Повітря пахне осінню

image
Одного пізнього літнього ранку я сиділа на лавці біля Ратуші і чекала друга. На площі Ринок, як завжди, було багато цікавих пішоходів-туристів, які фотографували все підряд. У сукнях старовинних фасонів і з парасольками ходили дівчата, які зазвичай носять підноси із солодощами. Позолочені живі статуї стояли непорушно і лиш час від часу здригалися, коли до них підходили чергові охочі сфотографуватися. Біля Нептуна сидів старенький однорукий художник і малював вже третю картину підряд (вони в нього виходили геніальні).

Повз мене пройшло безліч людей: з гітарами, з морозивом, з фотоапаратами, з квітами, з домашніми улюбленцями... Але мою увагу привернули дві, здавалось би, зовсім непримітні особи - бабуся і онука. Дівчина на вигляд мала приблизно двадцять років, проте йшла з бабусею за руку і щось їй розповідала. Старенька з цікавістю розглядала все навколо. Склалося враження, що вона у Львові вперше. Інколи вона зупинялась на місці, щоб роздивитись щось детальніше. Ну це всі так роблять, гуляючи Львовом, але ця бабуся мене дуже зворушила.

Потім на кілька хвилин мою увагу відвернула дівчина, яка перечепилась і впала прямо переді мною. Вона зламала каблук, розбила коліно і люто проклинала бруківку. На жаль, я втратила з виду своїх персонажів.

Мені більше нічого не залишалось, як продовжувати слідкувати за всім навколо, поки не прийде друг. Але тут - о слава! - мої персонажі сиділи на іншому боці лавочки, на якій сиділа я. У мене була змога роздивитися їх ближче.

Переді мною сиділа сива худорлява жінка. Вона була в зеленому платті, на її шиї, руках і вухах виднілися коричневі прикраси, які були в тон з її карими очима. Чесно кажучи, я її погляд буду ще довго пам'ятати. Бабуся глянула на мене так, ніби в саму душу подивилась. Я не можу пояснити, чим вона мене так вразила, але це була дуже красива жінка, незважаючи на свій поважний вік.

Варто також відзначити, що вони з онукою були як дві краплі води. Це нагадало мені аналогічну ситуацію зі мною і моєю бабусею. Але це вже зовсім інша історія :)

Зовсім неочікувано для мене бабуся заговорила.

- Повітря вже пахне осінню, правда?

Тепер у мене було подвійне здивування, бо рівно тиждень тому я написала у себе на сторінці точно такий самий вислів "Повітря вже пахне осінню". А написала тому, що я більше не відчуваю літа. Сонце вже не те, і листя почало опадати.

- Правда, - відповіла я. - Мені вже тиждень як пахне осінню.

Тут я помітила на собі другий погляд - тепер на мене дивилася і онука. Вона так мило усміхалась, в мене склалось враження, ніби я їх вже сто років знаю. Дівчина не говорила нічого, лиш тримала бабусю за руку і час від часу погладжувала її.

- Ти, напевно, творча людина, - сказала старенька.
- Так, я пишу вірші. А як Ви здогадались? - запитала я.
- Творчі люди завжди помічають дрібні деталі швидше за інших, - після цих слів бабуся опустила погляд і про щось задумалась.

Настала незручна мовчанка, і я вирішила говорити далі.

- Ви з такою цікавістю роздивлялись архітектуру на площі... Ви приїхали звідкись?
- Так, приїхала. З того світу, - її погляд знову піднявся на мене.

Я не знала, що відповісти, чекала, поки жінка буде говорити далі. Але ні вона, ні її онука не говорили нічого. Очевидно, що мій вираз обличчя був повний здивування, і бабуся заговорила сама.

- Я довгий час лежала в комі. Мене хотіли від'єднувати від апарату. Але мені приснилась онука, яка ніяк не могла скласти пазл. Я їй допомогла і в нас вийшла картинка Оперного театру. Після цього я прийшла до тями, - жінка важко зітхнула і глянула на дівчину. - Ми самі не львівські, але після цього всього я твердо вирішила відвідати Львів. А онуця моя проводить мені таку собі екскурсію.

Я була до глибини душі вражена цією історією. Все, що я змогла вимовити, - це "Огооо..!". Бабуся знову важко зітхнула і мовчки ствердно помахала головою.

- Я в молодості теж писала вірші. Чудовий спосіб щоб тренувати розум і заодно вивільняти із себе все, що наболіло. В мене було три зошити списаних. Але мій батько їх спалив, сказав, що я займаюсь нікому непотрібними "писульками".
- Мої батьки теж не в захваті від того, що я пишу. Тому свої блокноти я ховаю, - відповіла я.
- І правильно. Не переставай писати, це насправді дар, - мовила старенька. Вона взяла онуку за руку і взялась вставати. - Ой, ноги неслухняні! Засиділась і тепер не можу встати.

Онука допомогла бабусі піднятися. Ніхто з них більше не оглядався на мене. Як прийшли без привітань, так і пішли, не прощаючись. Їхню увагу знову повністю заполонила архітектура Львова.

Я довго дивилась їм услід, поки чийсь дотик не повернув мене в реальність. Я повернулась. Це був друг, якого я чекала. Якщо чесно, то я вже і забула про нього.

- Повітря вже пахне осінню, правда? - запитала я його.
- Яка осінь? Літо ж іще, - відповів друг.
- Не зважай, це думки вголос.

От бувають такі люди, які випадково вриваються в наш особистий простір і залишаються в пам'яті надовго. Такі моменти дарують найбільше натхнення.
"Пригорща аліґанських історій"
Amster_Dama
Amster_Dama
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 20 сер 2014 о 20:46
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2024