Оксана Навроцька

Не так часто зустрінеш людину, яка не соромиться і не боїться сказати правду, тим більше, якщо ця правда стосується не лише критики державного ладу, а й власних морально-етичних принципів.

Публікуємо тут лист жінки, Катерини Маселків(ім’я змінене з етичних причин), яка майже 10 років тому виїхала на постійне місце проживання в Німеччину. Це сповідь людини, яка зневірилася, шукаючи впевненості у своєму майбутньому на батьківщині. Цей лист - крик душі, сплеск емоцій, за якими ховається багатий життєвий досвід і спроба підтримати інших українок у їхніх життєвих пошуках.

“Чому я виїхала з України? Коли думаю про це, то одразу запитую себе: "Чому ж я не виїхала з України раніше?". Важко жити в країні, якій не потрібні її громадяни, - там, де все перевернуте з ніг на голову, де не почуваєшся захищеним, де не можеш скористатися правами, де нема впевненості в завтрашньому дні, там, де закони існують лише на папері, а слово "правосуддя" вже давно втратило своє початкове значення. А боротися з системою немає ніякого сенсу - це як цілитись з гармати в горобців...

Наша держава - це країна парадоксів, адже де ще людина, що має вищу медичну освіту і високу посаду, не може прожити на власну зарплату? І ця система сама штовхає людину на шлях хабарництва і вимагання. Те саме можна сказати не лише про медиків, а й про педагогів, інженерів, вчених...

Тільки в нас при розлученні чоловік може відібрати у своєї родини геть усе, викинути неповнолітню дитину на вулицю і не виплачувати матеріальну допомогу, яку зобов'язаний платити за законом. Мені набридло виживати, мені хотілося просто жити і відчувати себе людиною, а не бидлом. Я хотіла дати синові можливість отримати вищу освіту, а також бути впевненою в завтрашньому дні. Саме тоді я подумала: "Якщо держава не може мене захистити і я цій державі не потрібна, то навіщо ця країна мені?!", після чого твердо вирішила виїхати з України в цивілізовану європейську країну. Я вийшла заміж за німця і переїхала до нього в Німеччину.

Хочу сказати, що це все байки про те, що іноземці в Німеччині - "другий сорт". В цій країні стільки мігрантів, що вже й не знаєш, кого тут більше - корінного населення, чи нас, приїжджих. Звісно, я трохи перебільшую, але відсоток мігрантів в Німеччині невпинно росте з кожним роком. В місті, де я живу, 24% жителів - іноземці. За своєю натурою німці доволі толерантні і дружелюбні, особливо до нас, європейців, але це за умови інтеграції в їхнє суспільство. Тому і виникають значні проблеми з арабськими і турецькими мігрантами, котрі не хочуть асимілювати, а прагнуть будь-якими методами встановити свої порядки і державний устрій.

Проте я відволіклась від основної теми. З якими труднощами я стикнулась, коли тільки-но переїхала? Найбільшою і найскладнішою проблемою була мова. Я одразу ж по приїзді записалась на курси німецької. Але слід було чекати цілий місяць. То був найдовший місяць в моєму житті. Я так хотіла повноцінного спілкування, але з сім'єю і друзями чоловіка я не могла нормально говорити, а україно- і російськомовних знайомих в мене тоді ще не було. Згодом я пішла на курси, потоваришувала там з російськомовними вихідцями з Росії, Латвії, Казахстану і Білорусії. Та й з німецькою мовою справи почали налагоджуватися, я вже могла нею розмовляти, хоча ще рік допускала деякі помилки.

Інша проблема, яку вирішити мені було не так просто, - це невизнання мого диплому. Я повинна була вивчити німецьку мову і скласти тестовий іспит на рівень В2(цей рівень дозволяє навчатися в університеті і працювати за тією спеціальністю, яка вказана в дипломі). Після цього я мала провчитится кілька років в університеті, заново здати іспити і безкоштовно пропрацювати півтора року як практикантка. Все звучало ніби непогано, але я вже була не юним дівчиськом! Тут в такому віці і на пенсію могли відправити, не кажучи вже про те, що й робочих місць по моїй спеціальності не було. Якби тоді мені було б років 30, я б без жодних вагань пройшла всі ці "пекельні кола", мені ж на той час було майже 50... Після тривалих роздумів я змушена була відмовитись від ідеї працевлаштування. Моя сім’я доволі забезпечена матеріально, адже мій чоловік - науковець, він має докторський ступінь і працює в потужному науково-дослідницькому центрі. Зараз ми можемо допомагати і сину, і моїй мамі, які залишились в Україні і при цьому не відчуваємо себе обділеними.

Іноді мені стає соромно за мою країну, адже я та мій чоловік доклали однакових зусиль для того, аби отримати повноцінне майбутнє - ми вчились і отримали дипломи, але в його країні цінують людей з вищою освітою, а в моїй - ні. Ось вам і вся різниця. В Німеччині практично все відбувається за законами логіки - хочеш жити в достатку - вчись, отримуй вищу освіту, спеціальність і йди працювати. Твій заробіток дозволить мати все необхідне і жити, не рахуючи копійки. Лінуєшся вчитися – нарікай на себе. Тоді і твоя зарплата буде низькою. Але це справедливо, погодьтесь.

