо – надто дрібні лінії.
- Дослідники створили сотні заклять дешифровки, і жодне з них не спрацювало. Жодне, - настоював на своєму вампір. – Не так я хотів закінчити свою вічність.
Торія поклала капсулу назад на оксамитову подушку. Може все й справді безнадійно?
- Пісок? – відьма зацікавлено дивилась на свої долоні так, ніби щось зрозуміла. – В мене на долонях пісок.
- В мене теж, - між іншим відізвався вампір.
- Пісок на кожній капсулі, - спокійно відповів Станіс. – Я бачу його крізь лупу в візерунках на поверхні.
- Звідки він? – Торія сама не знала, чому цей пісок її так зацікавив.
Монах придивився до її долонь і поморщеними пальцями ледь вхопив піщинку, а потім поклав її собі до рота. Пісок огидно заскрипів на зубах.
- Звичайний річковий пісок, - виніс вердикт старець.
- Але цю капсулу знайшли в пустелі, - заперечив вампір. – Видно, тобі від маразму всі відчуття переплутались.
- Спробуй сам.
Вампір похрумтів на зубах піщинкою зі своїх рук.
- Морський пісок, - здивовано відповів він.
- Вода! – здогадався Станіс. – А що коли капсули розшифровуються не закляттями, а водою? Кожна цивілізація залишала їх на березі якоїсь водойми, а потім світ руйнувався і на місці води ставала пустеля, тому ми знаходили всі капсули в дюнах.
Торія швидко побігла до дверей, а за хвилину повернулась з чимось схожим на акваріум. Куб з водою був надто важким, то ж відьма левітувала його перед собою.
- Перевіримо, - підморгнула вона Тихому.
Маг обережно занурив одну з капсул у воду, але нічого не відбувалось. З візерунків вимився пісок і легкою хмаркою осів на дні куба, а тоді візерунки засвітились.
- Момент настав, - майже урочисто шепнув Монах.
- Ми – Третя цивілізація. Проіснували двадцять століть, пережили сто війн Світла і Темряви, дві вампірські війни, сім нападів лікантропів і не пережили вогняного дощу. Боротись марно. Цикл завершено, - холодний жіночий голос звучав просто з куба, а потім візерунки погасли, і все припинилось.
- Не надто оптимістично, - зазначив Тихий.
- Ми змогли, - просяяла Торія. – Розшифрували! Історичний момент.
***Одні маги замінювали інших на варту біля розлому. Охолоджувальні чари здебільшого стояли надійно. Час від часу обвалювалась якась з частин, але Хранителі Часу швидко відновлювали втрачене.
- Розшифрували! – вигукнув Вартур.
- Розшифрували! Вдалося! – прокотилось радісне по рядах Хранителів.
- Тепер будемо стояти, поки вони не дізнаються, як спинити самознищення, - проголосив Вартур і вже зібрався повернутись в Штаб, коли за прозорою стіною охолоджувальних чарів стався вибух.
З розлому разом з клубами отруйних випарів піднімались невеличкі кульки лави. Коли вони досягали потрібної висоти, підривали простір навколо себе.
- Чортівня! Тримати чари! – кричав Вартур.
- Воно нас підірве, - Алексія щойно повернулась з відпочинку, щоб замінити когось з Хранителів. – Принаймні, це швидше, ніж помирати від задухи.
Розділ 4. Капсула пам’яті
Дешифровка капсул пам’яті дала зрозуміти декілька речей: По-перше, Цикл триває двадцять століть, по-друге, кожного разу загибель світу спричиняє інша катастрофа, по-третє, боротись марно, коли Цикл закінчено.
- У нас мало часу, - заговорив Тихий. – Орден передає, що атмосфера підривається. Скоро стіну з чар буде зруйновано, і Світ Оновлений вибухне, мов наповнена газом кулька.
- Тоді треба поспішати, - зауважив вампір. – Справа за вами, чародії.
Монах і подружжя Тихих утворили трикутник навколо порожнього постаменту з оксамитовою подушкою.
- Капсула пам’яті Шостої цивілізації Світу Оновленого, створена в цитаделі Рівноваги травневого дня після Останнього, - зашептали маги.
Їхня енергія зливалась через з’єднані руки і пульсувала по імпровізованому трикутнику, а потім на подушці закрутилась капсула, схожа на драконяче яйце. Але дракони Шостої Цивілізації вимерли на початку одинадцятого століття.
- Записуй, Торіє, - запропонував вампір. – Повідомлення про неминучу загибель сприймаються краще, якщо промовлені жіночим голосом.
Тихий сумно усміхнувся - вона-таки увійде в історію.
