Леся Українка. Ще одна постать із когорти особистостей, що їх на рівні з ШЕевченком, Каменярем Франком одягнули в біле і поставили на холодний суровий п*єдистал нацональних героїв духу. За нимми залишали єдине право - служити Україні, навіть посмертно.
ЛЕся Українка. Жінка, що все життя боролась із хворобою і незважаючи на це працювала збагачуючи українську літературу. Вона не гнулась, вона не здавалась. Contra spem spero. Без надії сподіваюсь. Ще одна велика мучениця.
Ні-ні, я ні в якому випадку не хочу заперечувати велич і силу цієї особситості, але ж в першу чергу вона була і залишалася жінкою. Вона вміла любити і ненавидіти. А використали в якості чудового уособлення самої України, відібравши право на людськість.
В результаті таких от втілень багато людей вважають, що тематикою українських письменників в усі часи була тільки Україна, її нещастя і біди і вони презирливо кривлять губи і іронізують щодо вічного козака та його дівчини. З заховпленням кидаються до так званих постмодерністів, аргументуючи що їх твори їм ближчі своєю емоційністюі правдивістю, зрозумілим, а не архайчним викладенням. Може краще сказати примітивним?
Замальовка Лесі Українки, не надто відома, але, як на мене, не схожа на загальновідому її творчість. Особисто я взагалі не уявляю як можна надавати перевагу отій збіднілій мові доволі багатьох українських письменників сучасності якщо знайомий з таким прикладом.


Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7/ХІ 1900