В науковому центрі, де працює мій чоловік, дуже багато іноземців, серед яких найбільше китайців і вихідців з країн колишнього Радянського Союзу. Дуже багато українців. Вони працюють за контрактом, проте після його закінчення всіляко намагаються його продовжити, або ж переїжджають в іншу країну. Додому тут ніхто не поспішає. Тут, на відміну від України, цінують "мізки". Ось тому і працюють наші фізики, біологи та математики задля процвітання Німеччини, а не України. Доцільно згадати крилату фразу: "За державу обидно"...

Коли я тільки-но приїхала до Німеччини, то взяла участь в проекті "Мігранти-мігрантам". Я була модератором цього проекту, читала лекції для мігрантів про охорону здоров'я, додатково працювала з мігрантами з Африки та Азії і намагалась переконати їх в доцільності профілактичних ін'єкцій. Три роки тому мене вибрали депутатом в так звану "міськраду" від мігрантів нашого міста. Така громадська робота мене дуже зацікавила, хотілось бути корисною людям і робити щось важливе. Зараз я вирішила відкрити свою фотостудію. Зараз займаюсь її облаштуванням. Хочу сказати, що в мене не виникло абсолютно ніяких проблем з оформленням документів на підприємницьку діяльність. На все я витратила рівно 7 хвилин: записалась на прийом, в певний час подала всі необхідні документи, побесідувала з держпрацівником і отримала дозвіл.

Як я спілкувалася перший час зі своїми рідними? Це узагалі окрема тема розмови. В свій час, навчаючись в гімназії, мій чоловік захотів вивчати російську мову на факультативних заняттях. Навіть не знаю, чому він прийняв таке рішення, адже він знає латину, англійську, французьку і німецьку мови. Можливо, йому просто захотілось чогось нового. Але, хай там що, але його знання кирилиці і мої спроби вивчити німецьку мову дали свої результати. Ми хотіли спілкуватися і розуміти одне одного, навіть коли нам не вистачало запасу слів, ми використовували кишенькові словники. Для себе я зрозуміла одне - якщо захочеш, то зрозумієш навіть китайця, а ні - то не знайдеш спільної мови навіть зі співвітчизником. Моя теперішня сім'я зазвичай розмовляла вдома на "Кьольші" – це німецький діалект, що деякою мірою нагадує нідерландську мову. Для того, аби мені було легше, всі родичі перейшли на чисту німецьку мову і відтепер в моїй присутності всі розмовляють виключно нею. Хоча, знаєте, після 6-и років перебування в Юліху, я вже розумію і "кьольш". Але сама ним не спілкуюся. З сином та матір'ю спілкуюся телефоном. Протягом останніх кількох років двічі на рік приїжджаю в Україну, аби побачитись з рідними.

Перспективи для мігрантів тут різні. Найлегше дітям. В них все відбувається так, як в корінного населення - навчання в школі-гімназії, потім, залежно від вибору, - університет, коледж чи інші заклади, що нагадують наші ПТУ. А далі - робота за спеціальністю. Дорослим тут набагато важче. В моєму випадку, я, власне, і зіткнулась з проблемою працевлаштування. Проте є перелік як спеціальностей, так і ВНЗ, дипломи яких визнаються в Німеччині. Основна проблема полягає в знанні мови. А вчити чужу мову не всі хочуть. Але я ще раз зауважую, що без знання мови на певному рівні нічого розраховувати на якісь, навіть найменші, перспективи. Хіба що вас візьмуть прибиральницею за мізерну платню. Є ще й інші можливості - піти на додаткове навчання і отримати роботу секретаря, працівника бюро чи бухгалтера. В більшості випадків за такі курси платить держава. Було б бажання. А його, як правило, майже ніхто з мігрантів не має. Мої товаришки - Ірина з Києва та Наталя з Луцька не стали чекати манни небесної. Натяля вступила до університету, за освітою вона - вчитель фізики, проте в німецькій школі вона не зможе викладати доти, доки не отримає так звану "подвійну" професію - вчитель фізики та математики. Іра - журналіст, проте працювати за спеціальністю вона не змогла, оскільки потрібне було підтвердження диплому. Її вік, як і мій, стрімко наближався до позначки "50", тому вона перекваліфікувалась на бухгалтера. І це при тому, що їхні чоловіки, так як і мій, працюють в науково-дослідному інституті і заробляють чимало. Це все веду до того, що вони просто хочуть почувати себе потрібними і жити повноцінним життям.

Я теж не сиджу без діла. Минулого року я з товаришкою з Дніпропетровська організували першу (і наразі єдину) україно-російсько-німецьку організацію, ціллю якої є допомога вихідцям з країн Радянського Союзу асимілюватися у німецькому суспільстві. Одночасно, ми намагаємося об'єднати якомога більше українських мігрантів, презентуємо в Німеччині нашу культуру і традиції, розповідаємо свої історії і прагнемо особистого творчого розвитку. Минулоріч ми представляли Україну на святі культури в нашому місті. У вересні цього року провели український вечір. 14 грудня відповідаємо за проведення українського Різдва для німців та мігрантів з інших країн. Дуже хочемо познайомити їх з нашими традиціями та фольклором. 29 грудня проводимо дитяче новорічне свято. Квитки розкуповують фактично відразу, за півтора місяці до свята важко придбати бодай один. Окрім того, ми організували курси німецької та російської мов. Збираємось зробити ще й українські курси, але на них поки що попит невеликий. При нашій організації працює суботня школа для дітей. Загалом у нас дуже багато ідей та планів - і додаткові курси, і навчання,і навіть хор. Але на все потрібен час. Тому з впевненістю можу сказати, що ми працюватимемо над цим!

http://www.navihator.net/articles/view/id/149