Взагалі надзвичайно багато людей знає Василя Симоненка тільки по його поезіях ( як правило тих, що відібрані до шкільної програми, хоча мушу зауважити, підібрані вони, як на мене далеко не найкращим чином).
Тож хотілося б трохи розповісти про Симоненка як про автора надзвичайно живих і щемливих, так саме щемливих оповідань. Бо коли читаєш їх от бачиш не відшліфоану і підфарбовану рожевим дійсність, а реалії, що тим не менше володіють навіть більшим шармом і і викликають якийсь мимовільний трепет перед внутрішнім багатством автора і шще соорм. За власну періодичну нещирість, пафос і часом надмірний драматизм. Хоча, мабуть, оцей вступ він навіть трохи зайвий, бо після прочитання все і так стає зрозумілим, тож представяю кілька моїх улюблених.

ВИНО З ТРОЯНД
На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з
голови до п'ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других — неприхована
хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на
пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили
боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і
мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком
красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись.
— Не ходи до мене більше. Добре?
І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати.
Минало в хлопців оп'яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і
гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.
Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому
горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона
часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але
він вбачав у тому образливу жалісливість.
Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і
мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.
До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка
городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої
провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.
Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували
його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.
— Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? — запитала якось Ольга, коли в саду
трусили яблука. Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:
— Ти вибереш сама, які захочеш. — Потім він посміливішав і сказав: — У мене їх
дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток
троянди.
— Вино з троянди? — здивувалася дівчина. — Таке й вигадаєш.
— Не віриш? — захвилювався він. — Те вино — як ніжність. Коли прийдеш по квіти,
покуштуєш.
І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.
Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його
збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на
подвір'ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охоронці його квітів та саду.
Того, хто насмілювався зірвати без дозволу бодай гроно винограду чи квітку,
піддавали безпощадному остракізмові. Його цькували так настійливо і жорстоко, як
це можуть робити лише діти.
Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що
бачать у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про
дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і
граються в піжмурки, а в'януть лише тоді, коли в тій країні з'являється хоч одна
нещаслива людина.
— Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви
бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде
незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.
— А ви знаходили незаплакану квітку?
— Ні, я не знаходив та, мабуть, і не знайду... Висіло над ними добре і щире
небо, і малюкам здавалося, що всіяне воно не зорями, а квітами, і що посадив ті
дивовижні квіти дядько Андрій.
Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що відразу якось
похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.
— Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? — запитала
вона в Андрія.
Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.
— Хто... Від кого ти чула про це?
— Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда
чи ні?
— Ні. То я сам вигадав. — Андрій заховав очі в кущ півоній.
Ольга зітхнула.
— Жаль, що я не вмію так гарно видумувати. “Для чого тобі це? — дивувався
хлопець. — 3 тебе досить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене... Що я
робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?”
Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і
смакували вино з троянд.
— Ти дуже гарний хлопець, Андрію, — мовила Ольга.
— Ти хотіла сказати, що я непогана людина? — перепитав.
— Я хотіла сказати те, що сказала, — засміялася Ольга і без усякого зв'язку
стала побиватися: — Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають,
мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода — це я?
Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.
— Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. —
Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швидше: —
Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум'янець! Натягаєшся ящиків на
токах, попогнеш спину на буряках — де та й врода дінеться...
Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.
— Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того,
що спокусився красою?
— Не знаю, Ольго, — щиро зітхнув хлопець. — Не знаю, хто б тебе зміг не любити
отаку!
— Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати
квітів?
Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між
квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не
кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.
— Мені жаль рвати їх, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні. Краще я зайду
іншим разом. Добре?
Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у
синій неспокій його очей, тихо каже:
— А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд...

КУКУРІКАЛИ ПІВНІ НА РУШНИКАХ
В Ониськи дерев'яніли ноги, коли десь поруч дзвенів його голос Вона завжди йшла
повз нього ледве жива і не сміла повести навіть бровою в його бік.
А Віктор кричав:
— Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?
— Як надоїш од цапа повну дійницю молока, — шмагонула дівчина.
— Я не буду бігати за тобою, — кепкував парубок. — Я просто прийду сватацця.
— Приходь, гарбузи вродили добрі, — мов крізь цідилку, пропускала слова, тамуючи
за білизною зубів і образу, і біль, і надію.
Іноді дояркам уривався терпець, і вони починали заступатися за Ониську.
— Ти її мізинця негоден! — казали йому.
— Ов-ва! Аби тільки сказав “ціп-ціп”, то прибіжить, мов квочка, — не вгавав
обліковець.
— Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидіти, — рубала Ониська під загальний
регіт.
Тільки татові могла Ониська довірити, чого коштувала їй та розв'язність. Тато
був зовсім юний. Він пішов на війну тридцятилітнім і таким залишився навіки.
Ониська часто хотіла побачити його сивим і вусатим. Не виходило. Мати
поздоровкалася зі старістю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним
владу.
— Ой, як мені важко, тату, — казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх
кіс. — Як я його люблю і як… ненавиджу! — тупала маленькою ніжкою. — Що мені
робити, тату?
Але батько мовчав, і тоді дуги дівочих брів сповзалися до кирпатого носа, а виї
швидко-швидко кліпали, заганяючи назад неслухняні сльози.
Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву
бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої
дівочі сни.


Весілля Опанача Крокви
Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.

— Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім’ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.

Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.

— Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.

Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.

— Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.

— Скільки ваших синів у лісі? — переклав учитель запитання есесівця.

— Та всі до одного.

— А хто у вас є дома?

— Була баба, та вмерла.

— А щоб тобі язик не відсох! — висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. — Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!

Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.

— Це ваша баба? — спитав Опанаса.

— Угу. Моя. А чия ж іще?

— Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? — допитувалися в баби.

— А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться…

Їх повісили на гігантському в’язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.

Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.

Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.