Доля неписана

Тихо. Ніжним серпанком упав на землю осінній туман. І затремтіло кришталеве повітря, мов мережане павутиння від поцілунку бешкетливого вітру.

Жовті килими розіслалися в ще молодому, та досить змужнілому для чергової осені сосновому лісі. Височенні шумливі сосни у яскравих смарагдових одежах, котрі щонайкраще підкреслювали їх стрункий стан, полохливо перешіптувалися між собою, боячись потривожити гомінливими розмовами одинокого підстаркуватого дуба. Мов гордовиті молодиці вихвалялися вони одна перед одою своїм новопридбаним одноманітним намистом із молодих засмолених шишок. Часом, псевдонамистини випадали з їхніх пазух

і бухкалися на прілу землю. Обурюючись несподіваною втратою, сосни гучно і невдоволено шуміли. А потім приходив спокій.

В лісі задушливо, але так приємно пахло живицею і колишнім теплом. Його обірвані часточки хаотично западали в душу і осідали там повільно, ніби гарячий мул у розбурханій літній річці. Де-не-де виднілися зелені сліди колишнього літа, в поспіху залишені босими ногами.

Ніжна й невимушена, вона ішла овіяна ранішньою свіжістю і сосновим духом, з тліючою надією, що неупинно згасала, обпікши пекельним вогнем все нутро.

- Христю-ю-ю! - доносилося журливо поодиноким згуком з глибин незнищенної пам'яті.

- Христю-ю-ю! - протяжно пошіптували стривожені поривами дерева.

Христя…Так лагідно кликав дівчину її кароокий Олексій, її колишня любов, яка викарбувала на серці тяжкими гранітними буквами цілий роман, залишивши на ньому свіжий штамп із страшним вироком "Кінець". І це тавро, це трикляте тавро здавалося дівчині найжорстокішим злочином, що тільки могло здійснити життя. Воно зламало колись міцні греблі Христининого непохитного спокою і навернуло на очі дві срібні краплини гіркої муки.

Дівчина прямувала до любого пагорба, утиканого молодими сосонками. Ці пухнасто-колючі деревця надавали йому вигляду велетенського сплячого їжака. Пишні кущі хапали в обійми знайому фігуру, але вона відсапувалася, мовляв, ніколи. Христя знала, куди йде і не бажала спинятися. Сьогодні в її душі панувала особлива буря.

Знайшовши приховану стежину, спинилась. Її охопив сум. Та не через втрачене кохання чи інші буденні тривоги. Ні-ні! Це був приємний сум, навіяний золотою порою. З-за хмар несміливо виглянуло сонце і цілувало дівчині обличчя, руки, а вона ніби не помічала цього. Христя підіймалася на вершину. А там пахучі трави вже зачекалися її, сплівшись у мрійливе ложе. Лягла. Зверху розкинулася блакитна глибочінь, де перші пташині ключі відправлялися на південь, чіпляючи крилами пухкі хмари.

- Христю-ю-ю! - все чулося дівчині з безмежної височі.

І вона печально усміхалася. Довго ніжила своє юне тіло у блідо-зелених постелях. Потім знову йшла кудись. Навіть не йшла - пливла, мов би та лебедиця по тихому озері. День досягнув зеніту, і зеніту досягло життя.

По годині сиділа Христя у затінку древнього дуба. В голові у неї розгорнулося плетиво, виткане з думок про нього. Схилила голову на оголені коліна і важко зітнула.

- Олексій… Я любила його, чуєш мене, дубе, любила?! Не знаю, ким був той хлопець: небесним янголом чи посланцем від диявола, та він окрилив мене. І я літала, ніби та пташина, що тільки освоїла політ. Я кохала як вперше, і він мене любив! Це знаю напевне. Бо ж очі не можуть брехати. Тим паче його. А ті сильні руки, до кінчиків пальців пройняті ніжністю, полоняли мене в найтепліших обіймах. Ох! Від єдиного дотику я тремтіла, мов осика. Він був вищий мене, і я тягнулася до нього. І дотягнулася, а потім упала…

Впала на самісіньке дно, коли сказав, що іншу вже любить. Та я возвишала його і надалі, бо мала відчуття ніби з дитинства знайомий мені той образ та душа. Щось в голові бриніло і кричало, що повернеться мій Олексій. Завжди повертався…. Ти знаєш, дубе, рік минув. Не вернувся. Женився… А на прощання годинника подарував і сам мені на руку надягнув.

Досить багато часу промайнуло від тої сповіді. Христя рідше навідувалася до лісу, а згодом і зовсім перестала. Не було коли. Велике місто забрало її у свій бурхливий вир. Там дівчина полишила назавжди колишні переживання.

Христя поверталася додому. На станцію метро прибув потяг. Відчинилися двері, і вона вийшла з вагону.

- Перепрошую, - долинуло до слуху.

На станції більше нікого не було, значить, кличуть її. Обернулася.

- Перепрошую! Не підкажете, котра година? - поспішно доганяв Христю солідний мужчина в чорному строгому костюмі.

- Хм.… А вам годинників навколо мало? Двадцять друга п'ятдесят сім, - кинула невдоволено, напівгордо.

- Дякую… Знаю, достатньо, але я хотів поглянути на ваш.

- Мій?! - здивовано.

- Так, так. Не сприйміть за вульгарність. Ваша тендітна ручка, яку прикрашає цей ажурний годинник, здалася мені доволі знайомою, ніби вона вже обіймала мене колись.

- Знайомою… Обіймала... - насмішливо пробурмотіла собі під ніс Христя.

- Що, що? Вибачте, не розчув, - перепитав чоловік.

- Минувшість.

- Не зрозумів, - схвильовано вглядався він у Христинин вид.

- Це я - ваша минувшість. Ха-ха! Не впізнаєте? І ви думаєте, я повірю у цю казку з часом?

- Зачекайте! Ці блакитні, мов океан, оченята, проникливий погляд… Ваші уста, ваші вогняні уста! Ах! Впізнав…

Шуміли голосно сосни. Тепер не боялися потривожити старого дуба. Нема його - зрубали. Пагорб, відростивши собі щетину, став справжнім багатирем, а трави на вершечку мало не діставали до неба. Кажуть: все, що відбувається - відбувається на краще. Та й правда. Доля ж таки неписана.
alina_golyk
alina_golyk
land icon
18
view icon
Поезія | Версія для читання 14 вер 2014 о 19:58
Ще немає жодного коментаря
Подібні роботи
line
Про нас Наша команда Техпідтримка
Країна творчості JURAMAX логотип
Країна творчості JURAMAX © 2010-2022