- Запис, - промовила Торія, і всі затихли. – Ми – Шоста Цивілізація Світу Оновленого. Проіснували двадцять століть, пережили двісті війн Світла і Темряви, двадцять сім вампірських війн і один напад чужаків на цитадель Рівноваги. Цикл завершено, наша атмосфера підривається. Боротись марно. Кінець запису.
***
Вибухи посилювались з кожною хвилиною. То тут, то там вони розбивали на друзки стіни охолоджуючих чар.
- Вони знайшли вихід? Вони знають, що робити? – Алексія кричала, щоб Вартур зміг почути її голос серед вибухів.
- Знають! – надломлений голос Вартура звучав над всім розломом. – Маги з завмиранням серця очікували його команди. – Боротись марно. Ми можемо зустріти кінець вдома, якщо перемістимось з телепортаційним порошком, або ж зустрінемо його просто тут. Кожен вирішує за себе.
В цей момент стіни чар обвалились одночасно. Чи то через надмірно сильний вибух над розломом, чи то маги перестали тримати магію.
Ті, кому було куди йти, почали зникати в хмарках телепортаційного порошку, здебільшого Темні. Інші ж залишились стояти біля розлому, кожен створив над собою купол і спостерігав за вибухами. Якщо не зважати на температуру, вони здавались майже феєрверками. Алексія озирнулась навколо і теж створила купол, їй не було куди йти, і вона зустрічала кінець Світу Оновленого серед таких же самотніх, як сама.
Вартур не міг залишитись, він не міг дозволити собі просто змиритись з неминучим і покірно чекати, поки купол зжере магічну енергію і вибухи перестануть здаватись феєрверками. Він йшов пішки на Південь, туди, де ще на початку тижня буяли сади і шуміли міста Світу Оновленого. Червоні заграви на небі ставали майже брунатними, і не можна було зрозуміти, день зараз чи ніч. Маги, які зустрічались йому на дорозі були спокійними. Вони урочисто вітали Вартура стриманим кивком і йшли далі, хто до розлому, хто до цитаделі Рівноваги. За цитаделлю ж ситуація була набагато гірша. Біля Півничних воріт переходу в інші світи зчинилась бійка. Необачні туристи і відчайдухи, що не втрачали надії на порятунок, намагались протиснути дзеркальну мембрану воріт. Але всі виходи зі Світу Оновленого перестали діяти, коли утворився розлом. Ніхто не втручався в колотнечу – Світу і так кінець.
Позаду Вартура розквітали криваві вибухи, а попереду лежало місто. Маг йшов порожніми вулицями і заглядав в красиві вікна, завішані легкими фіранками. Сім’ї були разом, переважно у вітальнях, користувались останніми крихтами часу, щоб подарувати прощальні обійми і сказати слова любові. В місті паніки не було.
Спорожнілий парк вишкірявся огарками дерев. Бруковані доріжки засипало червоним попелом, колись зелені газони стали бурими. Вартур сів на одну з красивих кованих лавочок що біля зруйнованого фонтану. З мармурового постаменту до нього ще всміхалась висока Світла відьма, хоча в неї були відбиті руки. Чимось вона нагадувала Вартурові Алексію.
***
Вони закрили шторами вікна, щоб не бачити спопелілого саду, і закрились в спальні. Брунатне світло від вибухів ледь просочувалось до кімнати і створювало загадкову атмосферу. Так, ніби вся кімната заставлена червоними свічками і засипана пелюстками троянд зі саду. Руде волосся Торії тепер здавалось мідно-червоним, Станіс перебирав м’які прядки і міцно пригортав дружину до себе. Вона осипала поцілунками його очі, щоки, ніс, розчервонілі губи.
- Ми разом – цього достатньо.
Victoria
4
1
18
Поезія | Версія для читання 03 січ 2014 о 19:18
фантастичний апокаліпсис 
цікаво, а звідки ж брались нові цивілізації, коли попередні знищувались?
цікаво, а звідки ж брались нові цивілізації, коли попередні знищувались?
Victoria, було б класно брати в дорогу книжку з вашими фантастичними оповіданнями, так будь-яка поїздка скоротиться а ще цікаво, як ви придумуєте імена персонажам, для мене цей момент завжди складний, то не подобається, то не підходяще)
до речі, стиль чимось нагадує Дяченків, можливо легкістю. а може тому, що з фантастів вони мені найбільше подобаються
а ще цікаво, як ви придумуєте імена персонажам, для мене цей момент завжди складний, то не подобається, то не підходяще)до речі, стиль чимось нагадує Дяченків, можливо легкістю. а може тому, що з фантастів вони мені найбільше подобаються
Подібні роботи
