Сплять після бою ще теплі турелі,
У полі пшениця дощу в неба просить,
Гріють руки, солдати, замерзлі,
Хочуть до дому, з них уже досить.
Їм сняться часто матері і кохані,
Що їх далеко в дома лишили,
Співають колії про вокзальне прощання,
Сниться дитинство де жовті цитрини.
Цитрини, що приносила у торбі потертій
Мати з базару, і цукерки у сірім папері,
І в ніч цю у полі, де був запах смерті,
Їм знову хочеться на старенькі качелі.
Та це не сентименти любий мій друже,
Земля від крові стала, як гнила глина,
Чуєш, матері десь так голосять дуже,
Про те, що Господь цю землю покинув.
А за вікном дощ, наче Бог десь заплакав,
Знову душа летить за кадильним димом,
Не віриться йому, що людям віри бракло,
Бо йому також болить за тим хто загинув.
01.06.2014
© Ігор Кордис
Verlen
1
0
18
Поезія | Версія для читання 05 сер 2014 о 03:54
Подібні роботи
