В одній родині ріс хлопець, він був молодий, гарячкуватий і нестриманий, грубіянив людям, які його оточували, навмисно кривдив їх....
Одного разу батько дав йому торбинку цвяхів і наказав, щоб той забивав цвях у паркан щоразу, коли не стримає свого гніву.
У перші кілька днів син забивав цвяхи десятками.
Незабаром він навчився стримувати свій гнів, і з кожним днем кількість цвяхів, забитих у паркан, зменшувалась. Він зрозумів, як свій гнів можна контролювати, й почав ним керувати. І це здалось йому легшим, ніж забивати цвяхи.
Нарешті прийшов день, коли син жодного разу нікого не скривдив і не забив жодного цвяха. Син радісно розповів про це батькові. На це батько сказав, що за кожний день, коли син не заб'є жодного цвяха, або за кожне прощення образ він може витягти один цвях.
Поступово, іноді зриваючи і забиваючи нові цвяхи, син витягав цвяхи з паркану. Забитих цвяхів ставало все менше. І ось настав день, коли він витяг останнього забитого цвяха. Син задоволено сповістив про це батька. Батько підвів сина до паркану й сказав:
- Ти непогано впорався, але бачиш,скільки залишилось дірок від цвяхів? Паркан уже ніколи не буде таким, як колись. Коли кажеш людині що-небудь зле, у неї залишається такий самий шрам, як і ці дірки. І не важливо, скільки разів ти після того вибачаєшся - шрам не зникає. Рана словесна так само завдає болю і залишає слід, як і фізична.