Інші нотатки
Переглянули 10
L_Svit
L_Svit
L_Svit
L_Svit
Mariya
Mariya
Antologic
Antologic
Melaverde
Melaverde
eFJey
eFJey
eFJey
eFJey
Melaverde
Melaverde
Melaverde
Melaverde
0
Нотатка
Юстейн Ґордер "Помаранчева дівчинка"
Всесвіт дуже давній, вів я далі. Йому, мабуть не менш, як п'ятнадять мільярдів років. Та все ж нікому ще не вдалося довідатись, звідки він узявся. Усі ми живемо в одній-єдиній безмежній казці, про яку ніхто нічого не знає. Ми танцюємо, бавимося, базікаємо й регочемо у світі, походження якого для нас незбагненна загадка.
Отоді, Ґеорґу, я задав тобі запитання, те саме запитання, яке хочу поставити тобі тепер, коли ти вже можеш його зрозуміти. Саме через нього я розповів тобі усю цю довгу історію про Помаранчеву дівчинку.
Я сказав:
– Уяви, що ти стоїш на порозі цієї казки багато мільярдів років тому, коли вона тільки починалася. Ти можеш вибирати, чи захочеш коли-небудь в майбутньому народитися і жити на цій планеті, чи ні. Тобі невідомо, коли це станеться і скільки пробудеш на цьому світі, у кожному разі термін відведено невеликий. Але знай: якщо обереш життя і прийдеш на світ, коли назріє час, чи, як ми кажемо, прийде твій час, то так само прийде твій час і покинути його. Можливо, тебе огорне безмежний туск, бо здебільшого люди вважають життя у великій містерії таким прекрасним, що від усвідомлення неминучого кінця сльози набігають їм на очі. Цей світ такий чарівний, і невимовного болю завдає думка, що колись настане мить, за якою більше не буде майбуття.
................
Останніми тижнями я безліч разів запитував себе про це. Чи вибрав би я життя на Землі, наперед знаючи, що смерть несподівано вихопить мене з нього та ще й, можливо, у мить щасливого захмеління? Чи на самому порозі вибору подякував би і відмовився від цієї авантюрної гри «візьми-віддай»? Бо ж ми приходимо на світ лише один-єдиний раз. Нас впускають у велику казку. А тут раптом – раз-два-три – і кінець казці!
Ні, я не можу з певністю сказати, що би обрав. Гадаю, відмовився би від участі за таких умов. Можливо, ввічливо подякував би за пропозицію коротких відвідин великої містерії життя, а може би й наплював на ввічливість. Рявкнув би у відповідь, мовляв, саме питання вибору дідька варте, я про таке і слухати не хочу. Тієї ночі, сидячи на терасі з тобою на руках, я був певний, що відхилив би подібну пропозицію.
Але якби я вирішив навіть голови не потикати у світ великої містерії, то не знав би, що втратив. Розумієш, що я маю на увазі? Іноді для нас, людей, гірше втратити любов, ніж ніколи її не зазнати. Ось дивись: якби Помаранчева дівчинка не дотримала обіцянки не розлучатись зі мною наступних півроку після свого повернення з Іспанії, то ліпше би я її ніколи й не знав. Щось схоже було вже в іншій казці. Як гадаєш, чи погодилась би Попелюшка поїхати до королівського замку в шатах принцеси, якби знала, скажімо, що вся забава протриває якийсь куций тиждень? З якою душею довелось би їй повертатись до вигортання попелу і кочерги, до злої мачухи та бридких сестер-зведениць?
...................
Я відчуваю своєрідну вину за те, що спричинився до твоєї появи. Ми з Помаранчевою дівчинкою подарували тобі життя. Але якщо так дивитися, то колись ми ж його у тебе й відберемо. Народити дитя – це не лише подарувати йому весь великий Світ, але й позбавити колись цього незбагненного дару.
Буду чесним з тобою, Ґеорґу. Я б відмовився від такої блискавичної «ознайомлювальної» мандрівки у Велику Містерію. Направду. Якщо ти поділяєш мою думку, то я почуваюся винним у тому, що накоїв.
Я потрапив під чари Помаранчевої дівчинки, я піддався звабі кохання, я дозволив собі мрії про дитя. Тепер настало каяття і потреба спокути. Що я вчинив не так? – не дає мені спокою думка. Це запитання, немов кривавий конфлікт із совістю. А тоді назріває потреба навести після себе лад.
Однак тепер, Ґеорґу, постає нова дилема, можливо не така важка, чи радше, не така злоякісна, як перша... Якщо би ти попри все обрав життя, хай навіть на коротку мить, то і я, відверто кажучи, нізащо не пошкодував би за тим, що народився.
............
Ґеорґу! Останнє питання: чи можу я бути певний, що після смерті немає якоїсь форми буття? чи є такі докази, які б переконали мене, що я не перебуватиму в іншому вимірі, коли ти читатимеш цього листа? Ні, цілковитої певності я не маю. Бо саме існування світу вже свідчить про переступ меж неймовірного. Розумієш, про що я кажу? Я в такому шаленому захваті від існування нашого світу, що вже не матиму сили захоплюватися, якби раптом виявилося, що існує ще світ потойбічний.
Пригадую, два дні тому ми згаяли з тобою кілька годин на комп'ютерну гру. Мабуть, забавка найбільше розважила мене – я так гостро потребував хоч якогось відпочинку від чорних думок. Щоразу, коли ми «помирали» у грі, з'являлося нове поле, і гра починалась спочатку. Якби ж то знаття, чи існує отаке «нове поле» і для наших душ. Не вірю, справді не вірю. Однак мрії про неймовірне мають своє ім'я. Ми називаємо їх надією.


