Тонни
[який я частенько вмикаю, коли готую на кухні, або́
просто не хочу, щоб у домі було тихо]
кожного дня базікають бридкі ящірки,
інколи поодинці, а інколи - цілим кубло́м.
І тільки й чути з їхніх штучних губ
про те, яке ж це невимовне лихо,
коли у твоїй шафі немає тонни
строгих/нестрогих шпильок, блуз, спідниць і шуб.
Як у Мадонни.
Та хіба у цих тоннах є щастя? Це все лиш фізично,
непостійно, мінливо і таке, що виходить із моди.
Коли опиняєшся з ним наодинці - ще незвично,
але вже знаєш, що він залишиться тут за будь-якої погоди.
У такі моменти шмаття - це, мабуть, остання річ,
про яку задумуєшся, дивлячись на спраглі поцілунками губи.
Коли над містом нависає ніч,
справжні хвилини щастя дарує ой не нова шуба...
Це безцінно, коли зранку
запах приготованого тобою сніданку
змушує його відкрити очі, посміхнутись
і бігти до тебе на кухню наввипередки з думками.
А ти стоїш із ложкою в руках. І все, у що ти встигла одягнутись, -
це його протерта на ліктях сорочка,
яку він вже носить роками.
Для мене у мінус безкінечності всі ці гламурні заморочки,
мені затишно й тепло, коли обіймаєш мене своїми дужими руками.
Подібні роботи
