Прийняла вдячно порох, наче канни.
І попелом ще довго милувалась.
- Ти все гірке спалив, що поміж нами?
- Усе до тла, щоб ти не хвилювалась.

Із вдячністю звела до тебе руки,
А ти втопив в обіймах мої плечі.
- Не стерпимо ми більше вже розлуки,
Не буде ні страждань, ні порожнечі.

Тут холодом повіяло в долоні.
Хотіла їх до тебе притулити.
- Не рухай, твої руки брудом повні,
Вони не варті того, щоб любити.

І порох той проник у мою шкіру,
Так боляче запік в маленькі пори.
- Невже спалив ти не стіну, а віру?
Останнє чим ще серце було повне?...

Ти злісно звів великі чорні очі
Так ніби я чогось не розуміла.
- Щоб мур горів потрібно сили, мочі,
А щастя дуже легко розгорілось..
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 30 кві 2014 о 03:46
мітки: вірш
Анонім Критика
Справді, дуже важко "спалити", тобто подолати перешкоди на шляху закоханих до щастя. Варто зауважити, що і саме щастя побудувати теж нелегко. Тим більше, побудувати його із людиною, яка "не варта, щоб любити", ще важче. Виправте "дотла".
04 бер 2016 о 14:51
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024