«Ми живемо на світі лише цей один-єдиний раз», – писав мій тато. Він часто повторював на сторінках свого послання, що ми прийшли у світ лише на цю коротку мить. Не можу з певністю сказати, що сприймаю життя у такий самий спосіб, як він. Я прожив п'ятнадцять років, але ці роки аж ніяк не видалися мені «короткою миттю».
Та все ж гадаю, я збагнув, що тато мав на увазі. Життя коротке для тих, хто насправді зумів усвідомити, що увесь світ коли-небудь перестане існувати. Не всім людям таке до снаги. Не кожен спроможний усвідомити, що означає умерти, зникнути навіки. Надто багато чинників стримує таке усвідомлення – година за годиною, хвилина за хвилиною...
Якби мені запропонували скуштувати щось неймовірно смачне, я, можливо, й не захотів би того спробувати, знаючи, що запропоновані ласощі вжать заледве міліграм.
.......
Якби за історією про Помаранчеву дівчинку було знято фільм, а я сидячи в глибині глядацької зали, дивився той фільм і добре знав, що ніколи не народжуся для життя на нашій планеті, бо Ян Улав та Помаранчева дівчинка ніколи не знайдуть одне одного, то захотів би спинити їх окликом, усією душею сподіваючись, що вони не розминуться. Серце, напевно, вискакувало б мені з грудей. Я потерпав би від страху, що хтось з них може виявитися фанатичним атеїстом і не піти на Службу Божу до Катедри. Хтозна, чи не заридав би я гірко, побачивши, як на Плаза де ла Альянза з'являється Помаранчева дівчинка у супроводі данця! А коли б Вероніка та Ян Улав стали врешті закоханою парою, я понад усе боявся би найменшого вияву непорозуміння між ними. Бо, як на мене, звичайна сварка дуже швидко може розростися до космічних розмірів.

Світе! Я міг би ніколи не з'явитися тут! Не стати свідком Великої Містерії!
Всесвіте! Я міг би ніколи не побачити мерехтливого зоряного неба!
Сонце! Я міг би ніколи не ступити ногою на теплі скелі біля Тьонсберґа. Не зазнати розкішного відчуття, коли пірнаєш зі скелі в море.

Тепер я це розумію. Враз осягнув послідовність усього. Щойно тепер я збагнув душею і тілом, що означає – не бути. Мені стає млосно. А ще я серджуся.
Я лютую від усвідомлення, що одного дня мене не стане – я зникну, до того ж, не на тиждень чи два, чи чотири, і навіть не на чотири століття, а навіки.
Я почуваюся жертвою ошуканства, бо спершу кажуть: «Ласкаво просимо, до твоїх послуг увесь світ! Ось тобі твоє брязкальце, ось тобі іграшкова залізниця, а ось школа, до якої підеш восени!» Та вже за мить чується регіт «Ха-ха-ха! Ми тебе одурили!» І весь світ вихоплюють мені з рук...
Я почуваюся зрадженим. Нема за що ухопитися. Порятунку чекати нізвідкіля.
Я втрачу не лише навколишній світ, я втрачу не лише все і всіх, кого любив. Я втрачу самого себе.
Гоп – і нема мене!
..........
Я відвертаюся геть від Зла, доки воно не заволоділо мною. Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею. Хтозна, може існує й вище Добро. Хтозна, може увесь світ обіймає Господь Бог.
Я знаю, що існує Зло, бо чув третю частину Місячної сонати Бетговена. І вірю в існування Добра. Я знаю, що чудова квітка росте між двома проваллями, а з цієї квітки невдовзі злетить життєрадісний джміль.
.............
Я знову спробував повернутися думкою на кілька мільярдів років у минуле. Бо саме там, на порозі Всесвіту, я мушу прийняти рішення: зважитися мені на життя на Землі через кілька сотень мільйонів років чи відмовитися від нього через неприйнятні умови. Але тепер я принаймні знаю, хто стане моїм батьком та матір'ю. Тепер я знаю, як почалася ота історія. Я знаю, кого любитиму.
Я маю відповідь. І урочисто роблю свій вибір. Я пишу:
Любий татку! Дякую тобі за листа! Для мене він став несподіванкою, втішив і засмутив водночас. Нарешті я визначився і своєї позиції не зміню: я вибрав би життя на Землі, хай навіть на одну «коротку мить». І хай не мучать тебе більше сумніви. Спочивай у мирі, як кажуть. Спасибі за те, що ти таки віднайшов Помаранчеву дівчинку!
...........
Життя – велетенська лотерея, і тільки виграші у ній видимі всім.
Ти, що читаєш цю книгу, саме й витягнув виграшний лотерейний квиток. Lucky you!
15 лют 2011 о 01:26
назва гарна, хочеться клікнути і почитати, а далі нібито щось чарівне, але занадто відірване від життя, без початку і кінця. вопшем читати тяжко і непонятно. це взагалі уривки звідкись? повна картина завжди сприймається по-іншому.
14 гру 2013 о 02:59
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024