Крізь ледь прочинене вікно влітають сніжинки. Я дрімаю. Відчуваю, як торкають мого носа. Тануть… Ніжно пестять краплини, кличуть мене з дрімоти, малюють холодом картину незвичного Великодня – чужого й далекого, в який я мушу обкутатися.
Він же сидить навпроти, пустим поглядом сверлячи стіну. Нехай сьогодні стане моїм плечем, на якім спатиму. Хай тримає міцно побіля себе, оберігає від шуму дороги. Хай стереже сон. Яка різниця, що поряд в нього кохана юна квітка? Сьогодні мене обніматиме він!
Серед ночі вийде на захаращеній стнції, зовсім такій, як сам. А в передранні в моє порожнє купе загляне хтось новий, кого я ніколи не знала, але буде пізнаний на все життя. Прийде, причинивши двері до станції КІНЦЕВА.
Yaro_Mantyka
4
0
18
Поезія | Версія для читання 20 січ 2014 о 22:17
Подібні роботи
