Венера світанкових піль

Мені потрібна жінка – жінка до кінчиків пальців та коренів волосся, жінка до червоного лаку на нігтях й фруктового "Тік-таку", до дивного тату внизу живота й топових італійських жіночих бестселерів на полиці край ліжка. Мені потрібна насправді її жіночність, що важким холодним дощем ллється на моє голодне лоно й ненавистю вбиває у моєму відторгненні небажання любити. Любити її. Вона ненавидить, а я хочу.
Мені потрібна квітка. Приблизно білопелюсткова, небарокова, щоб її п’янкощі, сховані в глиб натури, рознеслись довкіл мене, ледь торкнувши її пелюсток. Та аромат зміниться від моїх рук – він стане дивним, начиченим, терко-солодким, й чим довше торкатиму кожен листок, чим ретельніше шукатиму всі рельєфні вигини на ній, досліджуватиму найтонші місця на стеблинці, тим більше запахи пронизуватимуть мою свідомість, тим більше я коритимусь красі й припадатиму обличчям перед нею, знесилюватимусь й жадатиму втратити всю себе заради її гордого мовчання.
І я зірву ще неторкану ні природою, ні іншою людиною квітку. Але лиш на кілька митей. Зриватиму її знову, ще і ще, повертаючи постійно іншою, як і віднаходячи змінно нев’янучою щоразу, ніколи не гіршою, тільки неповторювано дурманною. Як наркотик.
Ті квіти множачись проростатимуть з грудей її. Щораз більші, пахучіші, солодші, дивніші, дивовижніші. Дивні. Пелюстка за пелюсткою, стеблина за стеблиною опинятимуться в моїх холодних пальцях, щоб лише так відкупитися з рабства.
Мені потрібна Венера, піна морська, зелені, як Балтійське море, очі. Намагаюсь побачити у них Сапфо. Хай веде мене у передранні збирати ромашки в поле під Смотричем, хай поїть люби-мене зіллям. Я всього лиш зірву стебельце (а як відвернеться – зберу жмут, побільше недостиглих до краси квітів – щоб викинути в гірський потік і забути), Поділ її плаття змокріє від роси. Чим ближче ранок – вологіший, чіплятиметься за білу шкіру ніг.
Я так п’яно стрічу ранок у піні морського Балтику і піду спати на сіно з торішніх квіток.